Сьогодні в «Батьківському «Дні» йтиметься не лише про передачу дітям життєвих цінностей батьків, але й про вмiння вiдбутися у сьогоднішньому житті. Про це розповідає народний артист України, відомий поет Юрій РИБЧИНСЬКИЙ.
ВИХОВАННЯ В СИСТЕМІ КОНКУРЕНЦІЇ
Коли народився Женя, ми з дружиною були молоді. Дружина працювала тренером з художньої гімнастики, і Женя виріс у спортивному залі. Поки його мама тренувала дівчат, він займався баскетболом. Потім захопився плаванням. Він індивідуаліст, і командні види спорту йому не дуже подобалися. Він завжди хотів м’яча забивати сам, так виявлялися його індивідуальні якості. Потім була легка атлетика, бокс — ці заняття виробили в ньому основний стрижень. Спорт був третім його вихователем. Щоб чогось добитися у спорті, треба витримати конкуренцію. А наша з дружиною заслуга в тому, що ми Євгена не балували, вчили, що справами треба доводити, що ти той самий Рибчинський, а не одягом, якимись зовнішніми атрибутами. Женя дуже рано почав писати вірші, і дуже гарні вірші. Він тоді вчився десь у класі сьомому. Показував мені свої творіння, але був дуже вразливим, на відміну від мене. Коли я починав писати і показував знаючій людині, то мене зауваження не ображали, навпаки, я був дуже вдячний пораднику, що той зекономив мені час. Сам би я до цього йшов набагато довше. Женя ж дуже хворобливо сприймав критику. Але я боявся хвалити, я проти того, щоб захвалювати дітей і бачити в них якихось феноменів.
Така моя позиція не зашкодила розвитку в сина почуття впевненості у собі. Женя весь час знаходився зі мною у стані змагання. Я й зараз залишився для нього першим суперником. Змагання тривало постiйно, і не було ніяких потурань. У шашки грали на повному серйозi, хоч як дружина не благала програти сину, я жодного разу на це не пішов. «Я то поступлюся, а в житті? Ти ж всіх не умовиш!» — відповідав дружині. Я колись прочитав про систему виховання в сім’ї Кеннеді, мені ця система сподобалася. У жорсткій конкуренції жили один з одним три брати з цієї сім’ї. У такій змагальній системі виховувався й мій син. Йому було дуже нелегко, але він рано став дорослим.
У 19 років Євген одружився. Одружився вдало, що буває дуже рідко. У 20 — став батьком. У 23 роки вже зміг самотужки організувати свою першу справу — відкрив рекламне агентство. Тоді я не міг йому матеріально допомогти, крім того, не міг допомогти йому й порадою, тому що бізнесом ніколи не займався. Він усього добився власними руками. Я щаслива людина. Він мені зекономив час і сили. Йому тільки 30 років, а він вже відомий, здобув успіх. Відбувся і як поет, і як композитор, і як продюсер — у багатьох іпостасях. Радіобізнес влаштував — я кажу про радіостанцію «Ностальгія». У проекті в нього заснування ще цілого ряду нових радіостанцій. Гадаю, що у здобутках сина велика заслуга і його дружини, яка йому багато допомагає. Раніше говорили, що Женя — син того самого Рибчинського. Тепер кажуть, особливо молодше покоління, що я — тато Євгена Рибчинського.
СИН ДОПОМАГАЄ МЕНІ ВІДКРИВАТИ СВІТ
Я вважав і вважаю, що найліпша освіта — економічна. У цивілізованому суспільстві все побудовано на законах економіки, на законах математики. У будь-якій країні головна дійова особа — це економіст, від них залежить процвітання держави. Колись Євгену важко було уявити, наскільки важливими стануть в Україні економічні знання, — і він вступив до Київського університету імені Шевченка на факультет журналістики. Коли відкрив свою справу, то виникла необхідність ще й в економічній освіті. Цю освіту він отримав за власні гроші.
