Днями довелося доглянути за сусідкою — бабусею, котра через хворобу лежить нерухомо. Подивилася я на неї і подумала про те, яке швидкоплинне наше життя! Куди воно йде? Так швидко... А я його не ціную. Адже живемо один раз. А часом, коли важко й немає допомоги навіть словом, не те що матеріально, розумієш, що завжди поруч повинна бути людина, якій можеш відкрити свою душу, поговорити про життя, про справи, успіхи й невдачі. Співрозмовник чи друг, у якому ти був би впевнений, що він тебе розуміє, а не слухає просто так, із ввічливості, а потім усе забуває. І йде, так нічого й не зрозумівши...
Моя співрозмовниця народилася в Києві 1913 року в родині заможних батьків. Батька було репресовано в довоєнний час — розстріляно в Магадані. Брат загинув на війні. А сама вона з матір’ю переїхала до Харкова, вийшовши заміж за наукового працівника. Їздила з ним у Китай і жила там кілька років, поки чоловік працював. По закінченні «великої дружби» вони виїхали до Союзу, жили й працювали в Україні. Слухаючи цю жінку, я думала, скільки ж людина переживає за своє життя. І всі прикрощі, переживання, накопичуючись, перетворюються у старості на страшні хвороби — неминуча нерухомість або раптова смерть. Почнеш мимоволі судити про життя по-іншому.
Тож давайте жити нормально, поважати один одного, щоб «не було боляче за безцільно прожиті роки». Хочеться побажати через газету (а «День» став для мене цікавим співрозмовником), щоб і в роботі, і в житті люди дбайливо ставилися один до одного, щоб менше було розбрату, пліток, «бруду». Адже гроші — це ще не все. За гроші й за подарунки друзів не купують. Має бути близька за духом душа.
Моя старенька сусідка у свої 87 років ще тверезо розмірковує про різні речі. Хотілося б дожити до таких років і не втратити здорового глузду за нашого навіженого життя.
