Останнім часом у засобах масової інформації набирає силу дискусія з приводу запровадження в Україні загальнообов’язкового державного медичного страхування. Протягом останніх 10 років було підготовлено понад десять діаметрально протилежних законопроектів, якими визначалися правові засади здійснення медичного страхування, проте, на жаль, питання ще й досі залишається відкритим.
ХТО РОЗПОРЯДЖАТИМЕТЬСЯ КОШТАМИ?
Основним каменем спотикання є визначення органу, який відповідав би за акумуляцію та розподіл страхових коштів. Тому не дивно, що певна група зацікавлених осіб лобіює залучення до обов’язкового медичного страхування приватних страхових компаній, які виступатимуть «посередником» між страхувальниками, застрахованими особами та закладами охорони здоров’я. Зауважмо, що кількість таких «посередників» може сягати кількох сотень, тобто дієвий контроль за їхньою діяльністю саме щодо здійснення обов’язкового медичного страхування буде відсутній.
Конституцією України передбачено, що громадяни України мають право вільного вибору лікаря та вільного вибору закладу охорони здоров’я. Це означає, що особа може звернутися за медичною допомогою в будь-який заклад охорони здоров’я, розташований на території України, звичайно, якщо зазначений заклад охорони здоров’я має право та можливості надавати таку допомогу, що визначається відповідною акредитацією та ліцензуванням. Таким чином, приватний страховий «посередник» повинен укладати договори про медичне обслуговування практично з усіма закладами охорони здоров’я України з метою забезпечення законних конституційних прав застрахованих осіб. А на практиці все це робиться приблизно таким чином: приватний страховий «посередник» укладає страховий договір з роботодавцем (страхувальником) щодо обов’язкового медичного страхування, і роботодавець сплачує на рахунок «посередника» визначену законом суму. Також приватний страховий «посередник» укладає договір з певним закладом охорони здоров’я щодо надання медичних послуг працівникам страхувальника. Ще добре, якщо заклад охорони здоров’я буде багатопрофільним, на зразок центральних міських або районних лікарень. А якщо ні? А чи запитають у застрахованої особи, які вона має побажання? Очевидно, що замість людей усі питання вирішать «на трьох» керівник підприємства (роботодавець), керівник страхового «посередника» та керівник закладу охорони здоров’я. Хочеться вірити, що все буде чесно і прозоро, але утриматися зазначеним особам від зловживань при такій схемі буде ой як не легко. А як же конституційні права особи щодо вільного вибору лікаря та закладу охорони здоров’я? А ніяк. Лікуватиметься там, де визначить його начальство. Зараз ми спеціально не розглядаємо питання щодо контролю за якістю лікування, оскільки зазначені функції повинні покладатися на спеціально уповноважений державний орган. Але про це трохи пізніше.
Нині є дуже поширеною думка, що в приватних закладах охорони здоров’я якість надання медичної допомоги набагато краща, ніж у державних та комунальних. Питання це суперечливе, а от що абсолютно точно, так це вартість лікування. Страхові «посередники» зазвичай прагнуть до співпраці саме із такими установами, можливо, навіть ними самими й створеними з метою перекладання страхових коштів із однієї своєї кишені до іншої, та ще й за завищеними цінами. Боротися з цим буде дуже важко, такі речі потребують попередження ще на стадії написання закону. Виходом із цієї ситуації є, на думку автора, законодавче закріплення положення, що вартість медичної допомоги (послуги) встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я разом із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі економіки. Мається на увазі Міністерство охорони здоров’я та Міністерство економіки. А тому страхове відшкодування за одну і ту ж саму медичну послугу буде однаковим у будь-якому закладі охорони здоров’я незалежно від форми власності.
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ
Преамбулами практично всіх законопроектів щодо запровадження загальнообов’язкового державного медичного страхування як основний пріоритет та основна мета визначалося забезпечення громадян України безкоштовною, доступною та якісною медичною допомогою (медичними послугами). Таким чином, на перший план виступає запитання: а хто саме зможе здійснювати контроль за якістю та достатністю медичної допомоги? Річ у тому, що хтось повинен бути зацікавленим, щоб особа якомога скоріше вилікувалася та повернулася до праці, навчання тощо. Без державного контролю не обійтися, а покладатися лише на державні органи охорони здоров’я на чолі з Міністерством охорони здоров’я не варто: з одного боку, в них і без цього клопоту багато, з іншого — вони зацікавлені, нехай не безпосередньо, у максимальній кількості коштів, які можуть бути отримані державним або комунальним закладом охорони здоров’я від страховика за надання медичної допомоги застрахованим особам.
То яка ж все-таки модель обов’язкового медичного страхування повинна бути обрана в Україні? Чи можна просто запозичити досвід іноземних держав, можливо, навіть наших найближчих сусідів? Не вдаючись до детального аналізу світових систем охорони здоров’я та моделей медичного страхування, переважна більшість фахівців, у тому числі міжнародних експертів, дійшли висновку, що, враховуючи особливості економіки, політичного устрою, менталітету нації тощо, запровадження медичного страхування в Україні повинно враховувати зазначені чинники та мати свої особливості, звичайно, з урахуванням позитивного досвіду інших країн.
