Відомий дослідник соціально- економічних процесів
Саєнко Юрій Іванович народився 1936 року на Лисогірщині Миколаївської області.
У 1959 році закінчив Київський педагогічний інститут. Потiм був шкільним
вчителем математики, науковцем та аспірантом інституту кібернетики НАН
України, керівником підрозділів з проблем моделювання та аналізу соціально-економічних
процесів у різних наукових установах. З дня заснування працює в Інституті
соціології НАН України на посадах завідуючого відділом та заступника директора.
Доктор економічних наук. Має понад 200 праць. Засновник таких напрямків,
як моделювання та прогнозування інтегральних оцінок рівня життя, моделювання
соціокультурних процесів, соціально-психологічних наслідків Чорнобильської
катастрофи, соціальної експертизи. Член багатьох наукових рад, урядових
комісій та редколегій наукових видань. АНКЕТА «Дня»1. Які уроки ХХ століття
ви вважаєте найбільш важливими для подальшого розвитку цивілізації?2. Які
тенденції в розвитку українського суспільства на межі століть непокоять
вас найбільше?3. Місце і роль науки в житті суспільства у нас і за кордоном.
Які вони нині і якими ви хотіли б їх бачити?
АНКЕТА «Дня»
1. Які уроки ХХ століття ви вважаєте найбільш важливими для подальшого
розвитку цивілізації?
2. Які тенденції в розвитку українського суспільства на межі століть
непокоять вас найбільше?
3. Місце і роль науки в житті суспільства у нас і за кордоном. Які
вони нині і якими ви хотіли б їх бачити?
1. Двадцяте століття переконливими множинними та масштабними
фактами (інша справа — чи остаточно і безповоротно?) «розміфізувало» людську
свідомість щодо можливостей «земного раю», «світлого майбутнього», «сонячного
міста» та подібної заманливої маячні. Реальне втілення «комуністичного
щастя» поклало в гігантську братську могилу понад 100 000 000, здебільшого
молодих, у розквіті сил людей. Та це не повна ціна.
Як визначити матеріальні збитки? Втрачені можливості? А
моральні і духовні спустошення мільярдів душ? Скам'янілi серця і лавиннi
жорстокостi? Якими мірками оцінити лихо розтерзаної і спотвореної свідомості
посткомуністичної людини? А скільки часу потрібно на реанімацію та реабілітацію
цієї гігантської людської маси, аби перетворити їх на індивідів і особистості?
Так коїться, коли міф прямо з категорії фантазії переходить
в категорію віри і зразу ж в стадію дії. Та ще й помножений на глобальність
у масштабах світової революції.
На сплині століття час вiд часу рефреном звучить думка:
історія нікого нічому не вчить. Це так, і не так. Жахливий досвід «будівників
комунізму» навік відстрахав від цієї ідеї некомунізовану частину світу.
Набагато важче з безпосередніми будівниками. Їхня свідомість залишилася
цупко зазомбованою і певну частину неможливо збити з «лінії компартії».
Майже половина виборців України віддає перевагу лівим кандидатам. Соціологи
пояснюють: це тому, що серед активних виборців переважають пенсіонери.
Та більше вражають молоді виборці, 17% котрих голосують за лівих.
Двадцяте століття вичерпало магічний «кошик фантазій» щодо
майбутнього. Та питання про те, чи може окрема людина чи спільнота жити
без ілюзій, фантазій і маячні адресоване в нове тисячоліття.
Ще один, підірваний Чорнобилем, міф звалився з високого
п'єдесталу — міф про «мирний атом». Жах від атома мирного виявився не меншим
від страхіть від атома бойового. Ба, більший. Бо вибух «бойового» керується
кнопкою «пуск», а «мирний» вибухає, коли йому заманеться. Думаю, прийшла
пора і грюкнув час, аби осмислити вибраний людством хибний шлях виробництва
енергії, який заводить в глухий кут самознищення.
І третій урок, якщо мопсихіки людини, найконсервативнішого
в ній — свідомості й підсвідомості. На зміну споконвічному протистоянню
і кривавої боротьби — захоплення, підкорення, знищення противника, приходять
більш продуктивні і гуманніші, консенсусні моделі вирішення протиріч та
конфліктів — економічна конкуренція і співробітництво та інформаційні комунікативні
технології. Інтернет — всепронизлива діалогова інформаційна мережа, що
долає географічні, політичні, військові, етнічні, культурні, релігійні
кордони і пов'язує окремі індивіди з будь-якої точки планети в одну глобальну
спільноту.
2. Масштаби, глибина і тотальність синдрому совєтського
раба, яким різною мірою уражена українська людина, є найбільшою загрозою
і супротивом становлення і оздоровлення суспільства. Найнебезпечніше те,
що на всіх гілках і щаблях машини управління від низу до верху залишилися
хронічно хворі на цю заразу люди. Її симптоми — відсутність совісті і волі,
сумління і добра, інноваційності і сміливості, професійності і відповідальності.
Стагнація буде продовжуватися доти, доки не вимруть бацилоносії цього синдрому.
І ніхто з політиків і управлінців в кращих радянських традиціях
не зважає (чи не хоче бачити і чути?) на цей соціально-психологічний фактор,
що паралізував всі клітини і структури нашого життя і застопорив потяг
до реального оздоровчого реформування. Зверніть увагу, жод на програма
реформ, які безперервно сходять з конвеєра риторичного реформування, не
враховує стан свідомості людей, та те, як її переорієнтувати. Навіть соціальні
програми зводяться лише до матеріальної сфери буття.
Є два рецепти лікування цієї хвороби.
