Пропонуємо вашій увазі листи-відгуки двох учасників
конкурсу «Експерт «Дня» на кращі публікації нашої газети за тиждень з 9
по 13 листопада — електрослюсаря ЧАЕС зі Славутича Олега Федоренка та історика
з Києва Тетяни Лисенко. Якщо думка Т. Лисенко більш зважена і спокійна,
то роздуми О.Федоренка гранично різкі й емоційні. Втім, публікацією листів
навіть максималістськи налаштованих читачів, з думками яких не завжди і
не в усьому погоджуємось, ми демонструємо готовність редакції «чути» різні
точки зору. Адже, як справедливо зазначив Олег Федоренко, не тільки влада
зобов'язана піклуватися про реальний, відкритий діалог з опозицією, але
і ЗМІ повинні демонструвати приклади явного плюралізму.
Ольга ГЕРАСИМ'ЮК «МИ ЩЕ ПОЛІТАЄМО» («День», № 210)
Соромно признатися, але про це ім'я я дізнався тільки завдяки
«Дню», а ніхто з моїх знайомих передач Ольги Герасим'юк взагалі не бачив,
бо не дивляться українських телеканалів принципово. У Славутичі є супутникове
кабельне телебачення, тому навіть ігри «Динамо» (Київ) ми вважаємо за краще
дивитися по НТВ з коментарем Уткіна або Маслаченка, оскільки репортажі
«бійців» з команди Суркіса спричинюють стабільні приступи нудоти. Слід
зазначити, що передачі навіть одного білоруського телеканалу дивитися у
сто разів цікавіше, бо по ньому, на відміну від трьох центральних вітчизняних,
показують живих людей і обговорюють реальні проблеми. Таких, як Лапікура,
у Білорусії і близько до телебачення не підпускають, хоч ми чомусь вважаємо
себе більш демократичними. Орли! Кому сказати «дякую» за те, що передачі
журналістки не тільки талановитої, але і чесної йдуть у такий час, коли
всі мирні громадяни вже сплять, а у прайм-тайм мізки глядачам пудрять войовничі
посередності?
Анатолій ЛЕМИШ «ДІАГНОЗ СЕМЕНА ГЛУЗМАНА» («День», №
209)
«Історія хвороби» українського суспільства, складена Семеном
Глузманом, переконує у власному психічному здоров'ї — оскільки думки такої
розумної і авторитетної людини співзвучні з твоїми. Моральність, звичайно,
вища за політику, але коли чесні люди стоять від неї осторонь (від політики
тобто), то у політиці з'являються люди, що стоять осторонь від моральності.
Шановні добродії, якщо ми і далі стоятимемо на узбіччі вітчизняної політики,
то у нас скоро не буде ні моральності, ні державної політики. Доказом цього
побоювання став черговий перл із серії «скарбниця політичного жаргону»,
свіжоспечений одним з наших знаних політиків: «Та хіба ж це гідні кандидати?
Це ж суцільне «г»!». Почувши цю фразу, я трохи не поперхнувся сухариком
до чаю, усвідомивши, що нашій політичній культурі повний «п»!
Інна ЗАХАРОВА «ТО ЧИ ПОТРІБНІ МИ НАМ?» («День», № 208)
Віддаю належне спробі аналізу нашої дійсності у статті
Інни Захарової, але не можу «в'їхати» у стратегію Харківської правозахисної
групи. Шановні! Ви захищаєте конституційні права громадян чи нинішню віртуальну
демократію? Абсолютно недоречний ваш докір на адресу колишніх радянських
людей, які дійсно ставляться до процесу нинішнього збагачення як до чогось
ганебного і несумісного з мораллю. По-перше, мораль — вона у кожного своя.
По- друге, про власний добробут мріють усі (гріха тут немає), та далеко
не кожен здатний здійснити свою мрію, переступивши через мораль і совість,
бо це гріх (ви, звичайно, маєте право вважати інакше). Можливо, у харківських
трамваях і їздять «багатенькі буратіно», які чесно заробили свій мільйон,
однак у нас на периферії таких трудоголіків не зустрічається. Зрозуміла
іронія Ольги Герасим'юк з приводу нерозбірливого белькотіння продажних
журналісток- «мілашок» про «какашок-комуністів» і абсолютно незрозуміла
занепокоєність Інни «загрозою червоного реваншу». Про яку «червону загрозу»,
власне кажучи, йде мова? Про ту, яка вже благополучно сидить на Банковій,
чи про іншу, яка «тій» на цих виборах лише злизала пил із запліснявілих
мізків? Не розумію, за яким правом можна звинувачувати Петра Симоненка
у злочинах РСДРП-ВКП(б)- КПРС проти свого народу, якщо він очолює, наскільки
мені відомо, комуністичну партію України. З таким же успіхом можна звинувачувати
Клінтона у лінчуванні негрів. До речі, це не Петро Миколайович «рвався
до влади», а ошалілий електорат його від безнадії мало не стусанами туди
штовхав. По моїй виборчій дільниці приріст голосів виборців у другому турі
(порівняно з першим) становив у Кучми 39%, тоді як у Симоненка — 458%!
