Один із яскравих спогадів моєї студентської епохи: на кафедрі дитячих інфекцій професор зазирає у листок призначень, перевертає дитинча догори попкою і рахує сліди від заштриків; їх має бути п’ять, бо п’ять днів тому хворому був призначений могутній і дефіцитний на той час СТРЕПТОМІЦИН. Медсестра з червоними вухами чекає вироку, але все гаразд: малюк своє отримав.
В аспірантські роки мені пощастило бути присутнім у конференц-залі АН УРСР на лекції Нобелівського лауреата проф. Ваксмана, американця. Послуговувався жахливою містечковою мовою; розповів про стрептоміцин — усе, що вже було написане у підручниках, але мав на те право: він винайшов цей антибіотик. Мало того: не лише стрептоміцин, а й саме слово «антибіотик» запровадив у життя він, український єврей, народжений у Прилуках в сім’ї ремісника. У Америку приїхав, маючи дещицю батькових грошей та атестат про середню освіту. Після лекції я підійшов і попросив автограф. Лауреат посміхнувся і написав «Зельман Джекоб Ваксман», а тоді подумав і сказав: «Зельман Якович, йєс?» Таня Ваксман, яка вчилася у нашій школі, ймовірно, його родичкою не була. Вийшла заміж за Миколу Сахненка; їхні діти плутали ідиш з українською, бо на єврейську Паску ходили на гостини до однієї, а на православну — до другої баби. Такий пароксизм дружби народів трапився чи не вперше за історію нашого містечка і довго лишався темою для балачок.
Колись, ще до війни, дві старенькі бабусі щосуботи запрошували мене, щоб на ніч погасив їм керосинову лампу. За цю послугу частували цукерками і горіхами. Бабусі не здавалися мені якимись особливими, а лампу я гасив замість них тому, що не мали сили гарно дмухнути (так я думав). Натомість не таким, як усі, був дрібненький чоловічок у лахмітті, що збирав кістки, ганчірки та папір. День при дні їздив на старенькій конячці по селах і райцентру. Сам на віз не сідав, водив коня за вуздечку і навіть не мав батога — за що й вважався несповна розуму: віз є, кінь є, а батога нема! До того ж Янкивиця (так його називали) мав дев’ятеро дітей, що навіть на той час вважалося дурістю. На вулиці хлопчаки дражнили його «Янкивиця — лата-циця», на що він не звертав уваги.
Ще один персонаж, який зберігся у пам’яті, — продавець самої центральної на весь район крамниці на прізвище Уфман. Був привітний, люб’язний, кожного зустрічав золотозубою усмішкою, а мануфактуру тіткам відміряв залізним «метром», який не дозволяє обдурити. Однієї осінньої днини у шухляді письмового столу я взяв гроші (усі, які були; грошей у нас не ховали) і пішов купувати великий іграшковий автомобіль. Це не була крадіжка, бо сутності грошей я не розумів. Уфман перерахував і причавив гроші гирею, а помічницю послав по мого батька (установа, в якій працював, була через дорогу). Батько мені сказав «Ну, ти й жук!», але розрахувався за покупку. Фотографію з цим автомобілем маю досі.
Дідок на прізвище Фабрикант. Єдвабний — їздовий у колгоспі. Завпед нашої школи Рофварг (поміж усіх учителів-фронтовиків мав чи не найбільше орденів і медалей). Бляхар Кесельман — ремонтував нам покрівлю (і був такий старенький, що я боявся: упаде і вб’ється). Батьків співробітник Розумович; мав червоні очі та страшного, як сокира, носа, але не хотів одружуватись з якоюсь Голдою, на чому наполягали керівники єврейської громади. Наш учитель Саул Маркович — викладав німецьку мову (ненависну мені через війну), до того ж був горбатий; ми називали його «Сруль» і радісно з нього знущалися.
Назагал євреї і не-євреї жили у своїх окремішніх світах, між якими рідко проскакували іскри ворожнечі, а панувала взаємна байдужість (як правило, ввічлива з єврейського боку і дуже різна з українського).
Той дорослий світ мало обходив мене і моїх шкільних друзів із єврейських родин, але він існував і здавався вічним. Не було перехідних місточків між євреями взагалі та меланхолійним Ільком, делікатною і розумною Римою та заводним, на пружинах, Борисом. Синтез відбувся завдяки двом подіям. У сьомому класі до нас прийшла Белла Мойсеївна, нова вчителька російської мови й літератури. Була короткозора і мало не водила носом по журналу, виставляючи оцінки. До війни працювала в університеті і ставилася до нас із тією мірою вимогливості та поваги, якої ми майже не бачили в інших учителів (такими, як вона, були лише викладачі хімії та фізики). Швидко з’ясувалося, що за її вимірами я не знаю російської орфографії (українську засвоїв, багато читаючи, а головне — пишучи по-українськи). У вересні залишила мене після уроків і запитала:
— Вы всегда были отличником, да? Странно, но вы плохо пишете по-русски. Вот, пожалуйста... — розкрила мій зошит і показала кілька помилок. — Я могу ставить четверки и оставить вас в покое, но мне это будет досадно.
