Менше за все хочеться обговорювати подробиці гри, яку мали змогу бачити всі, хто того забажав. Бажання це зміцнюється відсутністю необхідності розповідати про те, як забивалися голи. Що можна писати про те, чого не було? Тому зупинимось краще на морально-психологічному тлі, на якому відбувалась гра Україна — Білорусь. Пригадаємо, що всі без винятку передрікали успіх команді України. Нічого поганого у цьому не було, впевненість у своїх силах нікому не завадить. Проте чи були реальні підстави для такої впевненості?
Результати національної команди, показані восени, добре відомі. Спочатку приголомшлива поразка від поляків у Києві, потім драматична гра в Єревані, де щастя відверто посміхнулось українцям, і нарешті перемога у Норвегії, принесена одним із двох(!) влучних ударів по воротах господарів. Тішитись, правду кажучи, було нічим. Білоруси нам восені ні в чому не поступилися, здобувши таку ж саму кількість турнірних очок. То звідки ж узявся такий нестримний оптимізм, така упевненість у нашій перемозі? Справді, Шевченка у білорусів немає. Андрій і у звітній грі ледь не забив свій мяч, який би приніс нам бажані три очки і… нову порцію незаслужених авансів. То може є вища справедливість у тому, що цього разу Фортуна всміхнулась білорусам? Може, охоловши від емоцій ми глянемо нарешті на дійсний стан організму, який представляють одинадцять футболістів у синьо-жовтій формі?
Згадаємо невдачу у грі з Польщею. Той же Володимир Вєрємєєв сказав тоді зопалу: «Хотіли справжню збірну? Ось і маєте!». Бо ж головна проблема в тому, що ми досі так і не маємо насправді національної команди у звичному для всього світу розумінні. Ми досі бачимо у формі збірної якщо не буквально перевдягнене київське «Динамо», як у 1998-му, то те ж саме «Динамо в одній із своїх модифікацій, причому не кращій. І саме у цьому головна проблема, до вирішення якої ми так і не підійшли.
Аби підтвердити цю тезу історично, згадаємо, що збірна на чолі з Лобановським, хоч союзна зразків 1975 — 1976, 1983, 1986 — 1988 років, хоч і нинішня українська збірною насправді не була. Це було київське «Динамо», послаблене кількома гравцями інших команд. Спроба ж створення справді збірної завершилась для Лобановського безславним провалом на останньому для команди СРСР світовому фіналі 1990 року.
Досвідчений тренер мав досить підстав, щоб створювати команду саме таким чином — «Динамо» у всі приведені нижче роки було насправді зірковою командою, складеною із найкращих, за деякими виключеннями, виконавців країни. Таким чином робота Лобановського у збірній полягала лише у тому, аби «вживити» у динамівський організм кількох гравців із інших команд.
Чи не те ж саме ми маємо сьогодні? У стартовому складі України на поле у суботу вийшло 10 гравців київського «Динамо» (Лужний, Ребров і Шевченко — теж недавні динамівці). Подібний варіант було легко передбачити. Одне незрозуміло — навіщо проводити багатоденні тренувальні збори, товариські ігри і навіть турніри, запрошуючи туди кандидатів до збірної, коли у вирішальних іграх гратиме добре відомо хто. Найяскравіший приклад — Анатолій Тимощук, який за відсутності Андрія Гусина є, безперечно, кращим сьогодні із українців на позиції опорного півзахисника. Чому він залишився на лаві, а у збірній грав Дмитрулін, у якого в «Динамо» зовсім інша позиція?
