За радянських часів міграція стала вже примусовою. Безліч українських політв’язнів виміряли той Сибір власним життям, інших занесла туди військова служба, декого — величезне прагнення знань.
Омськ — доволі велике місто. Населення — понад мільйон. Стверджують, що третина — українці. А в області навіть більше. Сам митрополит Омський і Тарський Феодосій — українець. Хоча й російській церкві служить. На зустрічі митрополита з місцевою релігійною громадою слово надали пану Лозинському. І почав пан Аскольд розповідати про себе та про… українську церкву. Звісно, українською мовою. Говорив довго. Час від часу я сторожко кидав оком на паству, та згодом зрозумів: сьогодні нас не битимуть. А наприкінці (от диво!) ще й до столу запросили. І тепер уже я розповідав росіянам про красу рідного Києва. Звісно, українською мовою. І мене уважно слухали!
На зустрічі в Омській адміністрації представник Комітету в справах національної політики та релігії також дуже уважно слухав промову пана Лозинського про необхідність створення українського класу в школі і про будівництво української церкви. Слухав і на згоду хитав головою. Дуже сподобався він панові Аскольду своєю ввічливістю і розумним поглядом. Але пізніше представники української громади розповіли нам, що цей працівник найбільше гальмує вирішення українських проблем.
Перед зустріччю з українською громадою Омська чую в коридорі розмову двох сивих чоловіків: «Хто це приїхав?» — «Кажуть, американці!» — «То що, зараз долари роздаватимуть?»
До речі, пан Аскольд таки роздавав долари на потреби українських громад, але кому й скільки — про це не буду.
У той день вечеряли в ресторані. Український спів лунав, напевно, на весь квартал. У сусідній залі гуляли весілля. Скажу щиро: в нас було веселіше! Пісенний лад задавала пані Євгенія. У мене склалося враження, що вона ніколи не розмовляла російською мовою, лише українською, хоча народилася й живе в самісінькому центрі Росії. Поруч з нею сидів директор Омського будівельно-проектувального інституту Іван Любчич, який не розмовляє українською, проте є справжнім українцем, бо саме він найбільше допомагає українській громаді Омська.
Справжнє випробування українською гостинністю чекало нас у селі. Є в Сибіру й Одеський район (центр — село Одеське), і Полтавський. Ось до Одеського ми й вирушили.
Дорога пролягала полями. Тут я побачив такі простори та розмаїття кольорів, що і в Україні нелегко знайти! Недарма на цих землях прагли знайти щастя не тільки українці, а й поляки, німці, я вже не кажу про самих росіян.
На кордоні нас зустріли голова району Василь Кальницький та хор із хлібом-сіллю. Та й повезли до сільського клубу. Відбувся концерт: місцеві українці співали, ми слухали. І раптом я зиркнув на стіл, що стояв трохи осторонь, і побачив там ПЛЯШКУ! Це була славнозвісна сулія (або «кварта») — так називають посудину, що містить близько семи літрів самогону, тобто чверть великого цеберка.
Концерт закінчився, всіх запросили до столу й почали пригощати горілкою. Пан Аскольд злякався тієї пляшки, зауваживши, що бачив таку лише в кіно. Після того він пробував потроху ковтати прозору рідину, але щоразу при цьому здригався. І зрештою визнав пріоритет звичної кока-коли. Насамкінець мешканці села вирішили подарувати панові Аскольду «міфічну посудину». Той відмовився. Напевно, побоявся, що буде затриманий митниками за спробу вивезти з країни самобутній витвір прикладного мистецтва.