Не мені, а їй буде досадно; я почервонів. Давала мені університетські посібники; диктувала важкі тексти; десь діставала і приносила «Новый мир». Наприкінці року під моїм диктантом написала: «У Вас большие успехи по русскому языку». Я був гордий ще й тому, що слово «вас» було написане з великої букви (а я ходив у червоних чунях, склеєних з автомобільної камери). Белла Мойсеївна жила у тісній кімнатці, в якій не було навіть стола; зошити перевіряла, мабуть, на колінах. Була єврейкою, мала дуже семітське обличчя, але для неї це нічого не важило, бо її справжньою національністю була СЛОВЕСНІСТЬ. Таня Ваксман і носатий Розумович могли б, вочевидь, її зацікавити, але чимось істотним, а не просто тим, що вони євреї.
А далі у моєму житті трапився Шолом-Алейхем. Хоча не в тій послідовності, в якій треба було б (спочатку я прочитав «С ярмарки», а вже тоді «Блуждающие звезды» і оповідання), але... Але тому, хто знає, що то є Шолом-Алейхем і його творчість, нічого пояснювати не треба. Людина мусить мати національну самоідентифікацію, як мусить упізнавати себе у дзеркалі. Проте і антисемітизм, і єврейська пихатість можуть уражати лише тих сіромах, яким не пощастило прочитати Шолом- Алейхема. Втім, щоб ця проблема не здалася дуже простою, пошлюся на слова нашого шкільного вчителя музики (євреєм він не був). Часом мені здається, що я розумію його думку, а часом — ні: «Якщо людина довго грає на скрипці, вона непомітно для себе стає євреєм».
Під час окупації багато було чуток про розстріли євреїв. Траплялися люди, які говорили про це байдуже чи навіть зі зловтіхою, і саме тоді я усвідомив, що існує антисемітизм. Усвідомив насамперед тому, що побачив. Солдат із чіткими нордійськими рисами — стрункий, білявий і світлоокий — розстрілює двох євреїв. Поки вони копають собі могилу, сидить на пеньку й бавиться сигаретою. Євреї підстаркуваті, з довгими вузькими бородами; копають, не знімаючи чорних капелюхів; скінчивши, цілуються й стають над ямою, щось шепочуть, ворушать губами. Німець кидає недопалок, знімає пілотку, яку начепив на ствол карабіна, і — не встаючи з пенька — убиває того, що праворуч; подумавши, не зразу, стріляє у другого. Перший сам падає у яму, другого «арієць» мусить спихнути ногою.
Підполковник Штам не палив, мовчав, не посміхався і взувався у гарні чоботи; про нього говорили майже пошепки — особіст. Напровесні 1945 р. на моїх очах застрелив собаку, який бозна-чому причепився до нього. Коли залишив поле бою, хтось із притиском сказав: «Жидяра!» Мало не плачучи, я стояв біля мертвого пса і повторював це слово. Хочете вірте, а хочете — ні, але і після лекції нобелівця Ваксмана я почув саме це слово, сказане на його адресу через картаву містечкову говірку (яку лауреат не забув, мешкаючи у США з 1911 року).
Усі знають про сумнозвісне «єврейське питання». Найбільш делікатну «відповідь» на нього можна, вочевидь, знайти у творах В. Розанова. Мене вона не влаштовує: інтелігентський антисемітизм у певному сенсі ще гірший від «простого». Скажу банальність, але на ній наполягаю: єврей заслуговує на повагу чи зневагу, ненависть чи любов лише за свої особисті погляди, слова і вчинки. Як і українець, татарин чи ефіоп.
На початку 1953 року (у розпалі інспірованої Сталіним «справи лікарів») у Київському медінституті щодня проходили зібрання, на яких професори, доценти, асистенти і студенти — переважно євреї — пристрасно засуджували тих, хто зрадив священну клятву Гіппократа. Моя майбутня наставниця проф. В.П. Балабан від участі у такому балагані відмовилася і перестала вітатися з кількома колегами, яким на це забракло мужності. В одній з тогочасних газет я прочитав історію про лікаря- єврея, який, оглянувши дитину, зробив такий запис у історії хвороби: «Ребенок лежит в положении легавой собаки». Який цинізм! Насправді йдеться про давню медичну термінологію: «поза легавой собаки» — класична характеристика хворого на запалення оболонок мозку (менінгіт). Ще один нащадок Ізраїлю був «прописаний» у газеті за те, що працював над дисертацією «Пухлини кінського хвоста». Куди йдуть народні гроші? Насправді «кінський хвіст» (caunda equina) є частиною спинного мозку; лікарі знають ще й про pes anserinus («гусячу лапку»), про crista galli («півнячий гребінь»), про cor bovinum («бичаче серце») і навіть про sella turcica («турецьке сідло»).
У розпалі антисемітської кампанії група видатних діячів науки, культури і мистецтва (євреїв) звернулася до уряду з проханням про публічну страту «лікарів-убивць» і масову депортацію євреїв у віддалені регіони країни. Підписати колективний лист відмовилися лише четверо з тих, кому це запропонували — письменники І. Еренбург та В. Каверін, співак М. Рейзен і генерал- полковник Я. Крейзер. Не маю сумнівів, що собаковбивця Штам такий лист підписав би.
