У нашій країні існують сотні, а то й тисячі контор, які допомагають нашим громадянкам знайти відповідь на таке запитання: як вийти заміж за іноземця? Спеціальні агенти готові не лише знайти для вас багатого або не дуже німця, американця, турка — але й відправити вас до потрібної країни, де ви нарешті зможете здійснити свою мрію — вийти заміж за іноземця. Але... останнім часом спостерігається втішна для всіх патріотів тенденція: жінок, які хочуть знайти своє особисте щастя за кордоном, стає дедалі менше. Як і має бути, українки хочуть виходити заміж... за українців. Як це зробити? Все залежить... від регіону. Запропоновані нижче матеріали кореспондентів «Дня» — про особливості українського весілля в кожному окремо взятому куточку нашої країни.
Полісся: колись клали мідячки, а зараз — долари
Більше п’яти років тому у жовтні поїхав я в село Селезівка Овруцького району, яке розташоване на півночі Житомирщини в глибинці Поліського краю й яке має багатовікову історію. Коли машина проїжджала мимо хат, на стіні однієї з них я побачив підвішений вінок із квітів, маленьких трав’яних гілок, до якого були прикріплені довгі різнобарвні стрічки. Місцеві жителі пояснили, що вчора на цьому обійсті відсвяткували весілля і це вінок молодої, яка провела тут першу шлюбну ніч і відтепер проживає з чоловіком. А вінок зняли з неї на знак закінчення дівування й переходу в жіночий стан. Значно раніше мені довелося побувати на сільському весіллі в Черняхівському районі (це теж Полісся, але поближче до південної межі), й з численних дійств, які його супроводжували, мені найбільше запам’яталось, як садовили молоду на численні подушки, дані їй у придане. А ще те, як місцеві хлопці вимагали в молодого викуп за неї й дівчата в піснях висловлювали новій парі побажання щасливого міцного шлюбу, народження численного потомства, заможного життя. Та сучасні реалії не зважили на обряди — народивши двох синів, це подружжя розлучилось.
Форми весільної драми, які спостерігаються на початку нинішнього століття, зі слів завідуючої відділом етнографії Житомирського обласного краєзнавчого музею Любові Гарбузової, дуже різняться від тих, що побутували на початку століття минулого. Традиційному весіллю передувало багато інших обрядових дій, які зараз зникли. Наприклад, сватання, печоглядини.
Зараз міське весілля, наголосила Л. Гарбузова, як правило, відбувається в кафе, ресторані, зрідка вдома. І нинішні страви вже зовсім відрізняються від тих обрядових страв, які готували раніше. Немає обряду короваю, який колись мав величезне значення й був одним із кульмінаційних моментів весілля. Для його випікання був спеціальний день, запрошувалась певна кількість жінок, щасливих у шлюбі. У північних районах області, таких як Лугинський, запрошувалась непарна кількість коровайниць, що є характерною особливістю Житомирського Полісся. А зараз коровай просто купується. Із зникненням процесу його випічки зникли й певні обрядові дії, які при цьому виконувались — такі, як ворожіння на долю: який коровай — таке подружнє життя. Воду, в якій мили руки коровайниці, виливали в садок. Це був цілий пласт культури, який зараз зовсім зник, забулися й пісні, які при цьому виконували.
Загалом, весільний обряд зараз дуже урізаний. Але не можна сказати, що він повністю зник — із плином часу просто змінився. Добре, якщо є літня жінка, яка ще пам’ятає — те не можна робити, а це — треба. Якщо ж немає кому підказати, то просто забирають молоду та їдуть до рагсу. Зберігся звичай стелити в церкві рушник під ноги, а матері наречених обов’язково кладуть під нього гроші, ворожачи тим самим щасливу долю, щоб були молодята багаті. Колись клали мідячки, а зараз — долари... Знову поширюється колись обов’язковий обряд вінчання та пов’язанні з ним традиційні дії. Якщо весілля міське, але є родичі з села, то вони можуть пам’ятати й підказати, що коли молода виходить із церкви, то має ногою потягнути рушник, на якому стояла, щоб ще дівчата виходили заміж. І що б не робилося, ця дія пов’язана з ворожінням на майбутнє, яке буде сімейне життя. Усе сприймається, як знак.
Обряд пов’язування молодої виконують зараз дівчата, які стають у коло, а молодий знімає капелюшка чи вуаль, виймає із зачіски молодої дружини шпильки. З’явився й новий звичай: вийняв він одну шпильку, то цілує свою кохану, скільки шпильок — стільки й поцілунків. Безсумнівно, на селі традиційні обряди збереглися краще ніж у місті, тому що там, як правило, гуляють усім селом, і бабці, які запам’ятали, як вони проводились колись, можуть про це розповісти.
...Неподалік від мого будинку Житомирський міський рагс. Щосуботи (в інші дні — менше) вулицю й прилеглий до нього сквер заповнюють авто, здебільшого іноземних марок. Вийшовши із дверей цього старовинного будинку, який є одним із найкрасивіших у місті, молоді прямо на високих сходах потрапляють в обійми рідних і друзів. Тут же метушаться фотографи й хлопці з телекамерами, які поспішають зафіксувати всі моменти початку шлюбного життя нової пари. У той момент, на відміну від наших предків, про те, як складеться життя молодят, мало хто думає. Кавалькада машин, прикрашених кільцями, стрічками, повітряними кульками, рушає до монумента Слави, іноді до пам’ятника Леніну, щоб молоді поклали там квіти. І цей сценарій навряд чи має відмінності в більшості міст нашої країни.
Харків’ян гаремами не здивуєш
Слобожанське весілля дуже серйозно відрізняється від інших регіонів і відображає в собі традиції багатьох народів. З XVI століття сюди приїжджало багато переселенців, привозячи з собою ті традиції і обряди, які були прийняті в місцях, де вони жили раніше. Дуже характерно для Харківщини, що в одній половині села можуть жити росіяни, а в іншій — українці, і всі грають весілля за своїми традиціями.
Аж до XIX століття вважалося, що, якщо все село грає весілля, то пара ставала чоловіком і дружиною, а якщо вони тільки вінчалися, то їх не визнавали за подружжя. Християнські обряди ще не панували над язичницькою культурою, тому шлюб не вважався дійсним. Вінчання сприймалося як заручини і могло відбутися як перед весіллям, так і після нього. Повністю весь весільний ритуал: сватання, заручини, випікання короваю, безпосередньо саме весілля — тривали від семи днів до двох тижнів. Це не розтягування весільного процесу, а продуманий ритуал з усіма необхідними обрядами для кожного дня, які символізують цикли життя подружньої пари. Як пройде весілля, таким буде і сімейне життя.
Не можна сказати, що в селах більше шанують традиції, ніж у самому Харкові. Якщо в сільській місцевості весільних обрядів дотримуються безумовно, не замислюючись про їхнє значення, то в місті молоді пари намагаються в усьому розібратися і продумують майбутнє весілля. Останнім часом тамади дедалі частіше влаштовують весілля за основними обрядами і традиціями, але це дуже дороге задоволення, оскільки обумовлює обов’язкове триденне гуляння. Кожен ритуал вимагав ретельної підготовки і настрою. Для Харківської області характерна найбільша кількість пісенних форм і тональностей виконання ритуальних пісень. Якщо в інших регіонах кількість ритмо- формул кожного куплета пісень дорівнює двом-трьом, то в Харкові воно було більше шести-семи. Також у Харківській області, на відміну від інших регіонів, наречена повинна плакати. На Схід раніше, ніж до інших регіонів прийшов звичай обсипати молодих монетками та цукерками.
Дуже характерно для цієї місцевості грати весілля паралельно на дві батьківські оселі. Коли наречену відвозять із батьківського дому у дім нареченого, місце молодих займають їхні «заступники», які виконують їхню роль. Вдома у нареченого наречена «помирає» як дівчина і «народжується» як жінка. Для цього її «воскрешають» — обливають водою і відпоюють, обсипають та обмітають. На весіллі наречений та наречена, як «мерці», майже нічого не їдять і не п’ють.