Не справа журналістів визначати склад збірної, але запитати про дивні рішення нашого тренерського штабу — невід’ємне наше право. І щоб зробити висновок не обовязково закінчувати вищу школу тренерів. А висновок такий — створювати насправді збірну команду штаб Лобановського або не хоче, або не наважується. А може, просто не вміють цього робити. А доведеться. Бо навіть iз освітлювальної вежі стадіону видно, що Шевченко і Ребров (з Лужним все ясно ще з 1989 року) вже не ті, що були в «Динамо». Повертати цих видатних гравців до динамівської моделі, все одно, що пропонувати емігранту пересісти із «мерседеса» у колись звичний «запорожець». Ой і поганенько ж буде їхати той «запорожець», якщо навіть його перефарбувати і назвати «феррарі». Те, що наша збірна — далеко не «феррарі» довотити нема потреби — є рейтинг ФІФА, є об’єктивні результати, які чітко вказують нам наше сьогоднішнє місце. І зрушити з нього вперед можна лише будуючи нову команду на нових принципах гри, використовуючи потенціал всіх українців, за який би клуб і в якій країни вони не грали. До цього прийшли наші найближчі футбольні і не тільки родичі — росіяни і білоруси. І судячи з результатів, від нас принаймні не відстають. А те, що в Білорусі немає нічого подібного на київське «Динамо», як виявляється, зовсім не завада створенню боєздатної збірної. Ми ж знаходимо в заявці головної команди нашої країни імена не просто запасних київського «Динамо», той же Коновалов взагалі списаний із складу чемпіона України і підтримує форму в надії працевлаштуватися за кордоном. Залишилось ще Михайленка запросити із Ізраїлю, де він нині втішає місцеву публіку своєю майстерністю.
Всіх розсудить, безперечно, результат. А він поки не дуже втішний для команди України. Чи так це погано? Згадаймо, що найкращі свої ігри наша команда проводила саме тоді, коли на гравців і тренерів не тиснув тягар обов’язкової перемоги. У випадку із Уельсом — якраз той випадок. Не виконавши завдання здобути в березневій «сесії» шість очок, наші, хочеться вірити, зможуть нарешті зіграти більш розкуто і здобути перемогу. Повертаючись до гри з білорусами, не можна не зауважити, що саме розкутості бракувало нашим гравцям у вирішальні моменти, а на початку гри надмірне хвилювання ледь не принесло нам гол у власні ворота, коли Ромащенко ледь не переграв Шовковського.
Не знаю, чи є у нашого воротаря якісь прикмети чи забобони «на фарт». Безперечно, що є. Уся наша збірна напередодні гри з Білоруссю дотримувалась десятків ритуалів і прикмет, які ніби мали допомогти уникнути прикрощів. Усього дотримались — від тренерів, які ні слова не сказали пресі перед грою, до телекоментатора, який теж, кажуть «фартовий». Одного не змогли — уникнути перебування на стадіоні головного глядача країни, в чиїй присутності наші давно не вигравали. Тепер же пішли розмови про нові погані прикмети, що пішли від гри з поляками.
Хреститися і плювати через плече, цілувати траву і шнурувати спочатку праву бутсу, виходити із автобуса і роздягалки у визначеному порядку і багато інших прикмет — надбання слабких. Сильна команда повинна бути впевнена в собі. Впевненість полягає не тільки в тому, щоб не хапатися за прикмети, а й у тому, щоб першим і відверто визнати свої помилки і почати їх виправляти, не спихуючи вину на арбітра, погоду, нещасливе число і таке інше. Українська збірна виглядала у грі з білорусами непореконливо. Це так. А чи дуже переконливо виглядали французи у грі з Україною в Парижі два роки тому. Навіть чемпіони світу нічого не змогли вдіяти проти добре організованого захисту. Чи означає це, що французи слабші за українців? Навряд. Тому і з того, що наші не подолали 24 березня бiлоруський захист, теж не варто робити трагедії. Нічого ще не втрачено, все ще можна виправити. Для цього слід, нехай і не одразу, але почати створювати в Україні саме збірну команду. У київського «Динамо» нині не найкращі часи, створюється новий колектив на основі нових виконавців. Якщо не розділити нарешті процеси створення оновленого «Динамо» і процес створення збірної України, ми можемо ще один раз наступити на граблі, котрі вже двічі залишали сліди на чолі колишнього наставника головної команди Йожефа Сабо.
Пропозиція може виглядати недоречно — але може насправді припинити нам оце нагнітання психозу під назвою «Наша мета-2002». Піар-кампанія і футбольний турнір — зовсім різні речі, спорт, якщо і піддається використанню у пропаганді, то тільки частково і тільки дуже вмілим професіоналам. Може, нашій збірній просто грати у першості світу — а відбірковий турнір це теж першість світу — і прагнути зіграти якнайкраще у кожній грі. А там побачимо. Яка буде гра — такою буде і мета.
