На території дитячого СОС-містечка у Броварах — сніжно та спокійно. Тут, на окремій території, подалі від центральних вулиць міста, стоять 13 однакових двоповерхових будинків. Стежки від одного до іншого розчищені від снігу, і ніде нікого. Раптом звідкись почувся сміх дітей: то двох дівчаток та хлопчика віком три-чотири роки кудись везла на санчатах їхня мама. Але мама не рідна — соціальна. Її життя разом із дітьми майже нічим не відрізняється від життя звичайної матусі: так само водить їх до дитячого садочка чи школи, вечорами вчить із дітьми уроки, готує їм страви, одягає, організовує дозвілля і вчить адаптуватися до життя в соціумі. Але різниця в тому, що виховує вона не своїх, а чужих дітей, прийняла рішення — все життя працювати мамою для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки. За це отримує певну зарплату і найголовніше — любов одразу чотирьох, а то й шести дітлахів.
ІДЕАЛЬНИЙ ВАРІАНТ ВИХОВАННЯ — БІОЛОГІЧНА РОДИНА
Про роботу дитячого містечка в Україні чули й говорили не так багато, адже нова форма виховання дітей-сиріт тільки-но впроваджується на теренах нашої держави. Поки що таке містечко працює лише у Броварах, що під Києвом, і створене Міжнародною благодійною організацією «СОС дитяче містечко». На його будівництво, пошук та підготовку персоналу (мам, їхніх помічниць, психологів, соціальних педагогів тощо) витратили один мільйон вісімсот тисяч євро. А з 2011 року схожі проекти з’являться у Луганську, згодом — у Запоріжжі та в Криму.
— Дитячі містечка — це та форма виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, яка існує у 131-й країні світу. Наше головне завдання — створення СОС-сімей (походить від абревіатури social society), де б діти виховувалися в умовах, максимально наближених до справжніх родинних, — розповідає директор СОС-містечка у Броварах Олександр Поліщук. — Процес створення містечка в Україні був дуже копіткий та тривалий, розпочався десь із 2006 року. Спочатку наші родини жили у найманих квартирах, а наприкінці грудня переїхали в нові будинки. Зараз у Броварах живе дев’ять сімей, де виховується 42 дитини. В цілому наше містечко розраховане на 13 сімей, які з’являться у найближчому майбутньому. Проект діє в рамках міжнародного та українського законодавства, тому глобальна мета нашої організації — щоб сирітства взагалі не існувало. Найідеальніший варіант виховання дитини — повноцінна біологічна родина. Тому для дітей, що потрапляють до нас, ми намагаємося створити такі умови виховання, де б їм дали любов, турботу, а в результаті зробили соціально інтегрованими та максимально успішними людьми. У нас є своя концепція відбору дітей. Ми дуже детально вивчаємо, чи є наше містечко ідеальною формою для виховання конкретної дитини, яку нам рекомендують соціальні служби. Ми вивчаємо її потреби, історію, якщо це не зовсім маленьке дитя, тобто старше п’яти-шести років, ми обов’язково запитуємо, чи згодні вони переїхати до СОС-родини. Дуже важливо, щоб дитина познайомилася з її майбутньою мамою, родиною, тому ми привозимо дитину у містечко на своєрідну екскурсію. Бо, як стверджують психологи, коли дитину з притулку чи інтернату забирають у нову родину, вона отримує такий самий шок, як, наприклад, коли б дорослу людину викрали бандити.
У таких СОС-містечках дитина може жити від народження до 14—18 років, після чого вона переселяється у Молодіжний будинок. Там живуть юнаки та дівчата, які вчаться в університеті або працюють, а також вчаться самостійно розпоряджатися коштами, які їм виділяє фонд, і все це під наглядом соціальних працівників та психологів. Досягаючи 24-річного віку, вихованці самі обирають подальшу долю, але в разі виникнення якихось проблем чи непередбачуваних обставин вони завжди можуть звернутися до СОС-родин.
ОДНА МАМА НА ШІСТЬОХ
Один із принципів роботи містечка — в жодному разі не розлучати біологічних братів та сестер. Тому вийшло так, що деякі мами отримали на виховання відразу не одного-двох, а п’ятьох дітей. З такою матусею познайомився «День» під час візиту у Бровари. У мами Оксани (прізвища не називаємо з етичних міркувань. — Авт.) вже два з половиною роки виховуються п’ятеро рідних братів та сестер: Валерія (найстарша, їй 12 років), Кирило, Галя, Артем, Богдан, а трохи згодом у родині з’явився найменшенький — чотирирічний Святослав. На жаль, познайомитися з усіма членами родини нам не пощастило, оскільки старші діти були ще в школі, а вдома тільки менші — Богдан та Святослав, які поки що не ходять до дитсадка через карантин. Так сталося, що у день нашого візиту до СОС-містечка у Славка був день народження: перший у справжній родині, а не в притулку, де він виховувався раніше.
