Десятирічний українець Віталій Нечаєв, котрий живе в Звенигородці Черкаської області, нещодавно був удостоєний титулу абсолютного переможця ХІІ Міжнародної премії імені Джузеппе Шіакка. Премію дуже талановитому хлопчині, про якого «День» уже писав (див. № 71 від 18 квітня цього року), вручили у Ватикані. Нагадаємо, що 2011 року Віталій Нечаєв був нагороджений премією «Гордість країни» в номінації «Рідкісний талант». 16 листопада в Папському Урбаніанському університеті Віталієві вручили премію, засновану 2001 року на честь загиблого італійського юнака, який відзначався надзвичайно високою мораллю й великодушністю. Таким чином, світ визнав обдарованого українця взірцем для нових поколінь.
10-річний Віталій разом із своєю мамою Ольгою три дні провели в Італії. Спеціально для них влаштували практично цілоденні екскурсії Римом та Ватиканом. Він уперше побував за кордоном і був вражений як від побачених культурних та історичних пам’яток, так і від Тірренського моря. Своїми враженнями Віталій Нечаєв поділився з «Днем».
«ВЕСЬ СВІТ ХОЧЕТЬСЯ ПОБАЧИТИ. ОСОБЛИВО — ЄВРОПЕЙСЬКІ КРАЇНИ»
— Спершу було величезне захоплення собором святого Петра і Колізеєм... Потім я трохи хвилювався на церемонії нагородження в Папському університеті. А в останній день я вже повністю відпочивав. У Римі було дуже цікаво. Найбільше в Італії запам’яталося море і собор святого Петра. Море там не таке, як у нас. Набагато цікавіше. Ми ще приїхали туди ввечері, коли воно було особливо красиве і трохи зливалося з небом. Взагалі весь світ хочеться побачити. Особливо — європейські країни.
— Ти, як і раніше, найбільше захоплюєшся географією та історією?
— Так, більше — історією. Професію ще не вибрав. Тому що їх дуже багато, як і наук. Що мені буде найбільше подобатися, те й оберу.
«НІХТО НЕ ВЧИВ ЙОГО НАВІТЬ РАХУВАТИ»
А із мамою Віталія — Ольгою Нечаєвою, яка сама виховує не тільки сина, але й малесеньку дочку, ми намагалися зрозуміти, як же виховати обдаровану дитину.
— Не очікували, що Віталія відзначать у Римі, — почала пані Ольга. — Багато дітей сьогодні розумних, але Віталія визнали абсолютним переможцем, він став лауреатом міжнародної премії для талановитої молоді. Він дійсно багато працює, вчить, читає... Уже встиг поділитися своїми знаннями зі студентами Черкаського університету.
Про нашого Віталія дізнався керівник премії імені Джузеппе Шіакка отець Бруно Ліма. Порадившись, журі одноголосно вирішило, що лауреатом премії має стати саме Віталій. Ми до кінця не вірили, сумнівалися, чи зможемо ми поїхати.
Цю міжнародну відзнаку ще не присуджували таким маленьким дітям. Якщо не помиляюся, до цього українці ще не ставали абсолютними переможцями премії імені Шіакка.
— У вас відпрацьована якась система раннього розвитку дитини?
— Насправді ніякої системи розвитку чи виховання в мене не було і немає. Люди досі не можуть повірити, що таке взагалі можливо. Віталій сам почав читати десь із чотирьох років. Ми, чесно кажучи, цього навіть не помітили. Потім хлопець почав просити в мене дуже багато різних книжок. Тоді ні комп’ютера, ні Інтернету не було, тому читав тільки книжки. Почали їх дарувати й купувати.
Найпершою з енциклопедій він прочитав «Астрономію». Потім була географія, історія. В нього зацікавлення — досить різні. Він пояснює, що коли прочитав астрономію, то його зацікавило, як пішло життя на землі, походження людей, історія людства і так далі. Так він дійшов від давніх віків до нашого часу.
У три з половиною роки він почав розмовляти так, що ми вже його розуміли, а в чотири він уже видавав такі речі, що ми просто були вражені. У такому маленькому віці Віталій показував неймовірні здібності з математики. Хоча, знову ж таки, ніхто не вчив його навіть рахувати. У свої чотири роки Віталій тільки дізнавався дату народження людини, відразу ж говорив, скільки їй років. Це був для нас справжній шок. Здібності сина розвивалися дуже швидко. Він усе втягував у себе, як губка. Син читав ці енциклопедії надзвичайно швидко. Я навіть не думала, якщо відверто, що він їх читає. Я вважала, що він просто переглядає малюнки.
