Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Яма дня

9 квітня, 1999 - 00:00

Біля храму рили глибоку яму для пожежного гідранту. Грунт
був непіддатливим, до того ж ішов дощ, і яма копалася повільно. Двоє робітників
старанно хекали й викидали шматки глини догори, на асфальт проїжджої частини
дороги. Дорога була вузькою, й шматки майже долітали до автомашин, що ледь
їхали калюжами, під дощем шматки розмокали й на асфальті з'являлися оранжево-коричневі
калюжі, від глини і віддзеркаленого свинцево-перламутрового неба. Робітники
навперемінно вилазили з ями і йшли зчищати розлиплу глину, шкребучи совковими
лопатами мокре покриття дороги. Робітники розуміли, що працюють для храму
й тому все робили не поспішаючи та старанно, вони вважали, що батюшка до
них несправедливий і мало платить за важку й брудну роботу. Священик любив
контролювати їхню працю й повчально роз'яснював свої проекти, вигадані
у вечірні години.

Проектів було дуже багато, і священик кожний день вигадував
що-небудь нове, незвичайне, через що доводилося відмовлятися від уже готового
і знов ламати, хекати й перебудовувати. Священик був дійшлий і за свідченням
тих, хто довго його знав, ночами просиджував над паперами з кресленнями,
будуючи й перекроюючи,. викреслюючи й позначаючи знову. З довгою великою
й товстою смоляною бородою він проходжувався вздовж будівельного майданчика
й підказував. Двоє робітників у ямі з натугою і нерозумінням думали про
батюшку і вважали його далеким. Якби Господь кожен новий день починав зі
знищення проробленого за попередній, черга до людини так би й не дійшла,
зупинившись на суходолі й воді.

Працюючи день за днем протягом тижня в ямі, робітники із
задоволенням звертали увагу на нав'язливу цікавість парафіян. Рідко яка
парафіянка-старенька, рідко який парафіянин-дідусь мовчазно проходили повз
яму, не зазирнувши в неї або не спитавши, з якою метою копають? Парафіяни
запитували й самі відповідали: «Що, скарб шукайте? Знайшли? Ух, яка велика,
здоровенна яма!»

Роздумуючи над поведінкою парафіян, робітники-землекопи,
також не без фантазії та творчого пояснення того, що відбувається, розв'язали
для себе декілька проблематичних питань: яма стала свого роду тестом на
людяність, на страх смерті, на ненависть до храму, церкви, на кмітливість.
Яма притягала й робила людей іншими. Яма гіпнотизувала й примушувала зазирнути
на дно, засумніватися, повірити й віддатися польоту в яму. Яма, немов архитиповий
символ, була в свідомості парафіян і просто перехожих. Яма як зів правди
і прозріння. З неї і в неї. Робітники в ямі були як жерці глиняного капища.
Вони поглиблювали яму, робили її глибшою й більш таємничою, незрозумілішою
й більшою. Жерці з лопатами.

Політ фантазії тих, хто питав про яму, був широкий і непередбачуваний.
Водій автобуса під номером три, висунувшись з вікна, безсоромно кинувши
кермо, кричав, як у рупор, голосом вульгарним і їдким, нариваючись на власний
сміх: «Що, в попа собака здохнув? Глибше копайте!» Він кричав це кожен
раз, коли проїжджав у червоному автобусі, завантаженому людом. Люди реготали,
притискаючись до скла, зло всміхалися й утихомирювалися. Водій задоволений,
що наплював прямо на вівтар храму, переховувався в своїй кабіні, й автобус
відчалював, як на хвилях, похитуючи боками.

Тітка, пиката й велика, йдучи повз і заглядаючи в яму,
цікавилася призначенням отвору в землі, і після того як чула у відповідь:
«Для гідранта колодязь!», — широко та єхидно всміхалася, відповідаючи довершеним
і витонченим маренням ненависті: «А в нас у Криму такі колодязі не будують!
Це тільки на Західній Україні такі (натякаючи на західноукраїнське коріння
батюшки) будують! А в нас у Криму — ні!» І стільки було в її базіканні
відкритої неприязні і зловорожості! За обличчям і хваткою робітники визначили,
що працювала вона чиновником або податківцем. І розміри колодязя викликали
в ній асоціації абсолютно неймовірного типу. Звичайно, в Криму будували
лючки, а не колодязі для гідрантів, лючки, в яких дорослій людині можна
стояти тільки навпочіпки. Всі заощаджували цемент! А такі ось тітки проектували
ці лючки. А тут тобі справжній колодязь, широкий і розрахований на людину
з комфортом. Не треба згинатися в три погибелі. Старенька-парафіянка, що
схилилася над ямою, була зупинена зустрічним запитанням одного з робітників
про долю батюшок до війни, батюшок цього храму. Старенька відповідала докладно.

