Українці відкривають світ, зокрема Європу, куди прагне Україна. Чи відкриває Україна для себе світ очима туристів, презентує себе повноцінно? Про захват від такого туру та його проблеми ця стаття.
У мандри нас із дружиною Галиною до 40-річчя нашого весілля звабив у Польщу, Німеччину, Нідерланди, Бельгію, Францію, Люксембург словом і синьо-жовтим прапорцем з екрана сам шеф фірми «Феєрія» Ігор Захаренко. Важливі вузли мандрів! У вікні поїзда — Холм Данила Галицького, села під черепицею, поля без бур’яну. Вітаю Варшаву, воскреслу по війні, єдине в турі місто, зрозуміле й без перекладача! Далі до Берліна — автобусом. Ось Воїн-визволитель, Рейхстаг, слід Берлінської стіни з фото, де Брежнєв цілує Хоннекера, храми, палаци. Біль і радість. Потім — Амстердам! «Не авто бійся, а велосипедистів, їх більше, ніж амстердамців, як бігунів у Лондоні!» — застеріг гід. А я думаю: «Чи не тому тут легше дихати, що менше авто? Чи найвищі голландці не тому, що ноги на педалях витягують?» Більше величі в Брюсселі, з Європарламентом, комісією ЄС, штабом НАТО тут. А панорама «Битви під Ватерлоо»! У цій битві я б місця собі не знаходив. Не збагну: де добро, а де зло? Чи не з волі владик — м’ясорубка народів! На Сену ж, Париж повезло. Човен плив під 19 мостами з 36. Дух полонили: вежа Ейфеля, Лувр, Пантеон інвалідів, Нотр Дам! Далі — Версаль. Палац золота і сліз, 80 нянь — на дитя короля. І от міні-країна Люксембург, де без олігархів люд заможний. Лиш чую, що не можна грати у футбол тут, бо м’яч може вилетіти за кордон.
Наш гід Оксана, місцеві гіди виявилися цікавими. Та й сама об’єднана Європа захопила. Успіхами. Он Польща. Її в ЄС криза не струсонула так, як нас. А гумор гідів, що знімав утому з «мандрів на колесах»? Хоча б таке. «Скупий голландець»: сам їде у весільну подорож до Парижа, бо дружина ... там уже була. «Наївний бельгієць»: коли вчув у музеї, яке відоме ліжко («Тут спали Людовик ХІ, ХІІ, ХІІІ, ХІV»), то диву дався: «Як усі вмістилися в нім!» «Француженка щира»: щиро зізналася чоловіку, що не видаватиме таки свого коханця й рахунку в банку. І все ж ловлю себе, українця, на відчутті певного дискомфорту. Чому з українцями без погодження усі гіди розмовляють лиш російською? Що про нас думають поляки, водії автобуса, до яких польською звертається гід? Так зорієнтована шефом? Може, гіди хоч згадають Україну?
Якби. Прапорця України в руці нашого гіда Оксани, як у її шефа, не було. Каже в Берліні: «Ось посольства Росії, країн Півночі Європи», а як за наше спитав, то почув: «это нам не по путі». Як не по дорозі, як виявилося, і з державною мовою, хоч громадяни України, як на мене, розуміли її, тим паче, україномовні — сім’я фермера О. Паршина з Полтавщини, подружжя Віти і Сергія, науковці з Києва...) Водночас екран в автобусі вів передачі з дисків зо два тижні російською. Звучали державні гімни, пісні, музика країн туру. Чарував Джо Дасен. І це добре. Бачили й російські кінокомедії. Та і в день Незалежності України — жодного українського фільму чи пісні. Лише шляхом на Київ по відео українською зазвучали слова шефа «Феєрії», пісні на мої вірші народних артистів О.Василенка, В.Турця, майстрів сцени Зої Слободян, Світлани Мирводи, на музику В.Пароменського, О.Ткаченка і Зої Слободян.