Ритуал ранкової перевірки на невинність для українців не характерний. По-перше, були прийняті вечорниці, на яких передбачалися статеві акти, а також, на відміну від росіян, було право розлучення. На вечорницях та гуляннях молодь мала можливість у всіх значеннях перевірити, чи підходить їй обранець чи ні. Однак розпуста не допускалася, оскільки за цим суворо стежили старійшини громади. Якщо дівчина або парубок були помічені в частій зміні партнерів, їм уже можна було не сподіватися на шлюб. Громада взагалі чітко контролювала порядок у суспільстві і вирішувала, чи підходить та чи інша пара для весільного обряду. Хоч порядки в громаді у відносинах між чоловіками та жінками були дуже демократичні. Аж до XVII століття на Харківщині було нормальним таке явище, як групові шлюби. Кожен чоловік або жінка могли мати до чотирьох подружніх партнерів, якщо їх чимось не влаштовувала друга половина. Наприклад, чоловік не міг забезпечити жінці належне фінансове забезпечення або задовольнити в ліжку. Всі факти та скарги ретельно перевірялися, і якщо вони підтверджувалися, то прохання на нове весілля задовольняли. Чоловік мав право на чотири дружини, якщо він може їх забезпечити і задовольнити. Зі зміцненням позиції християнства ці традиції почали витіснятися.
Крим: ми запрошуємо вас на «той»!
Весілля у кримських татар, утім, як й інших кримських аборигенів — караїмів і кримчаків, — це не просто свято, а урочисте та пишне завершення процесу тривалих переговорів і домовленостей між двома сімействами про створення нової сім’ї. І тільки у татар Поволжя і башкирів, які проживають у Криму, визнається правочинним укладення шлюбів не тільки через сватання, а й шляхом добровільного переходу дівчини до нареченого без згоди батьків, і навіть теоретично допускається, як у «Кавказькій полонянці» одруження шляхом викрадення дівчини без її згоди, хоча ніхто вже й не пригадає, коли такий випадок спостерігався на практиці.
Сучасне кримськотатарське весілля практично не допускає одруження без згоди молодих, тому весь процес починається вже не з рішення батьків, а зі знайомства юнака та дівчини, хоча роль батьків залишається все ще високою і часом вирішальною. У Криму також практично не зустрічаються вже й випадки забороненого зараз законом багатоженства серед кримських татар, хоча питання про це часто обговорюють у пресі, і теоретично деякі громадські організації допускають, що кримський татарин може мати чотири дружини.
«Сучасне весілля в кримських татар — це складне народне дійство, у якому беруть участь сотні людей і яке відбувається погоджено, але окремо в сім’ї нареченої та в сім’ї нареченого. Увесь процес мусить пройти п’ять етапів, — розповідає історик і кримознавець Рефат Куртієв. — Познайомившись, молоді люди повинні отримати згоду батьків, інакше весілля може не відбутися, а тому майбутні наречений і наречена повинні багато разів побувати в сім’ях одне одного, щоб батьки придивилися та визначилися зі своїм ставленням до них. Після першого схвалення батьками вибору молодих, юнак за благословенням батька та матері повинен здійснити так зване созташлама , тобто офіційно освідчитися дівчині та запитати її згоди. Вона повідомляє про ініціативу юнака своїй матері, а та — своєму чоловіку, її батькові. Якщо батьки погоджуються, тоді дівчина дає своєму обранцю так зване сезалма, тобто офіційну згоду.
І тут починається другий етап, що має назву созкесим, тобто сватання та змова двох сімейств. Із близьких родичів нареченого формується так званий къудалар , тобто рада сватів. Старшим сватом призначають акасакала, який добре знає увесь обряд. Свати приходять обов’язково з подарунками від нареченого. Дівчині приносять, як правило, матерію на сукню або костюм, золоту каблучку з каменем або сережки, парфуми й інші цінні подарунки. Її батькам приносять солодощі та частунки. Сватання відбувається неквапливо, статечно, але містить кілька обов’язкових елементів. Після того, як свати сказали батькові дівчини про свою пропозицію, він обов’язково привселюдно, так би мовити, публічно питає згоди на шлюб доньки у своєї дружини, а потім й у доньки. Якщо вони згодні, батько каже: «Соз бир, Алла бир», що означає «Наше слово єдине і Бог свідок». Тільки після цього свати вручають свої подарунки. А батьки нареченої передають свої подарунки нареченому — одна-дві сорочки, носовички, а його батькам солодощі і частунки.
