Юрій Шухевич — політик- прагматик у вільному плаванні, як він себе називає, був консультантом режисера-постановника.
— Пане Юрію, порадіймо: крига скресла. Хоча УПА поки що не визнана воюючою стороною. Це — справа часу. Зал столичного Будинку кіно під час перегляду фільму був переповнений і це свідчило про великий інтерес до постаті національного героя. Хотілось би почути вашу політичну оцінку роботи Олеся Янчука.
— Олесь Янчук читав мені сценарій, радився і вносив деякі поправки. Але я так і не зміг переконати його, що у таких фільмах не треба боятися показувати нещадність підпільників до ворога. Боротьба має свою логіку, вона — жорстока. І показувати м’якотілість — то значить фальшивити, відступати від історичної правди.
— Прецінь і в нашому гімні є рядки: «душу й тіло ми положим за нашу свободу...»
— Упродовж десяти років незалежності нам прищеплюють «радість»: добре, що не було крові. Але ж свободу, честь та гідність нації треба захищати, у разі потреби — і кров’ю також. А інакше виходить, що ми ладні бути рабами без честі і гідності аби лиш кров не пролилася. То яка ж це незалежність?
— У Львівському політикумі ви маєте репутацію людини, яка часто йде проти течії. Чи ототожнюєте себе з якоюсь політичною партією?
— Свого часу я розійшовся з Міжпартійною асамблеєю, нині — УНА-УНСО, бо ця організація відступила від ідей українського націоналізму. Я розчарований і в інших партіях, бо вони стали нікчемними щодо впливу на громадськість, працюють самі на себе, для себе. Як прагматик я не визнаю у політиці ворогів чи друзів, а лише — спільні інтереси. Розумію, що стан нашої держави — незадовільний, а тому готовий розмовляти з кожним, хто хоче зробити для України щось добре: з політиком чи урядовцем, з правим, центристом, чи лівим.
— Як реагують наші емоційні галичани на таку широку політичну амплітуду?
— Докоряють. І навіть кажуть, що я зрадив свого батька.
— Що ж відбулося з нашим П’ємонтом впродовж десяти років незалежності?
— Мабуть, він втомився бути П’ємонтом. Мені як галичанинові прикро це говорити, але ми нині — глибока провінція, бо патріотизм вилився у «шароварщину». Свідомі, інтелігентні галичани розуміють це.
— І миряться з таким станом речей?
— Треба, щоб назбиралася критична маса тих, що не миряться, і тоді ми знову можемо стати політичним П’ємонтом України.
— Чи самокритика, самоіронія допоможуть нам примножувати цю критичну масу?
— Так, але на загал нам бракує тонкої самоіронії. Такої, як у євреїв. Вони іронічні у своєму колі, але за його межі сміття не виносять. І навіть якщо показують свої «побиті спини», то лише для того, аби мати з цього користь. Ми ж впадаємо у крайнощі, у самобічування, нарікаємо, що українці — бідні, нещасні. Гонору нам не вистачає!
— Дехто стверджує, що такий комплекс меншовартості — національна риса українців...
— Ні! Хіба покоління мого батька мало комплекс меншовартості? А його ровесники — ще живі, адже йдеться не про давні часи Ярослава Мудрого. Моє покоління — вже вражене, а молодше — просто пропаще. Бо на прищеплення комплексу меншовартості працювала потужна радянська система, її пропаганда, школи.
— Так трагічно? І ми не маємо вакцини проти цього вірусу?
— Кожний має відчути, що лише він сам може змінити своє буття. І не чекати на зміни згори, вважаючи, що держава усім щось винна. Бо це — комплекс стадності.
— Пропоную вам відповісти на запитання газети «День» до читачів, що було опубліковане разом із полемічною статтею Любові Ковалевської «Розвиток — не наша ідея?» (№206, 10 листопада ц.р.): «Чи здатні українці, в принципі, до створення динамічних і конкурентоспроможних форм соціальної організації?»
— Безперечно! Історія Української повстанської армії — найкращий приклад військової організації, і господарської самоорганізації населення, котре її обслуговувало, — продуктами, одягом, взуттям, усім необхідним. На жаль, погано знаємо своє минуле.
— Пане Юрію, свого часу ви були довіреною особою Євгена Марчука. Як оцінюєте нині антимарчуківську хвилю, що здіймають в Галичині? Мовляв, він «зрадив свій електорат...»
— Я не роблю собі ідолів. Не робив його і з Євгена Марчука на відміну від тих, які тепер дуже розчаровані. І створюють собі іншого ідола, бо без нього не можуть. Я був i лишаюся реалiстичним його прихильником. Мене привабила його програма і мета: націю треба об’єднати! Якщо він пішов у команду Президента, то має грати за правилами тої команди. Можливо, якби політика Євгена Марчука була більш прозорою, якби люди мали більше інформації, то перестали б звинувачувати його у зраді. Але... політика — то таке міцне вино, яке не можна давати народові нерозведеним. Знаєте, якби я сказав щось подібне на мітингу, мене б... каменували. Я не хочу бути категоричним ні до кого. Шкода, що наші люди впадають у крайнощі. Я говорю про натовп. А Євген Марчук має уважно прочитати Євангеліє: У неділю кричали — «Осанна!» А в четвер — «розіпни його!» Я впевнений, що такий же присуд натовпу чекає і на Юлію Тимошенко, і на Віктора Ющенка. Мені усе це нагадує ситуацію з Іваном Дзюбою. Після публікації праці «Націоналізм чи русифікація?» на нього натиснули і спонукали до «покаяння». І учорашні прибічники звинуватили його мало що не у зраді. Дарма, що написане Дзюбою уже відіграло свою позитивну роль. Я розумію, чому на нього так накинулися: Дзюба був втіленням ідеалу, і раптом — нема, обікрав! Така логіка тих, хто сам не здатен на ідеальне. Схожою була ситуація з Масолом. Його також ладні були каменувати й зробили це... руками студентів. Їх кинули на бруківку так само, як колись їхніх ровесників — під Крути. А сьогодні розуміємо: наступник Масола — Фокін — по суті відібрав наші гроші, заощадження населення для Москви, а отож студенти відіграли трагічну роль. Хочу написати статтю про це.
— І вам, пане Юрію, під час президентських виборів також відвели трагічну роль: опоненти поширили чутку, що син генерала Романа Шухевича довірена особа Євгена Марчука — то сексот Балтійський. Газета «Український шлях» навіть опублікувала факсимільну розписку Балтійського із покаянням: «шлях українського націоналізму є блудним шляхом». Тінь упала і на світле ім’я командира УПА генерала Чупринки. Чи маєте ви жаль до галичан за недостатнє пошанування пам’яті батька?
— Ні на кого не ображаюся. Пригадую, кілька років тому один чоловік брався написати п’єсу про Андрія Шептицького, але йому не вдалося. Бо щоб зрозуміти велич його духу, треба самому мати той дух. Те ж саме можу сказати про пошанування батька: треба мати його дух. А наші бідні заробітчани їдуть розбудовувати Іспанію, Португалію. Що їм до Шухевича? Що їм до Крутiв?
— І все ж ви належите до нескорених. І продовжуєте примножувати «критичну масу» тих, хто не мириться з комплексами, — стадності, меншовартості. Дякую за розмову і пропоную продовжити її після прем’єри фільму «Нескорені» у Львові.