Розповідаючи про міста в Голландії і Франції, гіди нам нагадували, що тут були Петро І, Олександр ІІІ, президент Росії Д.Медведєв. Чули скрізь про стосунки з Росією, її діаспору, та не чули про взаємини з Україною, українців тут. Хоча б згадала гід, що Польща першою визнала вільну Україну. Цікаво чути про Анну Ахматову, В.Маяковського, С.Єсеніна, Ісидору Дункан в Парижі, бачити, де жив Ф.Шопен, слухати вірші Марини Цвєтаєвої, та ми майже не чули про українців тут, Уряду УНР в екзилі, візити сюди наших лідерів. А як приємно було б, якби з уст гіда звучали тут «Вірші з Парижа» славного Д.Павличка. Про Могилу Наполеона, Латинський квартал. Скапує сльоза з його вірша про Анну, дочку Ярослава Мудрого, королеву Франції («Держава є — нема Вітчизни»). Гід хоч мимохіть згадала за Анну, її вінчання з Генріхом І у Рейнському соборі (19 травня 1051 р.), про С.Петлюру і С.Лифаря.
Звісно, наша група не спеціалізована, врешті, бачили очі, що купували. Але ж... Скільки в дорозі часу на спілкування! Кому б не цікаво чути про «українську Францію», де українців 35 тисяч? У Сорбоні ще з ХІV століття учні «з Рутенії» вчилися. Відкривали світу Україну найсвітліші уми Франції. Це Б.Віжнер (про Галичину, Волинь і Поділля, 1573 р.), Боплан («Опис України», 1650 р.), П.Шевальє («Історія війни козаків проти Польщі», 1663 р.), П.Меріме («Богдан Хмельницький», 1863 р.), Вольтер («Історія Карла ХІІ», 1731 р.), В.Гюго ( «Мазепа», 1829 р.), Бальзак («Лист про Київ» — «північний Рим з трьомастами церков»,1847 р.)...Тут працювали Марко Вовчок, М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Винниченко, Є.Коновалець, Ф.Вовк, С.Гординський, Н.Махно, Марія Башкирцеві, інші видатні українці. Був тут і Є.Маланюк. Знає Париж і нашу доблесть. На прохання Франції під началом Б.Хмельницького й І.Сірка загін з 2400 козаків штурмом взяв за добу в іспанців два роки неприступну для французів фортецю Дюнкерк (1646 р.). Діяв тут і син автора Конституції України, першої демократичної Конституції в Європі, гетьмана П.Орлика. Це генерал Франції Г.Орлик, назва помістя якого під Парижем наче б лягла в основу назви аеропорту «Орлі». У Франції поліг герой її опору нацистам, Герой Радянського Союзу В.Порик. Саме тут вийшло 10 томів «Енциклопедії українознавства» (1949—1989 рр.), що сприяло прискорило і випуску в нас УРЕ. У ВНЗ тут давно вивчається українська мова. Тут діє найбільший український науковий заклад у Західній Європі —НТШ. Це в Парижі українська мова двічі посіла третє місце за мелодійністю на Міжнародних конкурсах мов (1928 р., 1934 р.). Невже гідам важко бодай згадати у мандрах такі цікаві дані про Францію?!
Мої пропозиції не змогли посприяти надолужити те, що може лише шеф «Феєрії» поліпшити. Хоч і сам турист не безпомічний. Можна інтерес свій задовольнити і власною екскурсією. Як ми з дружиною в Парижі. Раніше пізнавши світ з Ейфелевої башти, ми вдруге подалися лиш на Монмартр, де вічне свято муз. Потім — під платани вулиць, де вчувався голос І.Монтана. І, що важливо, напросилися на прийом у посольстві України, де Українському культурному центру і Українській бібліотеці ім. С.Петлюри я передав свої книжки («Чи Україні ти син?», «Відроджуймось — не перероджуймось!», «Через терни — до України» (співатор), «Казка-байка: чесний Лис», диск своїх пісень. Вдячні консулу Наталі Кочубей за показ нам Української греко-католицької церкви, скверу й пам’ятника Тарасу Шевченку в Парижі, за змогу вшанувати пам’ять Симона Петлюри на цвинтарі Монпарнас, де його могила, за розповідь про візити в Париж Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко, про дар Президента України Франції — статуї королеви Анни, встановленої прабабусі 30 королів Франції на її могилі в Санліс під Парижем. Може, фірма дійде і сюди. І до меморіальної дошки на фасаді готелю «Лотті», де жив видатний балетмейстер, педагог С.Лифар, кращий танцівник світу, чию золоту туфлю його дружина передала Україні (2000 р.), і ця туфля тепер є в Музеї коштовностей, у Києві. Скільки зробив Лифар для Франції, а так і не прийняв її громадянства, заявляючи: «Я киянин і цим пишаюся!» На могилі його у Сен-Женев’єв-де-Буа написано, як він бажав:«Серж Лифар із Києва».