Після офіційної згоди батьків обох сімейств ще повинні відбутися агир нишан — заручини. День заручин призначається за два тижні до весілля, на четвер або п’ятницю. Свати знову приходять у дім до нареченої, куди запрошують практично всіх її родичів. Вони приносять нареченій вже дорожчі подарунки — весільну сукню, кілька відрізів на сукні, вже обручку, золотий ланцюжок, весільну білизну, туфлі, домашні тапочки, пальто й інші особисті речі. Матері нареченої дарують відріз на сукню, батькові — сорочку та інші речі. Свати дарують подарунки також іншим родичам нареченої. Присутні моляться, згадують усіх своїх родичів. На знак того, що заручини відбулися, представник жениха накидає на голову нареченої білу шовкову хустку.
Третій етап називається никях, це офіційне оформлення шлюбу. Буває світський никях , тобто оформлення шлюбу в загсі, і релігійний никях . Напередодні весілля в будинок до нареченої приходить жених з одним зі свідків, який називається ильче , і муллою. Від нареченої запрошують двох свідків. Вони заходять в окрему кімнату. Наречений і наречена стають навколішки обличчям одне до одного, наречений спиною на захід, наречена — на схід. Мулла, стоячи обличчям до Мекки, з’єднує великі пальці рук жениха та нареченої і тричі питає в дівчини, чи добровільно вона одружується зі своїм нареченим. Вона лише на третій раз, тобто подумавши, повинна дати свою відповідь. Якщо вона відповідає, що добровільно, і згодна вийти заміж за свого нареченого, тоді мулла читає никях , тобто шлюбну молитву. Дівчина також може відповісти, що її видають насильно і що вона не згодна вийти заміж, тоді мулла не має права читати никях, і все сватання припиняється. Якщо все нормально і мулла прочитав никях , від цього моменту юнак і дівчина вважаються чоловіком і дружиною. Однак після никях жених іде все ще до себе додому.
Четвертий етап — власне весілля, або той. Воно триває роздільно у родинах нареченої та нареченого. Як правило, весілля починається в п’ятницю. До його початку призначається керівник, або той агъаси , й офіціанти. Увечері до будинку нареченої прибуває жених із родичами та друзями. Їх заводять в окрему кімнату. Усі сідають за окремий накритий стіл, праворуч від нареченого сідають його гості, а ліворуч — наречена та її друзі. Потім починаються танці. Першими танцюють брат і сестра, родичі молодих. Вони танцюють, а в цей час гості по черзі дають танцівникам гроші та самі приєднуються до танцю. Після танцю молоді під мелодію «Сухбет олсин бу гедже» («Хай ніч буде благословенною»), заходять у будинок, але одразу ж жених виходить і їде зі своїми гостями до себе додому. Наречена залишається у своєму домі.
Наступного дня наречена їде в оселю нареченого. У його родині весілля починається в суботу. Свати жениха, але без нього, виїжджають по наречену. На кількох машинах і з музикантами вони приїжджають до нареченої. Їх зустрічають із великою шаною, накривають столи. Незабаром наречена починає прощатися з батьком, матір’ю, братами, сестрами, просить у них пробачення та благословення. Батько одягає дочці пояс- кушак. Мати доручає комусь із хлопчиків доставити в будинок жениха Коран. Гості нареченої не віддають її сватам і вимагають викупу. Свати вручають викуп і відвозять наречену в будинок жениха. На машину наречена прив’язує білу нитку. Коли машини виїжджають, за ними випліскують воду з відер і інших посудин. На під’їзді до будинку жениха його гості вимагають викуп. Біля воріт наречену зустрічає матір жениха. Хлопчик, який їхав разом із нареченою, передає їй Коран від матері нареченої. Вона повинна «викупити» Коран і дає хлопчику якийсь подарунок. Наречену обсипають монетами, цукерками та зерном. Гості біжать до батька жениха і кажуть: «Наречена не може пройти через хвіртку», тоді він вручає їм подарунок. Жених зустрічає наречену та відводить її в окрему кімнату, а потім, як і в будинку нареченої, їх запрошують вийти до гостей. Веселощі на весіллі в будинку жениха відбуваються так само, як і в будинку нареченої. Вони закінчується їхнім танцем «Хайтарма», і під мелодію «Сухбет олсун бу ідже» дружки відводять їх в окрему кімнату, з’єднують руки молодих і залишають їх самих. У будинку жениха цієї ночі повинні до ранку залишатися дві найближчі родички нареченої.
