Начитаний громадянин натомість вважає, що за минулі десять років суверенітету й незалежності в Україні прийнято скирту різних правових актів, кількісно більше, ніж ухвалено за цей час у будь-якій солідній європейській країні, скажімо, у ФРН, Великій Британії чи бюрократичній Франції, або й Сполучених Штатах... «Так, Україна — молода держава, недавно почала самостійний розвиток, і їй треба мати свої закони», — вже чую палкий голос котрогось із владних чи партійних державотворців.
Маєте рацію, панове, нам потрібні свої, українські закони, потрібна раціональна законотворчість, але яка?
Уже тривалий час очікуємо Податкового кодексу, а з ним і кодексу Цивільного, нам так гарно змалювали їх необхідність і стимулюючий вплив на ринкову трансформацію та економічне зростання. Є прибічники прийняття також інших актів, у надії на правове забезпечення близьких їм інтересів. Такі зацікавлення цілком зрозумілі.
Останні кілька місяців багато мовиться на високому рівні про потребу чимшвидше розробити й ухвалити закони про партії, про опозицію...
Поширене в Україні, уже після проголошення незалежності, «забуття» відомого юридичного принципу: «Дозволено все, що не заборонено законом», захоплення законодавчим регулюванням не свідчать про те, що ми рухаємося шляхом правової держави, якщо це поняття розуміти правильно. Ще понад півстоліття тому відомі захисники свободи і демократії Ф.А.Хаєк і К.Поппер закликали законодавців і суспільство усвідомлювати фундаментальну різницю «між двома типами законодавства, а саме тим, що встановлює загальні правила поведінки, й тим, що надає урядові можливість діяти на власний розсуд». Бажання «регулювати все», не обмежуючись встановленням загальних правил, вважали не лише непотрібним і марним (не можна передбачити всі багатоманітні прояви ініціативної життєдіяльності людей), а називали це «небезпечним».
Але нам потрібні закони на захист демократії. Не так потрібні «закони про партії», як підвищення їхньої ролі в системі інститутів демократії, зокрема, участі парламентських партій (партійної коаліції, що склала правлячу більшість) у формуванні уряду та його підтримці, сприянні виконанню урядової програми. Не так потрібен закон про опозицію, як усвідомлення того, що для демократичного розвитку влада постійно має перебувати під прискіпливим поглядом суспільства — тільки так можна зменшити кількість помилок, приймати більш раціональні рішення, просуватися вперед. У цьому ж пакеті правового захисту демократії потрібен закон, який би анулював результати виборів, виграних нечесними засобами.
Також важливо, щоб громадськість постійно отримувала правдиву інформацію. Необхідно встановити для ЗМІ чи то ретельно розробленими законами, чи санкціонованим громадською думкою моральним кодексом обов’язок забезпечувати суспільство повною і правдивою інформацією та передбачати відповідальність за ігнорування цього обов’язку.
Світ навколо нас, наше суспільство, наявні в ньому зв’язки і правила не стануть добрими, раціональними самі собою. Прогрес не є законом природи, так само й рух у напрямку демократичного громадянського суспільства, але прогресувати можемо ми, індивідуально і спільно. Пам’ятаючи, що досягнута одного разу основа може бути втрачена, якщо постійно не відстоювати й не розвивати її.
Нам слід добре засвоїти цей відомий постулат критичного раціоналізму.