Пропонуємо спочатку визначити, яким характеристикам щонайменше повинен відповідати певний орган (установа), який (чи під егідою якого) буде запроваджуватися медичне страхування. На наш погляд, такими критеріями повинні бути наступні.
1. Установа має бути державною та самоврядною, свою діяльність повинна здійснювати під наглядом (але без прямого втручання) центральних органів виконавчої влади.
2. Установа повинна мати розгалужену мережу представництв (регіональних відділень, страхових кас) для максимального спрощення роботи страхувальників, застрахованих осіб, тих, хто надає медичнi послуги (закладів охорони здоров’я).
3. Установа повинна мати підготовлених фахівців з питань збору, акумуляції та розподілу страхових коштів, налагоджену інформаційну систему та систему персоніфікованого обліку застрахованих осіб.
4. Установа повинна мати підготовлених страхових експертів-лікарів, оскільки саме вони можуть здійснювати перевірку якості, достатності та адекватності медичної допомоги. Це реальний механізм контролю за цільовим використанням страхових коштів.
5. Установа повинна мати достатню матеріально-технічну базу для здійснення обов’язків страховика.
НАВІЩО ПРИДУМУВАТИ ВЕЛОСИПЕД?
Не будемо наполягати, що це аксіома, але не погодитися із зазначеними критеріями важко. Тепер потрібно лише прибрати амбіції та тверезо подивитися навколо. А може, таки є «пророк у своїй вітчизні»? Може, уже давно працює така установа і, більше того, вже впродовж багатьох років займається речами настільки спорідненими з обов’язковим медичним страхуванням, що більш органічне поєднання навіть уявити важко?
Основами законодавства про соціальне страхування визначено п’ять видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, серед них також і медичне страхування. Для управління чотирма з них створені відповідні державні фонди соціального страхування. Для прикладу розглянемо діяльність одного з них, який найбільше пов’язаний із наданням медичної допомоги та медичних послуг громадянам України. Мова йде про Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Розглянемо його відповідність вищенаведеним критеріям. Щодо перших трьох пунктів, то тут питань немає: діяльність Фонду регулюється окремим законом України, управління здійснюється правлінням, контролюється Міністерством праці та соціальної політики як органом державного нагляду. Фонд має близько 400 регіональних відділень різного рівня, тобто стовідсотково охоплює всю територію країни. Понад 60% коштів Фонду витрачається на оплату листків непрацездатності (лікарняних листків) у випадку захворювання або травми застрахованої особи. Звичайно, Фонд має право контролювати, яким чином та наскільки обґрунтовано лікарняні видаються та продовжуються, тобто Фонд зацікавлений у тому, щоб особа якнайшвидше одужала та повернулася до суспільної праці. Це можливо лише за умови, що людині буде надана вчасна, кваліфікована та якісна медична допомога відповідно до стандартів та протоколів якості, затверджених, до речі, наказами Міністерства охорони здоров’я.
Контроль за проведенням зазначеної роботи проводиться лікарями Фонду в усіх закладах охорони здоров’я країни: від клінік науково-дослідних інститутів Академії медичних наук України до сільських амбулаторій. Таким чином, уже понад сім років існує структура, яка контролює якість, достатність та адекватність надання медичної допомоги. Пам’ятаєте, саме цієї мети прагнуть законотворці при запровадженні медичного страхування. І це ще не все. За висновками експертів ВООЗ, головним напрямом розвитку сучасної медицини у світі є профілактика захворюваності та впровадження новітніх методик реабілітації після захворювань та травм. Може, хтось назве структуру в Україні, яка, на зразок Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, планує витратити близько 900 млн гривень у поточному році на зазначені цілі? Може, хтось і не знає, але вартість реабілітації хворого, наприклад, після інфа ркту міокарда або операції на серці вже прорахована до копійки в розрахунку на людино день і базується на стандартах якості реабілітації зазначеного контингенту хворих. І отримують санаторії, які виступають як тi, що надають медичнi послуги, відшкодування від Фонду (страховика) за надану медичну допомогу застрахованим особам. І хто б як не крутив та перекручував, це вже і є дієвий механізм i елемент медичного страхування, до речі, визнаний світовими фахівцями та збережений і наявний лише в Україні.
Роботи вистачить усім. І що краще: безконтрольність страхових «посередників» та створення нової бюрократичної структури, що лише на першому етапі буде коштувати роботодавцям та застрахованим особам щонайменше 2 мільярди гривень? А чи не легше та розумніше надати додаткові повноваження та обов’язки структурі, яка вже давно й успішно працює? Відповідь на поверхні, просто заангажованість багато кому заважає розплющити очі. Тому й заслуговує на увагу та ретельне вивчення позиції мудрого політика та досвідченого професіонала — міністра праці та соціальної політики Людмили Денисової, яка є співавтором відповідного законопроекту щодо запровадження загальнообов’язкового медичного страхування на базі Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