Останній етап — це входження нареченої в сім’ю чоловіка, свою нову сім’ю. Вони не виходять із кімнати, поки не почують мелодію «Дагдан енді бір къозу» («Зійшло з гір ягня»). Вранці вони разом ідуть в баню, а в цей час родички нареченої виносять зі спальні їхнє простирадло та повідомляють новину всім батькам. Збираються родичі жениха. Молода цілує їм руки, а вони дарують їй подарунки. Наречена виходить на кухню та готує каву, виносить її всім гостям. Цей ритуал й означає, що вона ввійшла у свою нову сім’ю. На третій день сестри або подружки приходять відвідати молоду та приносять їй прикрашений віник. Через тиждень або два батьки молодої запрошують до себе в гості дочку та зятя, його родичів, а ті у свою чергу запрошують до себе його і його родичів. Дві сім’ї стають однією великою групою родичів, які часто ходять у гості та вирішують разом усі проблеми молодої сім’ї, допомагають одне одному в усьому.
Таке традиційне кримськотатарське весілля. На практиці зараз у Криму цього обряду всі намагаються дотримуватися, хоча буває багато відступів. Але в будь-якому випадку кримськотатарське весілля — красивий і багатозначний обряд, і основні його елементи, як правило, в народі зберігаються. Більш того, є тенденція до того, щоб відроджувати та збагачувати цю традицію, і в національно-культурних товариствах навіть спеціально вивчають національну обрядовість.
Донбаські загси в небі не працюють
Сьогоднішні весільні традиції Донбасу відрізняються від традицій навіть 70-х років, не говорячи вже про більш ранній період, коли весілля часом перетворювалися на справжні театральні дійства. Зараз, стверджують фахівці, жодних видатних особливостей та оригінальності в цьому плані у донецьких молодят не проглядається.
Одного разу, правда, в м. Краматорськ Донецької області двоє молодят мали намір одружитися прямо… в небі — розписатися в кабіні літака і зістрибнути потім з парашутом, що, на їхню думку, мало символізувати давнє висловлювання «Шлюби укладаються на небесах». Однак у результаті ніхто із співробітників місцевого загсу не погодився на такі екстремальні умови церемонії, тому молодим довелося обмежитися поствесільним стрибком.
У цілому ж, як правило, донбаські наречені більше схильні до організації шикарного весілля, яке покликане здивувати уяву гостей та випадкових свідків цієї події. Для цих цілей замовляють дорогі автомобілі, весільні сукні ручної роботи або унікальні весільні букети з блакитних троянд. Потім — стандартний тур визначними місцями шахтарської столиці — «Вічний вогонь» — площа Леніна, парк «Вікторія». Святкувати ж весілля переважно їдуть до ресторанів, звідки молодих потім урочисто проводжають… в один із донецьких готелів.
До речі, враховуючи цю традицію, яка нещодавно з’явилася у молодят, проводити першу шлюбну ніч у готельному номері, багато готелів Донецька навіть придумали спеціальні весільні пропозиції. Тепер у Донбасі можна замовити спеціальний весільний номер, а пропозиція передбачає не лише безпосередньо відпочинок у шикарних апартаментах, але й трансфер до готелю на розкішному лімузині, пізній сніданок у ліжко, приємний подарунок від готелю і пізній виїзд гостей — до 18.00.