Тож чом хоч краєм ока бачити «український Париж»? Гід Оксана наче цьому рада була. Здивувалася, хіба, що в Українській школі мистецтв у Парижі не сім, як їй здавалося, а 62 учні, навчання повноцінно ведеться на базі й дистанційної освіти за програмами і підручниками Міносвіти і науки України, про що мені розповіла її директор Олена Містраль. У посольстві, до речі, запевнили, що ладні сприяти турфірмам у показі «української Франції».
Так, тур, хоч мав мало інформаційного супроводу в храмах, музеях, та виявився таки не без України. Виникали асоціації. Платний огляд інтер’єру Паризької опери народив ідею: пропонувати і нашим театрам так заробляти. А храм св. Михайла і Гургули? Статуя Андрія Первозданного мов підказала, що наших Брюссель шанує, і я, зацікавившись цим храмом в інтернеті, радо взнав, що в наш час вшанували молитвою жертв Голодомору в Україні (1932—1933 рр.). У Музеї діамантів знайшли «діамант» — Таню з Києва: не забула рідну мову, прямо оспівує тут дорогоцінні камені, діамант прирівнює до таланту: чим більше граней — тим яскравіший. Далі. Вражає бережливість. Хоч не вір очам: в шести країнах ніде не бачили загублених монет, як у нас, де монетами мов посівають. Або таке. У Парижі один контролер на вході в метро, а в нас — троє. Були вражені й західними шляхами. Малі країни — і великі траси! Як завдяки таким трасам світ спізнав би Київ, Львів, Кам’янець-Подільський, Чернігів, Батурин, Канів, Ніжин, Крим, «Асканію нову», Трипілля, «Кам’яну могилу» і... Євро-2012? Тобто, якби шлях був у два боки по три смуги. Щоб на сотні миль — жодного переїзду і переходу, а лише проїзд під мостами. Щоб усе рівненько, як під лінійку! Хай у нас теж на щитах шляхів яскравіє в цифрах і буквах лиш те, що водію треба — дозволена швидкість, відстань до міст, вказівні стрілки руху й ні одної реклами, що відволікала б увагу водія. Звісно, не все добре. Тісний готель «Анжу». Та й він не зіпсував нам вражень від Парижа. Завдяки архітектурі міста, збереженій у готиці та бароко, де жоден хмарочос не шматує елегантних вулиць, не вискакує, як Пилип з конопель. Окремо виблискує склом і металом новий, високий, сонячний Париж!
Звісно, є спеціалізовані тури, скажімо, в освітній галузі, які здійснює НПЦ «Знання-круїз» Товариства «Знання». Може, є тури для діячів культури, менеджерів, аграріїв, а цей тур інший. І все ж мені цікаво б погостювати в «хмарочосів-вітряків», що «замінили» вугільні шахти: як вітряки виробляють ріки електроструму, що употужнює енергетичну спроможність Німеччини? Не лиш ззовні, а і зсередини з гідом узріти б диво Парижа, новий Культурний центр імені Жоржа Помпіду, його мистецькі скарби. Не захопився я в турі, як інші, тим, як сири роблять, взуття з тополі чи «цирком на дроті» у кабаре Мулен Руж, та ні мур-мур за це, щоб не образив західноєвропейців, щоб і до нас їхали, бачили, як не святі горшки ліплять. А що все ж найцікавіше? Амстердам, «Північна Венеція», де сто каналів і 1200 мостів, де картини Рембрандта і Ван Гога. Це і Лувр, де від стародавніх Єгипту, Шумеру, греків, Риму шедеври знаходим, Монну Лізу й Мілоську Венеру, які з нас, а ми з них зір не зводим; це й музей живопису, архітектури Орсе, де імпресіонізм і постімпресіонізм Дега, Мане, Моне, Пісарро, Ренуа, Сіслея, Гогена! Це і села на Заході, де мов вже є комунізм, обіцяний Хрущовим: село від міста не відрізнити! Це і заввишки 157 м Кельнський собор, який ззовні можна узріти лиш з гвинтокрила, довгобуд довгобудів (632 роки будували) і де найбільший у світі діючий дзвін (24 т). Тут думав і таке: яка могутня була Київська Русь, що славен Софіївський собор Ярослав Мудрий зумів збудувати за 10 років!
