Минулу сніжну і морозну зиму старша із сестричок Оксенюків згадує й спекотного літа. Щоб добратися у школу, діти з цього Череваського кутка тонули у заметах і минали зграї собак, які облюбували лісову околицю. Сім років тому, починаючи зводити дім на місці колишнього радгоспного саду, їхні батьки і не сподівалися, що настане час, коли не знатимуть, як звідси вибратися у село.
За генеральним планом забудови Черевахи замість старої стежки, якою спокон віків ходили-їздили, мала постати простора дорога з двостороннім рухом. Проте замість неї постало хазяйське обійстя з трьома парканами...
Навіть у дощ повітря у цьому кутку Черевахи напоєне свіжим яблучним духом... А коли яблуні цвітуть?.. Старі дерева з колишнього радгоспного саду нові господарі не понищили. Виходили, найперше, з практичної точки зору: доки підростуть посаджені власноруч, без яблук діти не будуть. Нову вулицю й назвали Садовою. Тут і квітники біля хат, і гарні садочки підростають, підпираючи кронами старі яблуні, гілки яких нині вгинаються від плодів.
На Садовій значно родючіша, ніж загалом у Черевасі, земля. Що там решта Черевахи?.. Не земля, а «щирий пісок», котрий тут ще називають «золотим». Тут же — добротні хати, гарні біля них обійстя. Центр села з школою, сільрадою, поштою і медичним пунктом та автобусною зупинкою — не так і далеко. Та нова вулиця — наче в облозі. Щоб добратися у центр, мешканці Садової прошкують аж до лісу, який стіною оточує Череваху. Лісовою дорогою роблять добрий гак — щонайменше у півкілометра, і ще з кілометр — селом. Коли навпростець — метрів сто. Та відколи новосели освоїли Садову, і почався «кошмар», який триває вже не перший рік...
Кожен із новоселів Садової має на руках копію з генерального плану забудови села стосовно свого кутка. І на тих копіях — чітко вималювана дорога між двома будинками, яка відкривала б світ мешканцям Садової. Вона мала постати на місці, де споконвіку була «стежка». Така «стежка», якою вільно проїжджала навантажена сіном фура... Нею ж возили будівельні матеріали й новосели Садової. Нею пробували їздити і коли побудувалися. Та нового власника обійстя, кажуть, це не тішило. Й він надійно обгородився з усіх боків.
— Причому поставлено три паркани. Якби навіть моя дитина подолала один, то два інші вже не перескочити, — каже мама Жанни Тетяна Оксенюк. — А що й загороджувати? Пісок, зарослий травою?
У тупичку, в який тепер перед загорожею різко (аж лякаються коні!) втикається Садова, зібралися чи не всі мешканці вулиці, і навіть густий не по- літньому холодний дощ не втримав їх у хатах. Кореспондента громада «виловила» у сільраді, бо тут працює і мешканка Садової — головний бухгалтер Олена Олексіївна Карпук, недалеко живе соціальний працівник Ніна Федорівна Косько. Поруч із сільрадою, у ФАПі, — робоче місце ще однієї «садівчанки», Олени Микитівни Шави.
Минула тріскуча зима далася добре взнаки і дорослим.
— Проводжали дітей у школу зі слізьми. Мусили обходити лісом, а хто його від снігу чистить?
— Самі на роботу брьохалися у наметах. А якщо діти малі, то куди їх? У село до діда-баби. Тягнеш лісом санки вранці й ввечері...
— Наче й недалеко об’їжджати, а порахував, що літрів сто зайвого бензину витрачаю, — констатує хтось з чоловіків.
Матері розказують, що у школу (котру, якби вилізти на яблуню, видно зовсім поруч) є ще одна доріжка. Але проходить вона через чуже обійстя. Доки господарі хати тримають тут квартирантів і не садять город — можна пройти. Але теж треба перелазити через барикаду з жерд, якою город відгороджено від іншого.
— Щоразу як не штани замаже, то колготи порве. Йде і плаче, — каже про дочку Тетяна Оксенюк.
— А якщо, не доведи Господи, біда яка? Та ж пожежа, чи «швидкій» треба буде проїхати?.. Теж лізтимуть через жерди чи тонутимуть у снігу в лісі?
Господиня обійстя з трьома парканами на місці віртуальної дороги, Лариса Іванівна Семенюк, працює у Любешові. Її чоловік, Леонід Олександрович, свого часу був трохи черевахівським сільським головою, очолював лісництво. На обійсті — два будинки. Один належить громаді християн віри євангельської...
— І ще більше десяти років віруючі ходили сюди молитися! — невдоволено каже Лариса Іванівна.
Інший будинок, після того як його господарі (як постраждалі внаслідок аварії на ЧАЕС) виїхали у Львівську область, був переданий на баланс сільської ради і наданий як житло вчительці Семенюк.
Нині Семенюки мають квартиру у Любешові, діти теж не в Черевасі. Але дім у Черевасі вони приватизували.
— Там, де ці молоді люди взяли собі ділянки під хати, — прекрасна земля. У нас же, бачите, щирий пісок! — показує Лариса Іванівна. — Хай живуть, я ніколи не заздрила. Це переважно ще й мої колишні учні... Але кажуть: дайте стежечку! У кожного — своє поняття «стежечки». Один хоче пройти, інший — щоб проїхати велосипедом, а мине трохи часу — почнуть тут їздити і тракторами! Я розумію, що людям нема виходу, потрібна дорога. Але у Любешівському районі школярики ще не таку віддаль долають, аби на уроки добратися... Мене дивує, що не прислухаються до закону, а душать чисто морально, психологічно... Це неприємно, і, відчуваю, що крапка ще не поставлена. Коли вони будувалися, тут була просто стежка за крайньою хатою...
Кажучи про закон, Лариса Іванівна має на увазі декрет про землю, за яким усе, що належало на правах приватної власності попередньому господарю, переходить у власність того, хто це обійстя придбав.
— Люди, в яких ми придбали хату, давно тут жили, — каже Лариса Іванівна. Але це право власності має бути оформлено державним актом. Такого документа на земельну ділянку у Семенюків, стверджують у сільській раді, нема.
За планом, який мені показали у сільраді, на місці «стежечки» мала бути дорога 6 метрової ширини. Вималювано і Садову, і нову дорогу, і колишній молитовний дім, і теперішню хату Семенюків, і новий уже дім, зведений сімейством Романюків: він ліворуч від запланованої дороги. На місці всі підписи і печатки, та... нема дати складання важливого документа. І цей момент теж використовують у суперечці з мешканцями Садової...
— Завтра скажуть: давай ще з другого боку прокладемо дорогу! То ж була стежка, а не магістраль... Уже не ті часи, тепер тут приватна власність, — доводить своє Лариса Іванівна. — Ми не просимо вже 6 метрів. Просимо: дайте для дороги хоч півтора метра! — кажуть мешканці Садової.
А новообраний черевахівський сільський голова Валентина Іванівна Чернишен, втративши надію вирішити проблему дороги на Садову на рівні переговорів, винесла це питання на сесію сільської ради. Хоча не відкидає і думки, що доведеться ще за ту дорогу і судитися...