До речі, останнім часом у регіоні почала розвиватися і ще одна традиція, якої досі не було, причому займаються нею також в основному наречені. Сімейні пари створюють електронні сторіночки власних весіль, на яких містяться не тільки фотографії з весілля і цікаві спогади про нього, але є також і форуми, куди може зайти будь-який знайомий молодих і залишити їм своє віртуальне привітання.
Закарпаття: який весільний вінок без часнику!
У закарпатських містах весілля обходиться традиційним походом до церкви, загсу, «на природу» (тут, зазвичай, відбувається фотосесія наречених, а також накривається маленький столик, і всі присутні молоді люди п’ють шампанське), відтак усі повертаються до ресторану, де й гуляють до ранку. У селі ж набагато цікавіше. Наприклад, варто звернути увагу на село Приборжавське Іршавського району Закарпаття.
У день весілля наречена встає рано й починає готуватися. Дружки чи жінки з родини допомагають вдягтися. Обов’язковим атрибутом є виконання такої приказки: «На нареченій повинно бути щось старе, нове, чуже й блакитне». Відповідно, новою є сукня, під неї чіпляють якусь стару блакитну стрічку, а також щось чуже — зазвичай, стрічку приносить хтось із родичів, тому вона вважається чужою. Також чіпляють під спідницю булавку — аби «не зрекли» (у деяких селах, зокрема на Перечинщині, зберігся й такий звичай: під косу чи під вінок нареченої вплітають барвінок — щоб була гарна, й зубчик часнику — аби злі сили біля нареченої не витали).
Поки наречена вдягається, до неї йде наречений. Зазвичай усі молоді неодружені чоловіки з обох родин, а також друзі нареченого, збираються в нього й вирушають за молодою. Супроводжує їх так званий живий оркестр — скрипалі та бубнар (до сьогодні в селі зберігся великий барабан, який несе перед собою музикант і виграє на ньому). Під цю музику хлопці співають народні пісні, коломийки. Прийшовши до двору нареченої, всі хлопці скидають піджаки й віддають їх дружкам молодої, які повинні пришити на лацкани білі квіточки, заздалегідь приготовлені нареченою.
Вихід нареченої відбувається так: вона зупиняється на порозі власного будинку й починає показувати піджаки молодих хлопців з пришитими квіточками (на Закарпатті вони мають таку назву — богрийди). Кожен юнак за свій піджак повинен проспівати коломийку, а потім за допомогою нареченої одягнути його й поцілувати молоду в щічку. Останнім подається піджак нареченого, але оскільки він має особливі привілеї на весіллі (тобто може поцілувати наречену у вуста й отримує на лацкан свого піджака найбільшу та найкращу квітку), то й мусить проспівати коломийку цілком, а не один куплет, чи добре відтанцювати.
Після того наречені разом із молодими дружками та юнаками, а також родичами в супроводі музик ідуть до вінчання та загсу. Гуляння селом має ще одну приємну традицію: всі люди вибігають зі своїх будинків помилуватися молодою парою й водночас зичать нареченим щастя та любові.
Коли молодята заходять до ресторанної зали чи до шатра, керівництво весіллям переходить до рук тамади: «Ось зараз, панове, граємо в караоке, а потім потанцюємо, й лише після того нам подадуть чергову гарячу страву!» Молода дівчина, яка вже вважається жінкою, може востаннє потанцювати з чужими чоловіками та іншими молодими хлопцями, бо після весілля матиме право робити це лише з власним чоловіком. Певна річ, за такий танець усі повинні заплатити. Наречена ж після танцю всіх пригощає й дякує їм шматком весільного торта.
Так само традиційно на Закарпатті як раніше, так і зараз викрадають наречену. Винним у тім, що наречену вкрали, вважають першого дружку, він за те, аби її повернули, повинен випити горілки з черевичка нареченої.
Наостанок із нареченої знімають фату: молоді дівчата стають півколом біля молодої, співають весільних пісень, а її мати розплітає нареченій косу (зачіску), а потому одягає на неї білу хустину. На цьому весілля закінчується: молоді йдуть спати, а батьки й родичі, зазвичай, ще до ранку сидять за столом — згадують, як усе пройшло, обговорюють плани на майбутнє, допивають горілку...
