Видання щорічних біографічних довідників пов’язане з певним комерційним ризиком: інформація, подана в них, приречена швидко старіти — часом зненацька і назавжди. Швидше за неї старіють тільки новини. Особливо це стосується тієї довідкової літератури, яка висвітлює таку специфічну галузь суспільного життя, як політика. Саме на цьому і спеціалізується видавництво «К.І.С. — Київ. Інформація.Сервіс», яке очолює наш співрозмовник Юрій Марченко. 1991 року Київське наукове товариство імені Петра Могили за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» започаткувало довідникову серію «Хто є хто в українській політиці». З тих пір кожний випуск серії містить імена сімох авторів ідеї. Марченко серед них єдиний, хто й нині пов’язаний з проектом. Марка «К.І.С.» доволі відома на Україні — особливо в середовищі українського істеблішменту, представники якого не тільки користуються плодами праць цього видавництва, але й принаймні раз на рік вносять корективи в свої біографічні довідки.
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
— Людина прагне гармонії. Мені дуже подобається, коли з хаосу невпорядкованих даних постає досконалий довідник. Я такий дивак, що можу подовгу переглядати телефонний довідник — сторінка за сторінкою. Трапляються цікаві прізвища, бувають цікаві співвідношення. Наприклад, прізвище дивне — а людей з ним багато. Або ще таке: знаходжу задоволення в розгляданні географічної карти. Коли з нічого з’являється щось — це, як на мене, і є творчістю. Наприклад, та ж карта — це досконалий винахід людства. В ній реальна інформація, яку ми не можемо осягнути оком, відбивається в зручній формі. Оці пошуки гармонії з хаосу когось приводять до написання музики, віршів. Ми ж намагаємося осягнути її інформаційною алгеброю.
Парламентські вибори спонукали до появи щонайменше шістьох довідників. Але тільки наша книжка «Як голосувала Україна» мала персональний покажчик усіх кандидатів. Ця історія ще раз довела: ми можемо робити конкурентну продукцію. І мені дуже хотілося б, щоб проводився національний конкурс у номінації «довідник». Ми б з радістю подавали свої книжки на відкрите змагання...
«ЯК ПЛАТНИКИ ПОДАТКІВ, МИ МАЄМО ПРАВО ЗНАТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВИТРАЧАЮТЬ НАШІ КОШТИ»
— Чому група молодих кібернетиків у 1991-му надала перевагу гуманітарному проекту, зневаживши можливостями, які давали, наприклад, створення і продаж програмного забезпечення та комп’ютерів?
— Нам було цікаво подивитися на суспільство у розрізі персоналій. У нас же раніше завжди вважалося, що людина — лише гвинтик великого державного механізму. Належної уваги до особи не було. Достатньо взяти будь-який з тодішніх енциклопедичних словників, щоб побачити, як тоді усіляко уникали згадки про батьків, про дітей. Просто писали «народився в сім’ї службовця», але було невідомо, хто був цей службовець — учитель у школі чи генеральний секретар. Головним мотивом для створення нашої серії було намагання на вітчизняному грунті започаткувати традицію документування змін у житті суспільства через долі провідних діячів.
Як платники податків, ми маємо повне право знати про людей, які витрачають наші кошти, більше, ніж просто прізвище-ім’я-по батькові. Якщо в державі є міністр легкої промисловості, то природно очікувати, що він учився на інженера- технолога, а потім працював на виробництві. А можливо, він учився зовсім іншому, а потім просидів у парткомі або профкомі?
Початок дев’яностих — це етап вибухоподібного розвитку інформаційних технологій. І нам було цікаво їх запроваджувати в гуманітарні дослідження, використовуючи абсолютно новий інструментарій — персональні комп’ютери.
З часом проект, спочатку технічно підтриманий Фондом Сороса, почав виходити на рівень самоокупності, що дозволяло самостійно рухатися далі: треба було створювати «юридичну особу», відкривати рахунок, поширювати продукцію, звітувати і платити податки. У нашому випадку співпраця з благодійною організацією може служити за приклад: зерно впало на підготовлений грунт і дало непогані результати. А щодо самого проекту, то він суттєво розширився, і, крім «політичних», були підготовлені спеціальні фахові випуски про журналістів, суспільствознавців та перший загальнонаціональний універсальний довідник «Хто є хто в Україні». Невеличкий довідковий розділ у перших випусках виріс в окремий щорічник «Офіційна Україна сьогодні». Коли бачиш певну суспільну потребу, яку здатний задовольнити фахово і професійно, то навіть скрутні економічні реалії вже не здаються такими нездоланними.
«РОЗМІЩЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ПОВИННО БУТИ БЕЗКОШТОВНИМ»
— Стало загальним правилом нарікати на важкі умови для книгодрукарства на Україні — але ви продовжуєте працювати, видаючи на-гора довідник за довідником...