Перший — радикальний, революційний. Люстрація. Віддалення
компартійної номенклатури від усіх керівних посад і переведення у прості
виконавці. І заміна, переважно молодою, інноваційною генерацією. Не пройшла
ця модель.
Другий — еволюційний. Розробка нової моделі життя, зрозумілої
і прийнятної для громадянина. І поступове, поетапне втілення в життя. І
цей рецепт відкинуто.
А в результаті — маємо стагнування у прірві глибокої кризи.
Людська свідомість, підірвана синдромом раба, нездатна довго перебувати
у стані невизначеності. Тому й повертається до єдиного і ще незабутого
— радянської моделі стабільності.
Украй повільно і майже непомітно йде формування і нарощення
вольової національної енергії, державницької волі. Керівна рать схожа на
відгодованих в тіньових кулісах кволих ситих маріонеток, які мимрять завчені
тексти із світлого минулого, чи плутаються і заїкаються в термінах цивілізованого
світу, коли треба імітувати демократизацію і реформи.
Нинішні президентські перегони нагадують «вибір у небазарний
день». Про це свідчить моніторинг соціологічних ситуацій. Те, що люди помічають
— не варте України. Вітренко, Кучма, Мороз, Симоненко і Ткаченко — поза-
позавчорашній день потопаючого радянського корабля. Та саме вони, — де
розум і совість електорату? — разом набирають підтримку майже половини
потенційних виборців.
А справжні особистості, що гідні України, з яких і слід
вибирати керманича держави, — Марчук, Костенко і Удовенко, — на жаль, доки
що в сумі набирають близько 10%. Перед істинними українцями стоїть завдання
життєствердної ваги — здолати сліпоту і глухоту і переламати до жовтня
ситуацію.
Тотальна бідність, якщо вона стане тривалою, загрожує деградацією
всіх сфер і ланок життя. Злиденні люди у злиденній державі, доведені до
межі біологічного виживання, швидко перетворюються в безвольну масу рабів,
пріоритети яких звужуються до води, їжі, одежини і нічлігу.
В Україні стрімко зростає розрив між поколіннями, які ще
десять років тому жили в єдиному радянському просторі — політичному, економічному
і культурному. І біда не в тому, що діти, батьки і діди живуть у різних
просторах. Це природно, йде трансформація суспільства, живемо у відкритому
соціокультурному полі. Біда в тому, що майбутнє для своїх онуків і дітей
вибирають в основному їх дідусі i бабусі пенсіонери, які, окрім благоустрою
радянського рабства, нічого іншого і ліпшого не знають. Їм, на жаль, не
вистачає волі, розуму і совісті, аби віддати вибір майбутнього в руки його
справжніх господарів, не нав'язуючи молоді своє втрачене минуле.
Ми ще й досі знаходимося на потопаючому «радянському титаніку»,
котрого, якщо вчасно не схаменемося, можуть доповнити залпи «Аврори».
Роль науки, як і її мета, що у нас, що на Заході, одні
й ті ж — пошук нових моделей та технологій виживання.
Інша справа, що на Заході не такі жахливі, як у нас, розриви
між наукою, управлінням і повсякденним життям. Якщо наукою вироблена модель
здорового способу життя, то Америка масово кидає палити, вживає чисті продукти,
бігає, займається аеробікою тощо. А система управління сприяє цьому. Курс
естетики в університеті нічим не відрізняється від естетичних установок
в управлінській системі і в повсякденному житті. За законами естетики облаштована
вся країна, все суспільство: офіси, житло, магістралі, вулиці і туалети,
театри і кафе. У нас наука говорить про одне, управлінці — «тяп-ляп, аби
щось і якось вставити в плани та програми», «тяп- ляп, аби збудувати вчасно».
А в буденному житті — «тут не до науки, краси чи естетики, яке-не-яке,
аби було, а там якось воно буде». І так у будь-якій сфері життя наука,
управління і будення рідко коли перетинаються, суміщаються.
У душі, серці і мозку окремої людини, творячи її цілісність,
взаємопереплітається у взаємодії віра, емоції і розум. У суспільстві вони
розходяться різними дорогами. Розум пішов дорогою раціо — в науку. Емоції
полетіли шляхом почуттів — в мистецтво. А віра поринула дорогами релігії
(конфесій) — до Бога. А кожен шлях ще й роздоріжився на вулиці й провулки.
Єдина картина суспільного життя розпалася на три проекції. Яка з них найправдивіша?
Кому під силу реставрувати цілісну картину за трьома проекціями, оскільки
найправдивіші всі три проекції разом плюс об'єкт, тінями якого вони є.
Я думаю, це ще одне глобальне завдання двадцять першого століття.
Інакше нам не вибратися із лабіринту міфів «земного раю»,
«науково-технічного прогресу», «оптимального моделювання», «мирного атому»,
«краси, що врятує світ» тощо. А врятує — нова модель виживання — інновація
творчості, динаміка розуму, віри і почуттів, а не краса — застигла, статична
гармонія, хоч яка вона приваблива і прекрасна.
Технологія творчості стала складною і коштовною. Навіть
праця письменника чи іншого гуманітарія, яка ще нещодавно обходилась копійковим
пером і клаптем паперу. А зараз обросла комп'ютером, факсом, E-mail, ксероксом…
Тому розмова про стан фінансування науки у них і у нас — справа марна.
Наука, як мистецтво, вимагає жертв, і великих грошей. Хороша наука під
силу лише багатій державі. Заробляйте, панове! І побільше! Та збагачуйте
державу. То матимете передову, або хоч достойну науку. Це вже не просто
завдання, а крик у двадцять перше століття до всіх, кому дорога Україна.
