Що тягне в гори людей, які йдуть, якв видираються до ще не підкорених вершин? Як осягнути таємницю «гірської хвороби» обивателю, який розчиняється у повсякденній суєті серед бетонних коробок мегаполісів? Запитання ці швидше за все риторичні. І все ж провідний інженер київського НДІ будівельних конструкцій Володимир Грипась, що народився і виріс на рівнинах Полтавщини, вирішив багато років тому круто змінити свій спосіб життя – щороку він усіма силами намагається «втекти у гори». Нехай підкорення Ельбрусу (для професіоналів, підкреслюємо!) – це тільки крок до підкорення найвищих вершин світу. А ви, дорогий читачу, намагалися? Адже Ельбрус, який ще називають «Подібний до тисячі гір» – це найвища вершина Європи (5642 м), і навіть для досвідчених мандрівників він часом буває недосяжною ціллю. Але що сухі описи премудростей географії для людей, які тільки на картах побачать маленькі чорні точки з вказівкою висоти якої-небудь вершини. Автору вдалося не просто підкорити Ельбрус; головне – туристична група, сформована у Києві, що складалася з киян і горлівчан, уперше пройшла масив «Подібного до тисячі гір» із заходу на схід, включаючи дві його вершини. Можливо, прочитавши ці нотатки, пронизані духом Приельбрусся, вiд яких холоне душа, читачі інакше подивляться на самих себе збоку та отримають першу ін’єкцію «гірської хвороби».
...Висота над рівнем моря понад 3000 метрів. Десь унизу, у глибоких ущелинах, залишилися прогріті літнім сонцем суничні галявини й терпкий хвойний аромат Баксанського лісу; не змогли подолати арктичний подих високогір’я зарості вічнозелених рододендронів і запашне різнотрав’я альпійських лугів. Натомість довкола розкинулися безживні, понурі нагромадження уламків вулканічних порід.
Із тривогою поглядаючи на небо, ми не поспішаємо встановити на осипній терасі намет. А із заходу суцільним фронтом насуваються важкі чорно-сині хмари, поглинаючи одну за одною вершини, освітлюючи час від часу потемніле небо спалахами блискавок. Різко звужені імлою, яка наповзає, горизонти, котрі ще зовсім недавно здавалися безмежними, у поєднанні із похмурим ландшафтом створюють відчуття, що весь світ складається тільки із цього первозданного дикого хаосу каменів. Але над чорними моренами вузькою білою смугою проглядається й інший світ — ще суворіший і непривітніший. Там починається льодопадом високогірна крижана пустеля — край величезних льодових полів і плато, крізь могутній панцир яких лише зрідка пробиваються скельні острівці й пасма. Це грандіозне обледеніння загальною площею близько 144 кв. км супроводить висотний полюс Європи — двоголовий Ельбрус...
Мінгітау — Подібний до тисячі гір — так назвали головну гору Великого Кавказу корінні жителі Приельбрусся — балкарці та карачаївці. Її два величні, сяючі білиною куполи немов ширяють над смарагдовою зеленню північних передгір’їв. Лише до поясу кавказького велетня дістають прилеглі до нього вершини Бокового хребта, хоча й самі мають висоту понад 3500 метрів. Тому й не дивно, що до Ельбрусу спрямовуються помисли численної когорти альпіністів і туристів.
Нашому шляху на його вершини передував вимогливий телефонний дзвінок:
— Пропоную здійснити цього літа траверс Ельбрусу, — почув я в трубці приглушений голос мого товариша, що також захоплюється гiрським туризмом, Володимира Димитрюка. — У разі успіху ми будемо першою туристською групою в Києві, яка пройшла Ельбруський масив із заходу на схід, включаючи дві його вершини.
Підкорення найвищої гори Європи не є чимось особливим. Досить сказати, що в одному із масових сходжень, які практикувалися в минулому, 1967 року на неї одночасно піднялося 2608 учасників альпініади Кабардино- Балкарії. Як правило, йдуть на Ельбрус традиційним шляхом через високогірний готель «Притулок одинадцяти» (влітку 1998 р. будівля «Притулку» згоріла), інші маршрути вибирають значно рідше. І знайдеться не так уже й багато бажаючих блукати кілька днів з важкими рюкзаками на висоті понад 5 км, здійснюючи траверси всього масиву. Пропозиція була приваблива своєю неординарністю, і я дав згоду, спитавши при цьому, хто ще піде в похід.
— Поки що ти – і я, але із групою проблем не буде, — прозвучала впевнена відповідь. — Наступного тижня я йду в обласний турклуб оформляти маршрутні документи.