— Не буду повторювати банальності, які й до мене вже багато разів говорилися, але ми намагаємося шукати вихід. Укласти книжку, надрукувати її — це фактично півсправи. Найважче починається потім, коли ти намагаєшся її продати. В тебе нічого з цього не виходить через відсутність платоспроможного попиту. Я вбачаю одним із способів вирішення проблеми обмеженого попиту державну програму підтримки бібліотек. На моє переконання, довідникова література, особливо біографічна, повинна бути в кожній бібліотеці. Декілька акцій поширення книжок для бібліотек нам вдалося провести завдяки допомозі благодійних фондів, зокрема вже згаданого «Відродження» та Канадського фонду допомоги. Окрім того, ми намагаємося використовувати можливості довідників як бездоганного рекламного носія. І я вдячний торговій марці «Оболонь», реклама якої присутня в усіх наших довідниках, за підтримку нашої праці.
— Чи багато у вашої фірми конкурентів?
— За останні кілька років було заявлено про декілька подібних проектів. Але тільки один з конкурентів спромігся на один випуск. А ми вже випустили понад десяток назв довідників про сучасну Україну. До речі, у вересні побачить світ черговий випуск «Хто є хто в Україні», де вміщено загалом шість тисяч персоналій.
— Чому саме вашу анкету треба заповнювати, а не тих же конкурентів?
— Для відомої людини немає ніяких застережень проти того, щоб надіслати свою довідку різним видавцям. У кожній країні існує декілька подібних видань. Хтось робить краще... От у нас, наприклад, немає фотографій, тому що це подвоює собівартість книжки, вже не кажучи про організаційні проблеми. Зауважу, наш підхід — розміщення інформації повинно бути безкоштовним. Ми вважаємо, що книжка тільки тоді буде цікавою і корисною, коли в ній будуть охоплені всі об’єкти, які підпадають під певну спеціалізацію. Якщо зареєстровано в країні вісімдесят партій, то треба віднайти відомості навіть про ту з них, що вже шість років не функціонує.
— Як сприймають пропозицію заповнити анкету?
— У 1991-му було дуже важко довести необхідність цього. Демократи казали, що ми працюємо на КДБ, комуністи, що — на ЦРУ, а насправді ми хотіли в такий спосіб підвищити поінформованість суспільства, яке тільки розпочало свій рух до демократії. Поступово «герої» наших книжок зрозуміли, що до особи, коли вона набирає соціальної ваги, підвищується громадська увага. Після виходу перших книжок нам стало набагато легше працювати: люди побачили, що ми уникаємо усіляких оцінок. Це, до речі, наше кредо. У нашому випадку чистота жанру полягає в тому, що ми подаємо тільки факти.
— Наскільки читачі-користувачі можуть довіряти поданій у ваших довідниках інформації?
— Ми б хотіли, щоб це були прямі джерела, тобто власноруч заповнені анкети. Коли це не виходить, то ми використовуємо інші відкриті джерела, зокрема передвиборні матеріали, публікації, довідки прес- служб, каталоги дисертацій. Ми не беремо до уваги пліток, не працюємо з архівами. Окрім того, ми себе обмежуємо в тому, яку саме інформацію збирати. Нас не цікавить, наприклад, засновником яких підприємств є людина, скільки в неї акцій і таке інше.
«НА ЧЕСТЬ НАШИХ КОНКУРЕНТІВ ХОЧУ ВІДЗНАЧИТИ, ЩО ВОНИ НЕ ПІШЛИ ШЛЯХОМ ПРОСТОГО ПЕРЕПИСУВАННЯ НАШИХ ДОВІДНИКІВ»
— Кожний наступний довідник, як стоп-кадр, відбиває певний часовий стан суспільно-політичного життя, за яким звичайно починаються зміни. Як ви долаєте чи, вірніше, передбачаєте оцю мінливість?
— Біографічна довідка складається зі сталої і змінної частин, які між собою співвідносяться як дев’ять до одного. За рік у дорослої людини може відбутися здебільшого тільки одна зміна — в посадовому становищі. А дата народження, освіта, попередня кар’єра, професійні здобутки, наукові статті та праці — вони залишаються з людиною назавжди. Щодо змін та доповнень, то ми відразу вносимо їх у базу данних, і тут у виграші ті, хто придбав комп’ютерні версії довідників. До речі, наші комп’ютерні довідники з’явилися на два роки раніше, ніж друковані. І зараз ми продовжуємо підтримувати ці обидва варіанти. Ми активно освоюємо Інтернет — уже на сторінці www.irf.kiev.ua/serg можна побачити наш довідник «Хто є хто в мас-медіа» і найближчими місяцями очікується Інтернет-версія «Хто є хто в Україні».
— Чи роблять посилання на довідник?
— Звичайно, наші публікації використовують. Коли бачиш помилку в журналіста, то з’являється бажання зателефонувати і сказати: «Для вас же випускаємо книжки, користуйтеся, перевіряйте себе». От, скажімо, уже кілька років посада керівника Національного банку України — голова, а не голова правління, як і донині подекуди пишуть. Начебто дрібниці, але з них, зокрема, складається інформаційна культура. Однією зі складових цієї культури є посилання на джерела. Але дуже часто буває так: формат замітки, перелік відомостей збігаються майже дослівно з нашим, хоча посилання на нас немає. В принципі, через те, що процедура доведення авторського права на біографічну довідку доволі складна, ми ці образи ковтаємо — якщо йде на користь, то хай так і буде. Головне, щоб не було масованого дублювання цієї інформації в інших книжках. І, до речі, повертаючись до розмови про альтернативні проекти, то на честь тих, хто їх починав, хочу відзначити, що вони не пішли найпростішим шляхом переписування наших довідників.