І це при тому, що агітація за першого велася вдень і вночі, паралельно
і перпендикулярно, а за другого взагалі не велася!!!
Воно, звичайно, правильно, що у свої 34 роки під «гнітом»
диктатури КПРС я знаходився дуже мало, однак такої убогості простого народу
зроду не бачив, як і не спостерігав такого цинізму у діях влади.
І не треба тут згадувати режим Лукашенка «незлим тихим
словом». До демократії там дійсно далеко, але, чесне слово, не варто з
хуліганських молодиків ліпити образ борців «за світле майбутнє». По-перше,
хотів би я бачити вашу реакцію, якби камінням кидалися молодчики РНЄ, а
по-друге, заради експерименту, нехай ваш син вийде на вулицю Харкова і
спробує кинути тухле яйце у співробітника МВС (немовби-то «на захист демократії»)
— напишіть потім, що з ним буде — порадіємо разом. Наших доблесних журналістів
наче ніхто й не «дубасить», однак слова правди з них і кліщами не витягнеш,
бо у роті у них заслужена пайка. Якщо це і є демократія і «свобода слова»,
тоді я — Павлик Морозов.
Сусідка дзвонить з нашого телефону (бо її телефон уже давно
відключили за несплату, а сплатити нічим, бо не платять зарплати — от смішно,
чи не правда?) — просить сестру з Гомеля привезти хоч мішок картоплі, щоб
прогодувати дітей. Воно зрозуміло, що сестра у Білорусії живе, дурна, без
демократії (не приведи Господи!). Зате з повним льохом і забитим холодильником.
Так, так, ви праві, полиці магазинів у Гомелі від достатку не тріщать,
а у нас вони завалені. Тільки чомусь сметану і молоко везуть до нас (там
де густо), а не навпаки (туди, де пусто). От які парадокси! От дилема!
Що краще: повний холодильник при порожніх прилавках чи пустий холодильник
при забитих вітринах? Давайте будемо сперечатися до очманіння, за повною
програмою, а народ нехай собі потихесеньку загинається — так йому, бидлу,
і треба! Йому, бачте, наша демократія не до смаку! Демократія для холуїв
— це не демократія, оскільки справжня демократія — це влада народу, а народ,
до речі, їсть не владу, а продукти.
Дуже мені сподобалася думка Інни про необхідність створення
правої опозиції. Це щось свіженьке і оригінальне. Просто цікаво — куди
вже можна правіше, якщо ті, що є — це «ультрас»? Пропоную випустити зеків
на волю, а всіх комуністів посадити у «зону». Дійсно, чому ув'язнені не
при ділі, якщо вони одноголосно проголосували за «курс реформ»? Прозріли,
так би мовити, і все усвідомили. Не те що ці дурноголові ліві (ну просто
як діти!) — вірять у свою соціальну справедливість. А ось вірити у красиву
казку про те, що НАТО — це найбільш миротворча організація, а МВФ — найбільш
благодійницька, чомусь не хочуть. От же вперті, не хочуть безкоштовно горбатити
на демократію для номенклатурної буржуазії. Бяки.
Як я вам співчуваю, шановна Інно. Дійсно, нам усім сьогодні
дуже важко. Щоправда, кожному по-своєму. Один бореться з почуттям голоду,
а другий — із відрижкою. Важко створити національну еліту, спершу її розігнавши.
Тепер найсвідоміша її частина горить у прямому і переносному значенні на
Канарах та Багамах, а несвідома — прохолоджується у пікетах під стінами
Кабміну.
І на останок скажу, що повністю згоден з думкою Наталі
ЛІГАЧОВОЇ (статті якої завжди з цікавістю читаю). Дійсно, відносини влади
зі ЗМІ і опозицією мають радикально мінятися. Тотальний контроль над ЗМІ
дозволяє, звичайно, настільки дурити народ, що він сам собі милить мотузок,
однак, як показує історія, петлю він готує для влади. Зазначу, що і самі
ЗМІ повинні міняти свої відносини з читачами. Плюралізм думок на сторінках
«Дня» мені дуже подобається і, якщо ви раптом перетворитеся на закритий
клуб однодумців, то це вже буде не день, а всього-на-всього «сонячний зайчик»:
куди вас спрямували, ту проблему ви і висвітили. Сподіваюся, що Інна Захарова
не образиться на мене, оскільки її думка, дійсно, була небайдужою для мене,
і я намагався, як міг, її зрозуміти. Як не крути, але без взаємної допомоги
ми не вилікуємо перебиті крила нашої демократії і, залишаючись кожен при
своїй думці, так і повзатимемо у гнойовій купі з гордо піднятою головою.
Не набридло?