— А хто його знає! Тоді ж до війни було на всіх батюшок
гоніння і відправляли їх до Сибіру. Всіх! І храми руйнували, не дозволяли
ходити, з роботи звільняли. Дітей хрестити забороняли! Страх і жах. Без
Бога люди правили. Ось вам і результат. А я пам'ятаю той храм, що був,
аж там, через дорогу стояв, де зараз кав'ярня та дискотека. Святе місце
було. Перед храмом був майдан. Я пам'ятаю високу траву навколо храму, а
ось батюшку не пам'ятаю. Там зараз лише підмурівок залишився. Так ось коли
там оркестр грав, то музики скаржилися, що лише до дванадцяти ночі можуть
дограти, а потім у них гра не ладнається, не виходить. Після дванадцятої
— це диявол вийде на святі місця, підступи творить. Ось у них не виходило.
Це правда, синку. А потім ось тут церкву зробили, в будинку цьому, потім
і купол приставили, а був будинок. А дітей хрестити забороняли все одно.
Я пам'ятаю один інженер хотів дитя похрестити, так дружина, комуністка,
заявила на нього, але він все одно дитя взяв і похрестив, не побоявся.
Йому нічого не зробили комуністи, хороший дуже був інженер. Навіть мати
на дитя заявляла! Ось як! А я була в цьому храмі старостою, синку, давно.
Багато чого надивилася.

А гоніння було велике, завжди. Зараз, слава Богу, такий
собор будують, а тоді боялися й церквинку зробити. Влада — безбожна була.
А вже як після стало все відкрито, так ми сімдесят людей з батюшкою за
один раз хрестили! І навіть сто п'ятдесят було. А зараз знову мало хрестин.
Мало. Пережили, так пережили.

— А вам усього доброго, синочки. — Старенька турботливо
пішла далі. Залишилося від її оповідання почуття надривного живого зв'язку
часів. Ще вона додала, що не знає, що було в церкві при німцях і чи були
храми. Це розповів ще один парафіянин, якого яма загіпнотизувала і притягнула
оглянути її дно:

— А німці відразу храми відкривали. Відразу. І священики
служили. А потім прийшли «наші» і знову всіх розігнали. Вороги, — і ті
розуміли богослужіння як святість. А влада розправлялася. Німці — ті чітко.
Храм, священик, служба. Так було.

Кожний новий день яма притягала нових і нових цікавих і
любителів порозповідати бувальщини. Один з перехожих на своє запитання:
«Мабуть, ворота будуєте?», — дістав відповідь, що виявила всю глибину важливості
моменту: «Так, ворота. В пекло!» Що стояло за цією відповіддю — випадкове
ефектне самовираження чи осмислена доктрина, здогадатися важко, але думати
й думати.

Двоє робітників також думали на дозвіллі, чому так цікаві
яма для всіх тих, що йдуть та їдуть, і скорботних? Чи не своєю відвертістю,
оголеністю стін і дна ?.

Були й відповіді такі: «Яма для чого? А ось вас усіх укладемо
в неї, хто провинився, і зариємо!»

Більшість обивателів бачили в ямі і самому сенсі копання
або пошук скарбу, або щось підозріле, або смішне, з чого варто зло пожартувати.
І жартували, не соромлячись у виразах і здогадках. Потім питали навіть
діти, з тих, які завжди сидять на свята біля церковних стін і просять копієчку.
Їх яма лякала, як попервах все незрозуміле та страшне. Звідки чекай всяких
прикрощів. Діти були чутливішими і в їх запитаннях проявлявся дитячий страх
за себе.

Двоє робітників копали й копали, виконуючи те, що було
вказано священиком. Яма обростала смислами та багатозначністю, символікою
й історією, вона перетворювалася на частину світогляду парафіян і перехожих.
Відчувалося, що без ями життя їх стане сумнішим і менш насиченим. Зникне
мотив запитувати, а значить спілкуватися, творити нові змісти. Убожітиме
грунт фантазії. І той, хто єдиний раз у своєму житті зумів пожартувати,
обрав яму предметом жарту, — зараз, після того як яма сховалася під товщею
бетону, нудьгує й чекає нової ями. А її не буде. І взагалі риття ям перетворилося
на справу що дорого коштує, приватну і навіть секретну, таємну, не для
всіх.

От було добре нам, хлопчакам, погратися на похилому глинистому
насипі! А зараз яма — це дуже нав'язливе запрошення в неї. І навіть ямка.
Відверте нагадування про кінець всякого життя. Тому й риття її священна
дія й гіпноз для інших, спокуса і знада. І навіть двоє робітників у ямі
це відчували. Яма стала енциклопедією людської цікавості. У один з таких
теплих суботніх вечорів яму було закінчено і її забетонували. Приховали
від очей. А двоє робітників розійшлися по домівках, — утомлені, тривожні
й злегка захмелені. Над ними було блакитне небо без жодної хмарки.

Джанкой

Віктор ТРОЯН 
Газета: 
Рубрика: