У кожній з областей України — щонайменше десять-двадцять пунктів, цікавих своїми унікальними пам’ятками історії, архітектури, природи тощо.
Водночас показник внутрішнього туризму досі залишає бажати кращого (опитування, яке навесні провів Київський міжнародний інститут соціології й Інститут прав людини й запобігання екстремізму й ксенофобії IHRPEX, засвідчило, що 36% опитаних українців жодного разу не були в іншому регіоні України). Та й серед напрямків, цікавих для закордонних мандрівників, фігурують переважно 4—5 наших регіонів.
Наприклад, днями «Корреспондент.net» повідомив, що у рейтингу найпривабливіших для мандрівників міст світу за співвідношенням ціни та якості, який склав міжнародний ресурс trivago, Україну представив лише Львів (він опинився на 39-му місці). Щоб стати привабливими для туристів, вітчизняні історичні містечка і села мають подолати чимало перешкод — як економічного, так і ментального характеру.
Про те, як це відбувається і які «мури» пробивають ініціатори відродження своїх населених пунктів, — у історіях з Миколаївської та Волинської областей.
Чи дочекається Олика свого... Радзивілла?
Щоб вирішити долю історичної перлини Волині, не вистачає не так коштів, як доброї волі та господаря
На те, щоб вирішити долю історичної перлини, якою є це нині маленьке волинське містечко, не вистачає не так коштів, як доброї волі й доброго господаря, яким був литовсько-польський княжий рід. Такий несподіваний висновок напрошується із презентації книжки «Радзивілли і стара Олика» журналіста і письменника Петра Боярчука.
Це вже друга документальна книжка Петра Боярчука, а перша мала назву «Про що мовчить стара Олика?» Наразі стара Олика промовляє до нас лише недоглянутими історичними пам’ятками та спогадами людей, які передаються із покоління у покоління. Під час презентації прозвучала думка, що такі книжки мусила би мати не тільки кожна волинська бібліотека, а й загалом кожна українська. Аби ми знали свою історію, якою можемо пишатися. В Інтернеті можна знайти масу блогів, що їх пишуть люди з різних куточків держави, які самостійно відвідують старовинне волинське містечко, котре у свій час мало таку ж історичну вагу, як і Луцьк. Хоча останній був містом королівським і другою столицею Великого Князівства Литовського, а Олика — приватною власністю князів Радзивіллів.
Радзивілли, як говорили на презентації, були різними. Один із власників Олики свого часу після кожної недільної меси у місцевому середньовічному костелі накривав стіл для бідніших міщан і навіть власноруч подавав їм страви. Інший, котрого називали «Пане коханку», приїжджав у цей же костел каретою, запряженою... ведмедями. Проте усі власники містечка з цього шляхетного роду дбали про його розвиток. Досить сказати, що й донині від рівненської траси в Олику веде бруківка, яку проклали перед Другою світовою війною. Вона краща, ніж сучасні асфальти. Петро Боярчук каже, що, пишучи про Олику, не можливо оминути й історію княжого роду, хоча, звісно, його документальна праця більше присвячена подіям «сфальшованого і забреханого», як висловився викладач Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Володимир Пришляк, століття. У книжці відкрито багато «білих плям» з історії містечка. Зокрема того періоду, який стосується сорокових років минулого століття. Мова про Українську повстанську армію, про злодіяння енкаведистів, про юначу підпільну патріотичну організацію. Але хоч би про що говорили на презентації, мова верталася все ж до Радзивіллів — як прикладу доброго господарювання на цих землях.
Нині Олику називають «соромом і біллю Волині». Та чому тільки Волині!.. Адже в містечку зберігся навіть зараз розкішний і величний палац Радзивіллів, середньовічний костел, будинок магістрату, найстаріший на Волині католицький костел святих Петра і Павла, який датують XV століттям. Древні вали, унікальні храми, зокрема Стрітенська церква у селі Залісоче, яке розташоване за два кроки від Олики й було її передмістям... — усі ці об’єкти могли би стати основою туристичного маршруту і заробляти гроші бодай на кращі дороги сюди. Про туристичну привабливість і перспективи Олики у цьому плані не говорив тільки лінивий. Неодноразово це питання піднімала й газета «День». Але воно залишається й досі актуальним, про що власне засвідчила і презентація цікавої книжки Петра Боярчука. Виступав головний спеціаліст управління містобудування та архітектури Волинської облдержадміністрації Петро Троневич — відомий на Волині краєзнавець, дослідник історії Луцького замку. Але як чиновник тільки розводив руками: мовляв немає ради на те, щоб перлина Олики — замок Радзивіллів — отримала нове життя і засяяла в усій красі. І причиною є не тільки, мовляв, відсутність коштів, а й... віддаленість містечка від траси. Хоча насправді до Олики з Києва їхати всього 5 годин, а від траси Київ — Устилуг — тільки 5 кілометрів... Складається враження, що насправді ніхто і ніколи особливо не переймався долею Олики, її туристичними перспективами. Хоча начебто були навіть пропозиції облаштувати тут одну з резиденцій Президента України, адже за красу Олицький замок називають «Українським Версалем».
Леонтій Кричкевич, корінний оличанин, екс-голова Ківерцівської райдержадміністрації, розказує, що не один раз був свідком того, скільки людей самостійно прибувають на екскурсію в Олику. Часто поляки, для яких Олика є одним із дорогих, як вони кажуть, місць для кожного поляка, навіть наймають екскурсоводів у Луцьку, прибувають сюди великими автобусами. Як розповіла Леонтію Дмитровичу одна з екскурсоводів, якось у групі був чоловік, який народився в Олиці 1920 року!
— Ми маємо в містечку дуже древнє польське кладовище. Які там були прекрасні пам’ятники! — говорить Кричкевич. — Стільки понищено... Але, вважаю, що й польська сторона повинна була б долучитися бодай до збереження праху своїх співгромадян. Я, будучи керівником району, привозив на цей цвинтар двох польських консулів із Луцька. Обоє кивали головами, що треба щось робити, можливо, залучати кошти й Євросоюзу, але на тому все закінчувалося. У Маневичах, де я працював, місцевий ксьондз відремонтував більш зруйнований, ніж олицький, костел і навів порядок на всіх польських похованнях. А Олиці все чогось бракує...
Петро БОЯРЧУК, член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України:
— Складається враження, що українська історія завжди була в немилості у влади. Чи то радянської, чи то вже й «нашої». У свій час в Олиці продали приміщення, в якому розміщувався прекрасний музей історії міста, багато експонатів зникли... І це робили люди, які називали себе патріотами України. Усе, чим би ми могли пишатися, що могло б стати привабливим туристичним об’єктом, стирається не тільки з пам’яті. З лиця землі стирається, як ось ці пам’ятки... Це наче непомітна, але послідовна політика. Вона наступальна, особливо зараз, коли видаються так звані підручники з історії... Ніхто ж не говорить, що той же Олицький замок треба відразу реставрувати увесь. Хай би була створена концепція, реальна, а не фантазійна. І помаленьку відновлювати, як це робиться в усьому світі, там, же шанують свою історію і розуміють її значення для держави.
Приємним завершенням презентації книжки Петра Боярчука «Радзивілли і стара Олика» стало повідомлення, що долею середньовічного замку зацікавилися студенти одного з київських вишів, майбутні архітектори. У своїх наукових роботах вони висловлять пропозиції, які можуть справді стати відправною точкою для нового життя славного містечка Олика.
Продовження теми: У хостел, до... графа