Диво з див — половина країни нижча від рівня моря, відвойована в хвиль! Тут жартують: Бог створив Землю, а люди — Нідерланди. Дивуєшся: як це ріки течуть до моря по суші нижчій від моря? Знизу вгору? Це треба бачити. Дамби на морі й на річках. Власне, землю виборюють у моря, а ми і в пирію не завше відорюємо. Будівлі на незримих тисячах паль, часто злиті в одну стіну! Все це здружує людей, гартує, робить діяльними. Трохи більша за нашу область країна, а заповнює ринки світу квітами й овочами! А українок в Амстердамі мало. Не вабить їх «столиця любові» чи своїх красунь вдосталь, де жінки на панелі голі до плавок, де голландцям дозволені легкі наркотики. Правда, за моря демократії розпусників, наркоманів не більше, ніж у сусідів!
Мене якось один ветеран спитав: «Ви були на Заході. Завдяки чому там люди заможні? У нас — завдяки керівній ролі КПРС — а там?» Кажу: «Завдяки Закону». Чую: «Дивні прізвища там!» Не вірить. Нині додаю таке. У Бельгії, Нідерландах при владі уряди, які традиційно коаліційні, тобто ні одна партія сама не перемагає на виборах, і тимчасово не правляча, а дохід на душу населення — один із найвищих у світі. Гаага дбає про державні пенсії всім жителям, навіть тим, хто не працював. Це, крім пенсії, яку заробила людина. Є дотації на кожну корову. Яка дивина, що поліцай не бере хабар. «Та він за це арештував би!» Бо закон добра діє. От де б вчити наших чиновників!
Чув я оди демократії на Заході і спитав про школи російські там. І що? У Бельгії цих шкіл — сім, у Голландії — вісім. Але ж то — суботні школи. І ні однієї державної. Чи не вища демократія в нас, де російські школи державні, їх дві тисячі, незважаючи на те, що в РФ україномовних державних шкіл — нуль?
Добре, що нині на Заході ми не бігали вже за товарами, бо і в нас все є. Був час згадати «Собор Паризької Богоматері» В.Гюго, порівняти Нотр Дам з костелами Львова, Люксембург на кручах — із старим Кам’янцем-Подільським у каньйонах, де на 120 га 150 пам’яток архітектури, яким я ще раз вклонився, беручи участь днями в вшануванні пам’яті майстра байки М.Годованця.
Чи не краще шанує людей Захід. Не в Бога за пазухою живуть, та краще за нас. І статуй простим смертним більше, аж до невдахи-злодія з півнем, що співом видав крадія, до жебрака з протягнутою рукою. Куди менше «вождям» бюстів. Їх не штампують і не ставлять десятки тисяч, витрачаючи великі кошти і на догляд за ними, як у нас. Що не область, пам’ятників Іллічу не злічити — до ста і більше! А ті, до речі, хто гнав вал таких бюстів і не питав громад, нині вперто вимагає референдумів, коли йдеться про відкриття пам’ятника борцю за волю України, наприклад, Івану Мазепі в Полтаві.
А як про природу, тваринний світ дбають. Розкіш тваринам у зоопарку Берліна, де не злічиш струмків, ставків, водоспадів, гаїв! Один хлопчик забаг навіть стати метеликом, щоб залишитися там літати. У містах деревця при дорогах в металевому кожушку, очевидно, щоб транспорт їм не зашкодив. Трасу від лісів і полів відділяють металеві сітки, щоб зайці не гинули під колесами. Цікаву картину ми спостерігали в одному з міст. На східцях від храму зустріли чорного песика. Він не просив їсти, а, присівши на східцях, нас розглядав і себе показував, позував перед відеокамерами. Бо показувати мав що. Пес носив рожеві окуляри. Мовляв, і світ кращий, і від сонця захист є. Тож і пса так бережуть! І згадався мені фасад Реймського собору. Відомо, що святі не усміхаються, а тут, ураз, широко всміхається ангел у статуї при вході, на фронтоні собору. Наче радіє. Спало на думку: видно, має з чого!
Якщо фірма з України організує тури за кордон, то ці тури мають бути українськими по суті, не ігнорувати, як більшість фірм, державну мову, сприяти бачити світ очима українця, презентувати Україну. Чи не так Мінкультури і туризму, Міністерство закордонних справ України?
