На початку вечора франківці покажуть виставу «Я, Генрі II», а потім на ювіляра чекають подарунки, сюрпризи і «капусник». Але на цей раз у шоу Лесь Михайлович виступить не в ролі режисера, автора текстів і виконавця, а в новій для себе іпостасі — глядача й головного героя жартів, написаних спеціально для Задніпровського його колегами по театральному цеху. «Об’єкт» для аналізу в них великий. Зростом і талантом Бог і батьки його не обділили. Лесь Михайлович — представник третього покоління славної акторської династії Задніпровських — Ткаченко. У його творчій палітрі — образи героїко-романтичного плану (у виставах «Гетьман Дорошенко», «Я, Генрі II», «Леді і Адмірал» та інші) та м’яка іронія, гротеск (у «Конотопській відьмі», «Ста тисячах», «Енеїді», «Ревізорі» та інших). Протягом багатьох років у Леся Михайловича є хобі — писати епіграми, ставити забавні сценки для франківців. За цей дар його навіть прозвали «капустянським генералом». Жодне театральне свято, іменини, ювілей вже не обходяться без веселої задніпровської команди, яку сам ювіляр називає «колективом художньої самодіяльності Театру ім. І. Франка». Лесь Михайлович багато виступає на радіо, телебаченні. Застати його вдома дуже проблематично, але наша третя спроба була успішною і актор відповів на декілька запитань.
— Лесе Михайловичу, ювілей у вас був улітку, а святкуєте ви його взимку, а чого ж ви так довго збиралися?
— Зібрати в «мертвий» сезон творчу еліту, колег і театралів практично неможливо. Тому й моя мама (прима франківців Юлія Семенівна Ткаченко. — Т. П. ) і я, котрі народилися влітку, вирішили перенести свої ювілеї на більш пізній термін. Юлія Семенівна народилася 25 липня — її вшановували 25 жовтня, а я народився 12 червня — проводжу бенефіс 12 грудня. Числа залишили ті ж, а місяці зсунули.
— Чому для творчого вечора вибрали «Я, Генрі II» — виставу не нову?
— Я люблю виставу «Я, Генрі II», поставлену за п’єсою «Лев узимку». У студентські роки ми разом з Юрієм Кочевенком побачили фільм і закохалися в цю п’єсу. Фантазували — от було б чудово, якби коли-небудь нам вдалося її поставити. За радянських часів — це було нереальним, а за незалежності України, слава Богу, вже не треба ходити до райкомів та парткомів, доводячи, що п’єса не шкідлива, ніякого мракобісся та схиляння перед Заходом у ній немає; ми не пропагуємо розвал родини — ланки держави і т.д. Нас із Ю. Кочевенком (режисером вистави) передусім привабила якість драматургії Голдмена, і я радий, що ми змогли поставити п’єсу на франківській сцені.
— Ви з акторської родини, виросли за лаштунками. Для вас не було альтернативи: бути чи не бути актором? Яку ж професію обрати?
— На 99% я був упевнений, що пов’яжу своє життя з театром. Багато читав, запам’ятовував вірші, прозу, тренуючи пам’ять, займався лицедійством у школі. Хоча, до вступу до інституту, я захоплювався спортом (веслуванням), мені подобалися іноземні мови (зокрема французька). Навіть роздумував, а може, варто стати дипломатом чи перекладачем? Але акторські гени перемогли, скрутили мої руки та ноги.
Після закінчення Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого я дебютував у Російській драмі в грибоєдовському «Лихові з розуму» в ролі Скалозуба, а в Театрі ім. І. Франка моєю першою виставою стала «За Сибіром сонце сходить». Я зіграв головну роль — Кармелюка.
— Ваше амплуа — герой, а останні роботи в театрі — гострохарактерні ролі.
— Як говорили наші майстри: «Чим більший діапазон — тим кращий актор», а Бучма любив підкреслювати: «Чим далі ти йдеш від себе, тим ти цікавіший для глядача». Я намагаюся дотримуватись цих заповітів, бути на сцені різним. Сьогодні — герой плаща і шпаги, а завтра — грати високу трагедію.
— А на ваші епіграми колеги не ображаються?
— Я на сцені ніколи не виконуватиму сальних жартів. Часто мене самі ювіляри просять що- небудь написати, а деякі ображаються, якщо я їх обділяю увагою. Я не пишу про тих, хто мені нецікавий. Спочатку робив сценки для франківців, але скоро про мої жарти довідалися колеги з інших театрів, стали запрошувати на їхні бенефіси. Поступово в нас сформувалася ціла команда. Є розширений склад — вісім осіб і звужений (виїзний) — тріо. З хвилюванням очікую, що ж там колеги вигадають до мого бенефісу. Син Назар нині верховодить!
— Нещодавно відбулася прем’єра гоголівського «Ревізора» (ви зіграли Осипа). Досить своєрідна вийшла вистава. Критики розділилися на два протилежних табори, а незабаром глядачі побачать ще одну новинку — в мюзиклі «Ох, мушкетери, мушкетери» ви зіграєте Портоса. Розкажіть про ці вистави.
— У «Ревізорі» я граю слугу Хлестакова Осипа. Разом із режисером Ігорем Афанасьєвим ми знайшли «блакитну» фарбу, зображуючи гоголівських персонажів. Сьогодні все можна, якийсь хлюст може вами керувати. Нехай глядачі подивляться, до якої низькості люди можуть опуститися. Хлестаков і Осип — «щось», які заморочили голови мешканцям міста. Мені було цікаво грати, поекспериментувати. Глядачі в залі жваво на це реагують. Вже є інтерес із Америки (долетіли й туди чутки про нашу виставу). Наступного року покажемо «Ревізора» на гастролях.
А з приводу мюзиклу говорити ще рано. Я нещодавно підключився до репетицій і до прем’єри, можливо, не встигну підготувати роль. Тоді Портоса зіграє Василь Баша. Режисерам довелося грунтовно підправити поетичне есе Євгена Євтушенка, а музика до вистави вийшла чудовою. Її написав Юрій Шевченко. Там декілька шлягерів, після прем’єри, я впевнений, вони зазвучать на радіо і телебаченні. Чудові костюми створила Наталя Рудюк. Запрошую всіх глядачів на виставу. Мені здається, що це буде театральний хіт сезону.
