Habent sua fata libeli (книжки мають свою долю. — Авт.). Ця латиномовна сентенція стосується не лише книжок, а й книгарень, зокрема київських. Якщо взяти до рук запорошені пилюкою архіви, можна відтворити цілий «культурний маршрут» вулицями столиці. Ще кілька десятків років тому до цих «пунктів призначення» приходили вдячні читачі за духовною поживою. Сьогодні ж «обрамлення» зачинених книгарень інше — сучасне століття «диктує» нові запити.
На початку ХХ століття в Києві функціонували 48 книжкових крамниць, 20 бібліотек, а ще — безкоштовні читальні. «Важливо взяти до уваги й загальну цифру населення столиці, що станом на 1913 рік становила 574 тис. мешканців. Порівнюючи із сучасними статистичними даними — три мільйони осіб, — «інтелектуальна концентрація» культурної атмосфери Києва в ретроспективі минулого сторіччя була доволі примітною», — розповів кореспондентові «Дня» київський історик Віталій КОВАЛИНСЬКИЙ.
1843 р. книголюб Павло Довжиков заснував першу столичну бібліотеку — «Аптека для душі». Треба сказати, що назва книгозбірні не була цілком оригінальною, адже у фараона Рамзеса ІІ, який правив у Єгипті в ІІ ст.до н. е. бібліотека містила таку саму назву. Бібліотечний фонд Павла Довжикова налічував 10 тис. томів. При бібліотеці функціонували читальний зал, букіністична крамниця, кабінет старожитностей, нумізматична виставка. «Аптека для душі» розташовувалася в приватних будинках на Подолі, поблизу Поштової станції, а з 1865-го до 1870-х років — на вулиці Прорізній. Сьогодні ж поряд з будинком, в якому містилася книгарня, функціонує паб, колись знаний як бар-ресторан «Букініст». Із книгарнею Павла Довжикова трапився кумедний випадок. Коли Микола Гоголь приїжджав до Києва, пан Довжиков хотів бачити письменника у своїй книгарні. Він навіть попросив їхнього спільного знайомого, Олександра Данилевського, розповісти про «Аптеку для душі» Миколі Васильовичу. Проте Данилевський забув про це прохання. Одного разу Гоголь прогулювався на Подолі, його увагу привернуло опудало у вітрині київської бібліотеки. Виявилося, що це й була книгозбірня Довжикова. Цікавість змусила письменника зупинитися біля вітрини, а тут ще й раптова злива. Микола Гоголь зайшов до бібліотеки, щоб перечекати дощ. Павло Довжиков не впізнав письменника і почав сваритися: мовляв, це вам не якийсь «притон» для того, щоб перечекати зливу, тут — інтелектуальний осередок. Гоголь образився й відповів, що опудало на вітрині цілком відображає свого господаря. Казус між Гоголем і Довжиковим згадує у своїй статті «Гоголь у Києві» київський історик Михайло Кальницький.
Про «Аптеку для душі» сучасні кияни зовсім не пам’ятають, історія цієї бібліотеки залишилася на сторінках архівів так само як і згадка про книгарню Леона Ідзиковського, що містилася на Хрещатику, 29. Після смерті Ідзиковського при книгарні функціонував читальний зал, який міг одночасно вміщувати до 500 осіб. До речі, в книгарні налічувалося 150 осіб штатного персоналу. Сімейство Ідзиковських згодом заснувало видавництво, яке, крім книжкової продукції, видавало платівки з творами українських композиторів, зокрема Олександра Кошиця, Кирила Стеценка, Миколи Лисенка. Книжковий бекграунд столиці доповнювали безкоштовні читальні, що розміщувалися на Подолі, вулиці Пушкінській, Тургенєвській. Крім того, функціонували також приватні бібліотеки, серед яких вирізнялася дитяча книгозбірня Дори Доброї. Киянин початку ХХ століття мав усі можливості для задоволення своєї «читацької» спраги, незалежно від товщини його гаманця. Тодішні «олігархи» зверталися до приватних книгозбірень, бідніші міщани — до безкоштовних читалень. Тому дефіциту на друковане слово не було.