На сьогодні ми залишаємося із Женею конкурентами. Він пише для Таї Повалій пісні — і я пишу для неї. Він пише для Паші Зіброва — і я пишу. Він, правда, частіше пише і музику, і слова. Рідко звертається до мене за якоюсь порадою — і це добре. Хоча у нас зараз і спільна справа є — я у нього на радіостанції «Ностальгія» роблю передачі «Світ поезії». Моя трудова книжка у мого сина, він мій роботодавець. Часто розмовляємо про поезію, літературу, про життя. Хоча по-справжньому читати він став тільки тепер, незважаючи на те, що вільного часу зараз у нього набагато менше. Дуже шкодує, що мало читав раніше. А я не вмію примушувати, є речі, які не можна нав’язати — любити, вірити в Бога. До віри я прийшов через сина. Він рано став віруючим. Я пам’ятаю наші сперечання, адже нас виховували по-різному. Він ще у школі потягся до однокласників, брата й сестри, які були баптистами. Це сталося тоді, коли Женя вчився у класі сьомому. Він із острахом мені про це розповів, але я не перешкоджав його вибору. У 80-х роках Женя побував на зустрічі із Папою Римським у Польщі, після чого прийняв католицтво, його дружина також стала католичкою. Оточення мого сина — віруюча молодь. На певному етапі син вже став допомагати мені відкривати світ. Це природний процес, учитель не може відбутися, якщо нічому не вчиться в учнів. Діти — Моцарти, а батьки й вчителі — це Сальєрі, які часто- густо Моцарта в собі вбивають. Щоб не втратити в собі Моцарта, залишатися молодим, треба, стаючи дорослішим, частіше спілкуватися з людьми, які молодшi за тебе, а не зі своїми ровесниками.
Я НЕ ВІРЮ В МАСОВУ ПЕДАГОГІКУ
Педагогіка не може бути наукою. Я не знаю, як визначити, що таке наука, але наука має загальні знаменники для різних речей. А оскільки, з моєї точки зору, відмінностей між людьми набагато більше, ніж схожості, то яка ж може бути загальна система виховання? Якщо є якась загальна система, тоді вона може підійти одному-двом, а в інших зріже щось важливе. Я спостерігаю, як люди приходять до такого собі сектантства — вони відмовляються від своєї індивідуальності і стають зовсім однаковими. Це жахливо. Педагогіка повинна бути індивідуальною, я не вірю в масову педагогіку. Я виріс в епоху, коли нас усіх робили піонерами, примушували однаково думати, однаково діяти, виховували на одних i тих же прикладах. Це завжди притаманно або фашистському режиму, або тоталітарному — тому режиму, якому потрібен натовп. Коли є потреба у величезній кількості особистостей, повинно бути якомога більше різноманітних шкіл, із різним вихованням, з різними методами навчання. Школи не повинні бути змішаними. Я вважаю, що ми обов’язково повинні повернутися до тієї системи, яка була в Російській імперії, — з роздільним вихованням й освітою. Одна з найвразливіших вад нашої школи — це те, що хлопчики й дівчата разом вчаться і разом виховуються. В результаті виходить, що хлопці стають дуже інфантильними, дуже жіночними, а дівчата стають грубішими, мужикуватими. Втрачається ота таємничість, яка повинна бути в обох статей з дитячих років. Два різнi світи не повинні нівелюватися. Дівчата починають носити брюки, палять, розмовляють мовою, якою спілкуються хлопці. І я вважаю, що це погано. Я нічого не нав’язую, але як альтернатива повинна бути і роздільна школа. Потім виховання хлопчиків — це одна система, а виховання дівчаток — зовсім інша. Хлопчиків повинні виховувати й навчати чоловіки. Вдома у багатьох сім’ях мама сама виховує сина, вчителі у школі — в основному жінки. А потім ми бідкаємось: «Де ви, чоловіки, куди ви зникли?» А вони й не можуть з’явитися. Хлопчик повинен бути вихований чоловіком, учитель для хлопчика, насамперед, повинен бути чоловіком, він повинен бути прикладом — бути сильним, владним, добрим.
Ми втратили те цінне, що було до 1917 року в наших ліцеях, гімназіях, реальних училищах. У Російській імперії, закінчуючи гімназію, випускники знали декілька мов, чого, до речі, не було в Європі. Крім того, ці випускники були, як правило, дуже добре виховані. У нас же зараз в основному оцінюють учня по тому, як він запам’ятовує, засвоює ті або інші знання. Система освіти, виходить, важливіша за виховання.
МАТИ ТЕРПІННЯ ЗНОСИТИ СВОЮ ДИТИНУ
Якщо говорити про кризу підліткового віку, то з дітьми боротися не треба, тому що їх поведінка природна. Треба мати терпіння зносити свою дитину, розуміти, що проблеми тут неминучі. Це як перехід від соціалізму до капіталізму, тільки за більш короткий час. Навантаження в цьому віці на організм величезне, дитина може не витримати. Це колосальне навантаження — нервове, психічне, сексуальне. Дитина сама в цей момент не може з собою впоратися, у неї відбуваються внутрішні процеси, рівні до торнадо, виверження вулкана, землетрусу, повені. Цей період неминучий. Діти тоді заперечують все, сперечаються з батьками. Їм байдуже, про що сперечатися, бо відбувається самоствердження. Їм головне перемогти у цій суперечці, як у змаганні. І дуже важливо, щоб дітей за суперечку не карали.