— Сьогодні ми з мамою купимо тортик, а ввечері до нас прийдуть гості, — розповідає Святослав.
— Ми привітаємо тебе з днем народження, побажаємо, щоб ти не хворів, був щасливим, може, посмикаємо за вушка, — додає Богдан.
— А ще будемо їсти іменинну кашу, — підказує хлопцям мама Оксана. — У нас така традиція — щовечора їсти молочну кашу, а сьогодні вона буде особлива — іменинна.
Кожна СОС-родина вже має власні традиції: хтось їсть щодня молочну кашу, щонеділі ходить до церкви або дивиться телевізор тільки увечері. У принципі сім’ї живуть за тими ж нормами, що й звичайні. У деяких навіть є домашні тварини, щоб у дітей виникло справжнє відчуття дому й вони швидше адаптувалися до родинного життя. В Оксаниній родині поки що немає ні котів, ні собак, хоча менші хлопці й просять про це маму. Як пояснила жінка, зараз вона просто фізично не в силах братися за це, спочатку дітям треба звикнути до думки, що новий будинок — це вже їхній постійний дім, бо для найменших хлопців він лишився там, у колишній квартирі.
Як розповіла Оксана, процес адаптації й звикання одне до одного може тривати тижні чи місяці, адже у кожної дитини свої примхи, болі та проблеми. Наприклад, Славуня (так називає його мама) при чужих людях може легенько бити її кулаком у ноги чи живіт. Так він знімає напругу і страх, що його маму можуть кудись забрати невідомі дяді чи тьоті. Незважаючи на це, мамою він почав її називати мало не з першого дня спільного проживання.
— Було дуже дивно, коли ми сідали за сервірований стіл обідати чи вечеряти, а ноги малих хлопців опинялися на столі, а не на стільці, або хліб замість того, щоб бути у роті, падав на підлогу, — ділиться переживаннями Оксана. — Це зараз вони вже знають, як себе поводити за столом, навчилися допомагати мені по господарству, стали ввічливими, майже маленькими джентльменами, але скількох сил мені це коштувало... Перші два тижні спільного проживання я просила керівників містечка не приїздити до мене й не перевіряти: так було важко. А зараз ми стали однією великою дружньою родиною, яка незабаром може поповнитися новими членами (до кінця року у містечку житиме удвічі більше дітей, ніж нині, тому в кожній родині буде поповнення. — Авт.).
На запитання, що привело жінку на роботу професійної мами, Оксана пояснює просто — так мало бути. Усе життя працювала з людьми у відділі кадрів, намагалася до кожного знайти підхід, виховувалася у такій родині, де дітям приділяли значну увагу, тому тепер робить це й сама. А коли побачила оголошення, де запрошували жінок працювати мамою, відразу зателефонувала за вказаним номером.
У ЦЕНТРІ УВАГИ — ДИТИНА
До речі, тоді на оголошення відгукнулося близько трьох тисяч жінок, але з них Благодійний фонд «СОС дитяче містечко» відібрав лише дев’ятьох. Як пояснив Олександр Поліщук, у багатьох претенденток була не та мотивація, яку шукали представники містечка. Одні хотіли отримати таким чином житло, інші — постійну матеріальну підтримку, адже мами самостійно ведуть сімейний бюджет, окрім зарплати отримують від Благодійного фонду кошти на харчування дітей, кишенькові витрати тощо. А потрібні були жінки, які готові всю себе віддати дітям. Подружніх пар у містечку поки що немає. На думку пана Поліщука, було б непогано, якби дітей виховували тато й мама, але з іншого боку існує ризик, що у родині з’являться власні діти, через що у соціальних дітей виникнуть ревнощі, або ж у разі розлучення батьків діти отримають психологічну травму.
— Дуже важливо сформувати у дітей відчуття прив’язаності до дому та до нової мами, — додає Олександр Поліщук. — Тому необхідно, щоб наші діти зрозуміли: їх любитимуть незалежно від того, здорові вони чи хворі, слухняні чи ні тощо. Іноді діти перевіряють маму: скільки поганих вчинків вона зможе пробачити, тобто наскільки сильно вона їх любить, але це необхідний процес адаптації. Оскільки біологічна родина дуже важлива для дитини, ми намагаємося встановити контакти з батьками чи родичами наших дітей. Так, 20 наших дітей спілкуються з біологічними родичами.
На перший погляд здається, що в містечку всім живеться просто та легко. Але проблем є чимало: мамам треба знайти підхід до кожної дитини і завоювати їхню любов. Працівникам містечка — вирішити психологічні, правові ті інші проблеми дітей, наприклад, оформити свідоцтва про народження чи ідентифікаційні коди, бо не всі їх мають; у разі необхідності пройти з ними курс лікування. А дітям — звикнути до життя у повноцінній родині й відчути, що їх не кинуть напризволяще. І поки що всі ці проблеми вирішуються з успіхом.
