І тоді ж, судячи з усього, заіскрилися почуття, названі
потім патріотичними. Не зважаючи ні на які історичні катаклізми, вони зростали
і міцніли. І сьогодні у США не знайдеться, мабуть, жодної людини — багата
вона чи бідна — хто б ставився до своєї країни байдуже. Символами свободи,
гідності, сили, великого чи хай навіть маленького щастя там щиро вважають
державний прапор, гімн, герб... Почесне місце ці почуття посідають у системі
національних цінностей, що є могутнім прискорювачем небувалого прогресу
цієї держави, якій заздрять усі, і, зокрема, ми, грішні.
А чи не здається вам, що, з урахуванням відомих особливостей
об’єктивної реальності, Сполучені Штати початку дев’ятнадцятого століття
чимось нагадують нашу нову Україну, якій не минуло і десяти років? А може,
у нас ситуація навіть дещо складніша. Вони тоді збирали воєдино розрізнені,
в основному, прийшлі земляцтва, які різнилися хіба що за національним колоритом,
проте об’єднані найдревнішими, на той час уже класичними приватновласницькими
відносинами. Ми ж встигли їх благополучно знищити, замінивши колективістськими.
А нині, не до кінця, але розчарувавшись у них, повертаємося до тих колишніх,
індивідуалістських. Тому рани в цьому випадку і мають бути більш відчутними.
Звідси виникають і кардинальні спонукальні мотиви невдоволення
владою. Нібито вона і тільки вона винна у всіх бідах: розкраданні загальнонародних
багатств, заборгованості зарплати, подальшому зубожінні нужденних, розгулі
злочинності і падінні моралі... Часто повторюємо думку слов’янських послів,
висловлену варягам ще в дев’ятому столітті: «Земля наша велика і багата,
а порядку в ній немає». Причому ставлення до конкретних керівників — від
найвищого до свого безпосереднього! — часто автоматично переносимо... на
всю країну. Чи правильно це чи ні?
Суспільствознавці і політики ламають списи об проблему
національної ідеї, яка має вміщувати в собі й повагу до країни. Хтось ностальгічно
згадує радянський патріотизм.
Значна частина філософів вважає найбільш прийнятними для
молодої України тільки націоналістичні почуття. «Ми — українці!» — чутно
з вуст багатьох політиків, з телеекранів, у віршах, піснях і навіть у наукових
трактатах. Ще одна частина шукачів кореня патріотизму наводить як приклад
нацистський шал передвоєнної Німеччини. Куди він завів німецький народ,
нам також відомо. Чи потрібні крайнощі? Людські взаємини і, тим паче, їхні
вожді змінюються, можна сказати, як зима і літо, як ніч і день. Вічним
же залишається лише той клаптик країни, де ти народився, ріс і живеш, і
який згодом, уже сам собою, поступово і природно розширяється до масштабів
Батьківщини. Цю думку геніально висловив древній Еклезіаст: «Рід проходить
і рід приходить, а земля перебуває вічно». Так, можливо, на цьому і треба
зосереджувати всю увагу, виховання й оспівування? На знайомих до болю кущах
бузку, де, граючись, ховалися в дитинстві; на гілках солодкої шовковиці,
де, заївшись, просиджували годинами; на зелених лужках під вербами, де
зароджувалося трепетне кохання юності; нарешті, на приватизованих шести
сотках, які, не сумніваюся, кожен прагне перетворити на своє «поле чудес».
Напевно, саме це мала на увазі королева Вікторія, коли
порадила своїй дочці перед її першою шлюбною ніччю: «Заплющ очі і думай
про Англію». Можна, звичайно ж, до цього повчання поставитися і з гумором.
Та, погодьтеся, є у словах матері-монарха щось зворушливе.
Мені цілком можуть заперечити, але я переконаний, що якщо
тобі по-справжньому дорогі твоє дитинство, батьківська оселя, батьки чи
пам’ять про них, ти можеш називати себе патріотом. Ніколи не розумів і
не сприймав тих, хто, добровільно залишивши свою Батьківщину, тепер ситий,
немовби нудьгує за нею, та ще, чого доброго, починає вчити, як нам жити.
Таким я б нагадав слова якобінця Дантона, який, знаючи, що його заарештують
і, певно, розстріляють, на пропозицію втікати промовив: «Не можна забрати
батьківщину на підошвах своїх чобіт».
Так, нам сьогодні важко. Багатьох докорів влада цілком
заслужила. Тому всім нам, без взаємних докорів, потрібно діяти, вірити
у краще, всіми силами прискорювати його. І не приховувати нічого негативного.
Коли Англії було дуже важко, Черчилль, який прийшов до влади, зітхнувши,
заявив: «Я вам не можу обіцяти нічого, крім крові, труднощів, поту і сліз».
А потім настало позбавлення — і розквіт нації.
Що б там не було, а любов до рідних просторів живе, зріє
і міцнішає. Потрібно лише рішучіше йти їй назустріч. «Якщо це можливо —
це вже зроблено; якщо це неможливо — це буде зроблено». Такої оптимістичної
думки був ще один знавець життя, Шарль Калонн.
А що думаєте ви, читачі «Дня»?