— Ви сину допомагаєте з навчанням?
— Я ніколи його не вчила. Навпаки — боялася, що ці знання можуть якось нашкодити сину. Старалася, щоб Віталій більше гуляв, виганяла його надвір. Бо на той час він зовсім не хотів гуляти, а сидів весь час за книжками. Я дуже хвилювалася через це, але, слава Богу, ми цей етап пережили, і з ним нічого не трапилося.
Оскільки Віталій у дитячому садку вже читав книжки і багато знав, ми вирішили віддати його у школу в п’ять років. Йому фактично не було що робити в перших трьох класах.
Я не думала виховувати вундеркінда, й нічого не примушую його робити. Віталій сам вирішує, коли вчитися, коли гратися. Він росте, як звичайна дитина. Всі ці надзвичайні знання до нього приходять непомітно для мене. Я досі не знаю, як стільки знань він міг вмістити в голові.
У школі Віталій — відмінник. Виграє постійно олімпіади. При цьому ночами не сидить за книжками, не зубрить. Ми тільки приїхали з Італії, а наступного дня він пішов на олімпіаду з української мови і взяв перше місце. І це — без підготовки.
Віталій вважає себе звичайною дитиною. Він виглядає і поводиться, як усі діти. Але його знання перевищують будь-яке уявлення про дитину в такому віці. Дуже багато знає з історії, географії. Хоча іноді забуває. Віталій говорить, що ці знання у нього наче вже є, а він їх згадує. Усі думають, що у Віталія просто феноменальна пам’ять, але в мене таке відчуття, що всі ці знання вже в ньому є.
З іншого боку, якщо раніше він не хотів гратися у дворі, то зараз має багато друзів, грається з однолітками. Останнім часом іноді грає в комп’ютерні ігри, коли з друзями по скайпу зв’язуються. То футбол, то на роликах ганяють, коли літо. Взагалі з фізкультурою в нього не дуже. Треба його фізично підтягувати, бо він худенький. Можливо, спробуємо зараз піти на рукопашний бій. Потрібно, щоб він став трохи впевненіший у собі, бо йому цього не вистачає. Навіть у своїх знаннях Віталій буває не впевнений.
«ПРЕМІЮ... ВІДДАМО ЗА БОРГИ»
— Раніше Віталій начебто частенько хворів, а зараз як він себе почуває?
— Потроху переростає ці хвороби. За рахунок того, що у сина дуже активно працює мозок, його організму не вистачає фруктози, сахарози... Проблема в тому, що Віталій взагалі не хоче їсти фрукти. Тільки потроху банани й апельсини їсть. Якби він їв нормально фрукти, то взагалі б не хворів. А хімію, всілякі таблетки я йому не хочу давати. Нехай все відбувається природно.
Із часом ці проблеми пройдуть. Але потрібно бути обережним — їсти тільки натуральну їжу. Усе їсть тільки домашнього приготування.
— Куди, якщо не секрет, витратите стипендію?
— Віталію дали одноразову грошову винагороду — тисячу євро. Ми просто, чесно кажучи, віддамо за ці гроші борги. Ми заплатили 12 тисяч гривень за те, щоб мати можливість виїхати в Італію. Це особиста фінансова гарантія у візовому центрі (6 тисяч), візи, паспорт, дорога, переклади документів... У нашій країні дуже важко вивести дитину за кордон матері-одиначці.
— Вас можна назвати справжньою героїнею: ви одна виховуєте двох дітей ...
— Насправді нікому цей героїзм не потрібен. Так у житті склалося: трапилися такі чоловіки, що краще самій ростити дітей. Я просто бережу їх. Деякі жінки живуть заради чоловіка і не помічають дітей, а я живу заради дітей. Мені Віталій говорив: «Мені нічого не потрібно, аби тільки ти була і кусок хліба з’їсти...» Я собі спокійна з моїми дітьми, спілкуюся нормально, нема ніяких скандалів...
— Як Віталій ставиться до слави?
— Ми навпаки намагаємося не спілкуватися з журналістами, щоб зайвий раз не травмувати дитину. Ця слава Віталію насправді заважає. Я вирішила публічно про це розповісти тільки тому, щоб знайти відповідь на питання «Що мені робити далі?» Я сподіваюся, що знайдеться та людина, яка підкаже, що з такими дітьми робити. Можливо, йому потрібна якась інша програма навчання, якісь особливі умови. Може, є навчальні заклади для таких дітей. Йому важко. Психіка ще дуже вразлива — як волосинка.