Томськ називають містом студентів. Тут навчається більше сорока тисяч молоді. В одному з престижних томських ліцеїв є український клас, викладачі якого навчають дітей бути українцями. Під час концерту ми почули гарну українську мову не лише від дорослих, а й від малюків. До речі, в ліцеї є також німецький, польський, єврейський класи, здається, навіть вірменський. Полякам та німцям живеться краще, бо їхні держави допомагають їм облаштовувати класи, будувати культурні центри. Українці ж розраховують лише на власні сили. Однак Томськ — чи не єдине місце, де українська громада знайшла шлях на місцеве телебачення та час від часу (хоча й не регулярно) робить музичні і сценічні виступи. На радіо існує регулярна програма українською мовою. Як на мене, саме в цьому сибірському місті склалися найкращі умови для збереження українцями власної мови та культури. Чи не тому, що Томськ знаходиться трохи осторонь «великого російського шляху», що проходить, зокрема, через Омськ і Новосибірськ?
Найбільше російське місто за Уралом — Новосибірськ. За розміром його можна порівняти з Києвом. В адміністрації Новосибірської області пани Лозинський та Руденко-Десняк знову поставили питання про створення українських класів, теле- й радіопрограм. Заступник голови адміністрації пообіцяв безкоштовний ефір на одному з телеканалів, що спеціалізується на показі програм національних меншин. Коли ж ми потрапили до керівника цього каналу, той сказав, що канал цей — приватний, а не муніципальний, за ефір треба платити, до того ж адміністрація весь час погрожує йому позбавленням ліцензії на мовлення. Пан Лозинський розвів руками і запитав у мене: «Олексію, ти щось розумієш?» На відповідь я звів очі до носа. Тоді пан Аскольд питає у представників української громади, чому вони мовчали, коли в адміністрації йому «розповідали байки»?
— Хіба ми можемо сперечатися? — запитав голова громади.
— Мусите! — відповів пан Аскольд.
У Новосибірську справді цікаво те, що в Центральному художньому музеї є окрема зала, присвячена творчості українця Миколи Грицюка — художника авангардного, колористичного. Після екскурсії пан Аскольд придбав книгу про життя та творчість цього митця, написану, звісно, російською мовою, і висловив бажання вивчити російську мову, яку вже почав трохи розуміти.
На прес-конференції в iнституті розвитку преси в промові пана Лозинського я помітив, що пан Аскольд замість слова «місто» говорить «гoрод» (напевно, щоб журналісти краще його зрозуміли), і по закінченнi я «привітав» його з першою промовою «суржиком».
В хаос великого міста занурилася невеличка муніципальна бібліотека, де знаходиться Центр національної літератури. В окремій залі зберігаються книги німецькою, англійською, татарською, китайською, фінською, іншими європейськими та східними мовами. Є, звісно, й українські.
Залишаючи Сибір, я шкодував, що не побачив справжнього ведмедя — сезон полювання розпочинається тільки в листопаді. Та пан Аскольд «вполював»-таки одного, вирізьбленого з дерева, — як дарунок на згадку. Навіть до лісу не довелося йти.
Цей приклад можна трактувати й філософськи: те, що видається нам недосяжним, насправді може знаходитись поруч — варто лише пошукати. Очікування на багатого мецената із Заходу потроху змінюється на віру у власні сили й можливості. Молоде покоління українців, як-то юрист із Омська Сергій Винник чи Максим Задорожний із Новосибірська, за підтримки меценатів (керівника Західносибірського лісогосподарчого підприємства Володимира Креснова чи Івана Любчича, про якого я згадував раніше) спроможні надати українській справі в Сибіру належного захисту й ваги.
Ми ж повернулися додому, маючи нових друзів у далеких краях.
Закінчити розповідь хочу тостом, який пан Аскольд Лозинський згадував під час нашої подорожі.
«Коли Господь роздавав народам землі, українці, як завжди, спізнилися. Коли ж усі землі було роздано, українці з’явилися перед Богом і почали вимагати свою частку.
— Що мені з вами робити? — спитав їх Господь. — Хіба що віддам вам той шматок, що залишив для себе.
Так і зробив. І тепер ця земля зветься Україною.
Тож коли вас здолає зневіра та відчуття безнадії, згадайте, українці, що нас багато, а земля наша — то земля самого Господа Бога!»