І ось через місяць набрана завдяки ентузіазму керівника група в складі семи туристів із Києва й Горлівки — в горах Кавказу. Після проходження акліматизаційної частини маршруту, потрібної для адаптації до розрідженої атмосфери високогір’я, одна з найдосвідченіших учасниць походу Світлана з Горлівки від імені киянок Світлани й Олі несподівано сказала:
— Ми вважаємо траверс авантюрою і хочемо піднятися на Ельбрус іншим шляхом.
Розкол групи на маршруті завжди небажаний. Але, враховуючи, що за спиною Світлани підкорення памірського «семитисячника» – піка Корженевської, керівник дав на це згоду, прикомандирувавши до них горлівця Сашка.
Наступного дня наша група у складі трьох туристів із шестиденним запасом продуктів та необхідним спорядженням уже піднімалася схилами заснулого вулкана. Попереду — найважча та найвідповідальніша частина подорожі, успіх якої однаковою мірою залежав як від підготовленості групи, так і від примх «небесної канцелярії». Нам належало з льодового плато Хотютау піднятися на західну вершину Ельбрусу (5642 м), спуститися на сідловину між вершинами (5416 м), вийти на східну вершину (5621 м) з подальшим спуском Ачкер’якольським лавовим потоком у снігову долину Джикаугеньоз.
...Траверс гірських масивів досить часто практикують в альпінізмі, але в гірському туризмі проходження гребенем окремих гір або ділянок гірських хребтів включають до маршруту значно рідше. Особливість траверсу Ельбрусу за відносно незначної технічної складності полягає в необхідності перебування протягом тривалого часу на значних висотах в умовах низьких температур і сильних вітрів, постійно стикаючись із непередбачуваним підступним норовом ельбруської погоди. Сяючий святковою білиною світ, що оточує альпініста, може несподівано перетворитися на біле пекло, де легко втрачається будь-яка орієнтація, а вихід у лабіринти льодових розломів, на льодопади або круті слизькі схили, які спрямовані в туманну невідомість, нерідко закінчується трагедією. Набір ельбруських «гостинців» можуть поповнити гірська хвороба та снігова сліпота, сонячні опіки та обмороження...
Спробу траверсу ельбруського масиву здійснила група киян влітку 1977 р., але тривала негода примусила туристів відступити з півдороги. Для керівника нинішня спроба — друга. І знову першого ж дня небеса піднесли сюрприз. До полудня мало не над головою нависло низьке похмуре небо, немов і не було незвично сухої та спекотної для гір Центрального Кавказу погоди. Ледве встигли встановити намет і закинути в нього рюкзаки, як через перегин схилу випливли кудлаті клапті туману, шквальний порив вітру зірвав із намету тент, порвав його. Розбурхане небо сипнуло на гори густим великим градом, і майже до світанку нічний морок розривали блискавки. Малоприємні відчуття від перебування всередині грозової хмари доповнювалися тривожними думками: «Що робити, якщо циклон затягнеться на кілька днів?»
Але, на подив, ранок прийшов із синім небом та яскравим сонцем. Перед нами — рівне плато Хотютау, що яскріє у вранішніх променях. Над льодовими схилами — скельно-льодові бескиди ребра Кюкюртлю, яке виводить на західну вершину Ельбрусу. У прозорому гірському повітрі здається, що до неї — як рукою подати. — Може, сьогодні піднімемося на ребро, а завтра зійдемо на Ельбрус, — піддається миттєвій спокусі киянин Саша.
— Ліпше вже одразу на вершину, — сміється Володя. — Усього лише 2,5 км по вертикалі. Справжня дрібниця.
Хоча великою є спокуса максимально використати для сходження сприятливу погоду, перемагає здоровий глузд. Надлишок часу вирішили використати для радикального виходу на розташований зовсім поряд перевал, що має назву Ехо Війни. Уже на підходах до нього на поверхні льодовика стали траплятися осколки снарядів — відгомін тих далеких і грізних років, коли в горах Кавказу наші воїни стали на смертний бій із фашистськими загарбниками. На сідловині перевалу, що контролює своїм розташуванням верхів’я Баксанської ущелини, залишки дерев’яних конструкцій бліндажів, поіржавілі металеві ящики для снарядів; поруч на скелях закріплено численні меморіальні дошки.
Закінчився день бівуаком на висоті майже 4000 метрів. Місяць-повня заливав холодним примарним світлом навколишні гори; наче викарбувані зі срібла, вирізнялися на тлі нічного неба бiльш віддалені хребти Грузії та Карачаєво-Черкесії.
