«Наш Лис — то великий політик і хитрун, — міркували собі
звірі, — лише він зможе покласти край чварам і прославить наш ліс у цілому
світі. А буйвол зчинить колотнечу нагорі, то й нам перепаде, адже «пани
б'ються, а в мужиків чуби тріщать!» Ні, краще таки поставимо Лиса!»
Так і вчинили. На царя обрали Лиса, а Буйволові, щоб не
образився, доручили писати справедливий Закон і пильнувати його.
Лис після коронації відразу попер за море, домовлятися
про купівлю кави для царських прийомів, бо, бач, тепер стало модно на прийомах
частувати гостей кавою. Залагодивши цю важливу справу, він заходився часто
виступати з промовами, в яких обіцяв зробити свій ліс самостійним і незалежним
від інших лісів. Він пошив собі двоколірний зелено-блакитний жупан як символ
вічнозеленого лісу та мирного неба і вдягав його на всі прийоми. Розчулені
таким демократизмом, звірі на знак своєї довіри й пошани вручили Лисові
гетьманську булаву.
Час минав, проте життя в лісі ставало чимраз гіршим і тяжчим.
Як і раніше, сильні знущалися над меншими й слабшими, хижаки полювали де
і як хотіли, а царська челядь — лиси, лисенята, борсуки та щури розкрадали
лісову скарбницю. Як гриби після дощу, виростали нові палаци нових вельмож.
А прості звірі часто лягали спати напівголодні або й зовсім iз порожнім
шлунком.
Настала осінь. Лисяче хутро почало вилазити, i тут уже
стало видно, що то й не лис, а просто великий тхір. Він добряче розжирів,
бо поночі вдвох зі своїм сином крав курей на фермі. Стало також відомо,
що, царюючи, Лис умудрився придбати собі затишну віллу на далекому гірському
курорті. Крім того, виявилося, що й Буйвол має роги не справжні, а штучні
— гумові i лише вихвалявся й бундючився, але нікого не заколов і взагалі
нічого путнього не спромігся зробити.
Сум і розпач охопили лісових мешканців. Спантеличені й
розгублені, вдруге зібралися вони обирати собі царя. «Досить нам нероб,
злодіїв і брехунів», — сказав Шакал, — «я пропоную обрати Коня, — він роботящий,
має великий досвід господарювання і нам у лісі наведе лад і порядок. До
того ж, кінь сивий і не має плям. Бобри почали було заперечувати, що за
царювання Лиса Кінь уже був царським управителем, та виявився професійно
непридатним, але ніхто не захотів їх слухати. Тупуватих виборців не насторожило
навіть те, що обирати Коня на царство дружно закликали Шакали та Червоні
Гієни.
Врешті таки обрали Коня. Він, як і його попередник, лагідно
проголошував з престолу відомі всім істини, ставив риторичні запитання
й дурнувато посміхався до підданих, вищиряючи великі жовті зуби. Але нічогісінько
не робив, лише весь час тупцював на місці. Цариця Кобила часом влаштовувала
благодійні концерти та обдаровувала жебраків, калік і немічних. А життя
лісового народу робилося ще злиденнішим, ще нестерпнішим. Хижаки розперезалися
так, що почали гризти і жерти один одного, що тут уже казати за іншу дрібноту!
А крали то вже всі, хто тільки міг! Та найбільшу за всіх шкоду робили лісові
свині, яких Кінь поставив збирати податки, — вони все в лісі перерили й
витоптали. І не було на те ради.
Єдиними, кого ще боялися цар та його посіпаки, були кроти,
які рили нори й добували вугілля. Вони часом так підкопували трон, що той
починав уже хитатися і мало не падав. Та кроти були сліпі й хоча їх було
багато, вони легко давали себе обдурити і тоді вже копали не там, де треба.
От знову настала осінь. Кінь почав линяти, поступово обліз,
а з-під поріділої гриви проглянули довгі вуха. «Матінко рідна, та це ж
справжнісінькій віслюк!» — сполошилися вражені звірі. «А де ж наші леви,
наші орли й соколи? Та ми ж самі їх повиганяли з лісу, вони тепер хтозна-де,
за морями, за горами, в чужих лісах».
От і знову тепер думають-гадають звірі, кого ж їм на царювання
поставити? Боронь Боже, оберуть якогось крокодила чи удава, тоді вже в
лісі зовсім нікого не залишиться...