Коли Женя настільки виріс, що наздогнав вже й мене, він декілька разів без дозволу одягнув мою сорочку та піджак. Я раз сказав, два сказав, а коли побачив це утретє — сорочку порізав ножицями на шматки — щоб не було спокуси: «Якщо ти навчишся брати без дозволу у тата, то захочеш потім й у інших людей брати. Якщо є якісь знади, які сильніші за тебе, значить, я приберу ці знади. Я жорстка людина. Я не проти того, щоб чимось поділитися, але «твоє» і «не твоє» — повинно починатися дуже рано. Книги, їжа, кухня — спільне. Те, що стосується особистих речей, вони не можуть бути спільними у дітей і батьків.
Мені завжди було важливо, щоб син був фізично дуже сильним, сміливим. І в той же час, щоб цю силу не показував на тих, хто слабкіший, щоб не став тираном або деспотом. Женя рано усвідомив, що чим сильніша людина фізично, тим вона повинна бути добрішою. Тут спрацювала система противаги. Добре, що в цей час він прийшов до віри і дізнався, що таке християнські цінності, це було дуже важливо, особливо за радянських часів. Коли хлопчик займається боксом, йому завжди хочеться показати на комусь свою перевагу. Тут повинна спрацьовувати противага, не можна вдарятися в одну сторону. Фізичне виховання повинно поєднуватися з духовним. Освіту, на мою думку, людина завжди може надолужити.
КОЛИ, КОМУ І ЩО ЧИТАТИ...
У нас, на жаль, а може бути і в світі, немає певної системи — коли, кому, у який час треба давати ті або інші знання. Пригадаємо нашу школу. Наприклад, ось зараз Женя перечитав «Євгенія Онєгіна» й каже: «Тату, а що я міг тоді зрозуміти в школі?»
— Я також не міг.
— Це геніально, я тільки зараз це зрозумів, — зізнався він.
Навіщо у школі вивчати такі твори? Досить просто знати, що такий твір є. У школі треба вивчати Гріна, «Графа Монте-Крісто», Майна Ріда, Марка Твена — якісь дуже романтичні твори. Адже це найбільш романтичний період у житті людини... Щоб зрозуміти «Війну і мир» або Достоєвського, філософію таких творів, вже доросла людина протягом свого життя повинна декілька разів їх перечитувати. Не треба це давати дітям. Повинна бути якась система (як казки, скажімо, у дитячому віці), точно розрахована на якийсь певний вік читання. Є твори, які можна не розуміти, але їх треба рано давати, тому що вони в різному віці по-різному сприймаються. «Маленький принц» Екзюпері, «Гуллівер», «Дон Кіхот» — це можна і в дитячому віці читати, тому що дитина сприйме це, а в дорослому віці ставлення вже інше. Це неоднозначні твори. А є твори, якими можна взагалі відбити бажання у людей читати, це як коли давати не вчасно і не ту їжу.
НА ЩО ПЕРЕТВОРИТЬСЯ ІНФОРМАЦІЯ, ЯКЩО НЕ ВИХОВУВАТИ
Здавалося б, сьогодні завдяки телебаченню значно легше займатися вихованням, але це не так. Зараз така кількість інформації звалюється на молодь, що без виховання не знаю, на що перетвориться ця інформація. Тоді можуть виникнути такі феномени, які були описані в літературі — «Володар світу», «Гіперболоїд інженера Гаріна»... Якщо не виховувати людину, то незабаром, рано чи пізно, хтось вже вдома створить атомну бомбу або щось більш жахливе. Самі знання (це стосується не тільки виховання людини, а й виховання людства) не повинні так стрімко випереджати духовне виховання. Це урок ХХ століття, коли наукові відкриття настільки випередили духовне виховання народу, що виникли такі явища, як Жовтневий заколот в Росії, який знищив мільйони людей, встановлення фашизму в Італії та Німеччині. Усі ці катаклізми пов’язані з тим, що немає відповідності між вихованням і освітою. Виховання, насамперед, — це релігія, це мистецтво, це історія.
Чудово, що виникла у нас у Києві Дитяча академія мистецтв (по- моєму, їй немає аналогу в світі). Я приходжу туди — і милуюся цими дітьми. З дитячих років там займаються тим, чим діти й повинні займатися — балетом, малюванням, пишуть вірші... Потім вони можуть бути і економістами, і фізиками, але найголовніше — вони вже ніколи не зможуть бути поганими людьми.