Подальші два дні найважчі та найвідповідальніші. Перед нами була ключова за складністю ділянка шляху, відступ якою, у разі тривалої негоди, становив серйозну небезпеку. Тому, прокинувшись затемна, почали підйом на світанку на ребро Кюкюртлю. Надто крутим виявився початок зльоту. Піднімаючись на передніх зубцях кішок і страхуючись дзьобиком льодоруба, намагаємося не дивитися в безодню зліва. Вийшовши на вузький льодовий гребінь і віддалившись по ньому від прірви, почали багатосотметровий виснажливий підйом крутим схилом. Із зусиллям забиваючи гострі зубці кішок у твердий фірн, крок за кроком туристська зв’язка піднімалася вгору. У розверзнутій під ногами більш ніж двокілометровій глибині звивалися сріблясті нитки гірських річок; наскільки око сягає, проглядалися гострі альпійські форми хребтів, що зникали за горизонтом. І кудись у невідому височінь тягнувся білий схил, якому, здавалося, не буде ні кінця ні краю. Час від часу вітер приносив запах сірководню, що викидається з ельбруських надр («Кюкюртлю» перекладається як «Сірчана гора»).
Нарешті довгожданий перегин схилу, а за ним — зовсім зимовий пейзаж. Скупе на тепло високогірне сонце іскрило чистий сніг, свіжий вітер перемітав по рівній поверхні плато поземку, легкі хмари прикривали вершини гір за краєм плато, створюючи ілюзію перебування десь у тундрі Крайньої Півночі. І зовсім недалеко здіймався двома прямовисними скелями в безхмарне небо зруйнований кратер західної вершини Ельбрусу. Зондуючи в сумнівних місцях льодорубом сніг на предмет прихованих тріщин, підійшли до підніжжя кратера і на безпечній від нього віддалі стали на бівуак. Самотній намет — своєрідний маленький оазис, що загубився серед царства снігів і льодів — поступово поглинули сутінки.
Ранок наступного для видався ясним, морозним. У наметі замерзла завчасно приготована для сніданку вода, насилу вдалося взути задубілі на морозі гірські черевики. Сонячні промені вже давно золотили гребені гір, коли вдалося зварити якийсь сніданок і вийти, щоб подолати 600 метрів висоти, які залишилися до вершини. Попереду на скелястому гребені несподівано впали в око вмерзлі в лід залишки намету. Поза сумнівом, перед нами — свідчення драми, яка розігралася на схилах Ельбрусу і яка породжує ланцюжок тривожних запитань. Що примусило туристів або альпіністів стати на бівуак майже на вершині Ельбрусу, та ще й у такому незручному місці? Чому намет залишено на висоті майже 5500 метрів? Про всяк випадок почали збивати льодорубами лід над обривками тканини, аж поки пересвідчилися, що під нею нікого немає.
На найвищій горі Європи панував штормовий вітер, і пiд натиском його поривiв ми поспішили продовжити траверс. Щоб мати більш-менш пристойний нічліг, до кінця дня ще треба піднятися на східну вершину і встигнути спуститися з неї на схід. А сонце вже перевалило через зеніт. Нашвидку пообідавши на сідловині, знову наділи рюкзаки. Друга вершина Ельбрусу зустріла нас зовсім непривітно: під ураганним вітром насилу вдається утримуватися на ногах.
— Я не піду далі! — Сашко намагається перекричати шум повітряних потоків. — Краще повернутися і спуститися безпечним шляхом.
Затяжний спуск крутим фірновим схилом із ділянками відкритого льоду видається проблематичним і мені. Через сильний вітер на небезпечних місцях потрібне ретельне страхування, а часу для його організації залишилося не так уже й багато. Я підтримую Сашка. Але у Володі інший погляд. І вже перша сотня метрів спуску підтвердила його правоту: нижче вітер значно послабив свій натиск. Сприятливим для спуску виявився і стан поверхні льодовика. До настання сутінків на широкій осипній терасі в нижній частині Ачкер’якольського лавового потоку стояв намет і мірно шумів примус.
Траверс практично завершено. Ще зовсім свіжі в пам’яті враження про час, проведений на висотах, де в розпал південного літа панують зимові холоди і природою відведено місце тільки для каменю, снігів і льодів. І де повною мірою можна відчути неосяжність світу, що відкривається з кам’янистого майданчика, яка продувається всіма вітрами. На черзі — спуск у Баксанську ущелину, зустріч із товаришами, які також здійснили сходження на Ельбрус, повернення «в суету городов и в потоки машин».