«Ще в недалекі радянські часи частина «забутих» київських книгарень залишалася «на плаву». Проте поволі відбувалося знищення цих магазинів. На жаль, книжкова справа сьогодні асоціюється більшою мірою з промислом, аніж з ідеєю», — наголосив Віталій Ковалинський. Із невпинним потоком комерціалізації книжкової індустрії дедалі більше відбувається підміна понять. Книгарні сьогодні — це вже не ті дискусійні клуби, «кабінети для читання», «аптеки для душі»; не аристократичні гіганти ідеї, прикладом яких можна назвати книжковий «холдинг» Ідзиковських. Сучасні книгозбірні — всього лиш ланки маркетингової системи, головною функцією якого є звичне «make money» («заробляй гроші». — Авт.). Нинішня книжкова панорама Києва радикально відрізняється від тієї, що була минулого століття. Ніхто навіть і оком не встигне кліпнути, як зачиниться чергова книгозбірня. Візьмімо хоча б хрещатицькі крамниці: «Ноти», «Мистецтво», «Сяйво», «Планета». Наступною ланкою цього зловісного «ланцюга» мала б бути книгарня «Знання». «Можу запевнити вас, що ми не зачинимося. Ми боролися і перемогли. Нарешті вдалося відшукати інвестора, який не сприймає нас, як черговий бутик», — зазначила директор книгарні «Знання» Світлана ВАРХОЛОВА. Хоч ситуація з українськими книгарнями нестабільна, не все так сумно. Віднедавна чергова крамниця книгарні «Є» функціонує на вулиці Панаса Саксаганського. «До кінця року ми плануємо поповнити свою регіональну мережу. Українці потребують читати книжки рідною мовою. Наша команда спрямовує роботу в правильне русло: ми організовуємо зустрічі, круглі столи, різноманітні культурні заходи, дитячі читання. Мабуть, ці фактори допомагають нам залишатися у «фаворі», — наголосила директор книгарні «Є» Катерина Федоренко.
Ставлення до книжки в сучасних українців — різноманітне. У метро можна побачити дедалі більше людей, які заповнюють кожну вільну хвилину читанням друкованої книжки чи електронної. Коли мимоволі зазираєш на сторінки прочитаного, то замислюєшся: чи мають читачі почуття смаку? Україні потрібно відродити «концептуальні» книгарні, на зразок тих, що створили Павло Довжиков і Леон Ідзиковський. Щоб відділити зерно від полови. Крім того, увага до книжки має бути постійною, а не лише в період проведення чергового Форуму. Ми повинні усвідомлювати, що без читання якісної книжки поступ не відбудеться. Українці, час читати!
КОМЕНТАР
Олександр Афонін, президент Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів України:
— Проблеми книгарень пов’язані з питанням підтримки української книжки на державному рівні. Наша держава, мабуть, єдина з європейських держав, яка не має системи захисту книжки і популяризації читання. Наприклад, у Великій Британії ще із середини 80-х років запровадили відповідний проект, яким опікується королева. У Німеччині програму «Прочитай свою улюблену книжку» курирує канцлер. Ця ініціатива відбувається у формі змагання дітей віком від восьми до дванадцяти років. У такий спосіб влада робить наголос на тому, що читання закладає основний фундамент зростання людини в собі, у своїй світоглядній парадигмі, інтелектуальному розвитку, кар’єрному рості. На жаль, в Україні такої програми немає досі. Владна верхівка не розуміє, що з кожним днем, місяцем втрачає надію вивести Україну в розряд цивілізованих країн. Через відсутність потужної книжкової бази нині надзвичайно гостро поставлено питання кадрового потенціалу. Найбільший дефіцит відчувається серед технічного персоналу. Наш інженерний склад зазнав значних втрат, і це ж можна сказати про ситуацію з професіоналами-робітниками. Питання розвитку книгарень, популяризації, якісного читання належать до єдиного блоку, на який треба спрямувати свої зусилля. У державі мусить визріти розуміння, що майбутнього без книжки немає. Це не лише позиція видавця чи президента Асоціації, це думка людини, яка бачила розвиток книжки у 36 країнах. Навіть в умовах інформаційного буму книжка залишається інструментом формування особистості. За всіма сферами економічного життя держави залишається духовно-інтелектуальний потенціал людини, який ми, безумовно, втрачаємо.
