Історія відіграє дуже важливу роль у становленні незалежної України. Читач може сказати, що історія — для кожної держави важлива. Так, але для нашої — вона є не просто важливою, а необхідним чинником у побудові української нації, демократичного суспільства. Чи розуміє це нинішня влада? Поки що ні. Принаймні, про це говорять її кроки в гуманітарній політиці. В першу чергу, які стосуються відновлення історичної пам’яті.
Почалося все зі зникнення з сайта Президента розділу про Голодомор, який був відновлений лише через півроку й то, тільки за допомогою окремих документів. До того ж, за словами заступника голови Адміністрації Президента Ганни Герман, оновлюватися він не буде. Далі була заява Віктора Януковича в ПАРЄ всупереч закону України про Голодомор і рішенню суду, що Голодомор 1932—1933 рр. не був геноцидом українського народу, а лише загальною трагедією народів колишнього СРСР. Окрім цього, сьогодні є спроби окремих депутатів від Партії регіонів внести зміни до закону про Голодомор, забравши звідти слово «геноцид».
Не оминула ця доля і Український інститут національної пам’яті, створений за президента Віктора Ющенка і очолюваний академіком НАН України Ігорем Юхновським. Спочатку йшла мова про його ліквідацію або підпорядкування Державному комітету архівів на чолі з комуністкою Ольгою Гінзбург, але потім під тиском громадськості інститут залишили у спокої. Проте Юхновського на чолі УІНП змінив комуніст Валерій Солдатенко, який не втомлюється публічно спростовувати Голодомор-геноцид, не говорячи вже про інші наболілі теми української історії.
Днями у ЗМІ з’явилася інформація про те, що разом з іншими державними структурами Президент все ж таки збирається ліквідувати й Інститут національної пам’яті. Все це, як планується, буде називатися адміністративною реформою, головна мета якої — скоротити штат чиновників, позбутися зайвих державних органів-дублерів. Також влада мотивує цю реформу тим, що таким чином будуть заощаджуватися державні кошти. Все це правильно, але чи можна заощаджувати на пам’яті?
Так, у такому вигляді, в якому існує сьогодні Інститут національної пам’яті, він не потрібен, але це не означає, що він не потрібен взагалі. Як можна економічно розвивати країну, про що постійно заявляє правляча Партія регіонів, не відновлюючи історичну пам’ять? Ніхто не заперечує, що рівень життя наших громадян залишає бажати кращого, але влада ризикує дати людям ковбасу, хліб, при цьому ці люди можуть забути свою історію, мову, культуру. Хоча з «покращанням життя вже сьогодні» у Партії регіонів теж проблеми.
Складається враження, що нинішня українська влада хоче відмежуватися від усього, що робили її попередники, і під приводом «реорганізації» згорнути процес дослідження правдивої історії України. Тому залишається надія на суспільство. Наприклад, Київська міська організація Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса вирішила створити «Громадський інститут історичної пам’яті». Цю ініціативу підтримали понад 30 відомих в Україні й світі громадських об’єднань, крім того, понад 20 народних депутатів. Цей інститут має намір стати альтернативою УІНП або ж, в разі ліквідації останнього, замінити його.
КОМЕНТАРІ
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, академік НАН України, екс-голова Українського інституту національної пам’яті:
— Кожний наступний президент України має зберігати те, що зробив попередній з погляду утвердження національної свідомості українського народу як головного речника української державності. Фактично Україна, українці як нація утворилися завдяки проголошенню незалежності. Українська нація повинна зростати, всі атрибути цієї нації, зокрема історична, національна пам’ять, мають повсякчас опрацьовуватися і розроблятися. Ми робили це, коли я був головою УІНП.
Так, за радянських часів, починаючи з 1956-го до 1990 року, я був звичайним комуністом, членом КПРС, делегатом XIX партійної конференції. Але мої погляди на історичну пам’ять України були поміркованими. Тому жодна політична сторона, яка бере участь у розбудові Української держави, не може в чомусь звинувачувати мене. Ані та, що говорила про перемогу Радянського Союзу над німецьким фашизмом, — я сам служив у Червоній армії; ані та, яка боролася за незалежність України в лавах УПА, — я знав цих партизанів і бачив їхню звитяжну боротьбу; ані ті, хто був у німецькій армії — дивізії СС «Галичина». Хоч Галичина в ті часи лише два роки була під Радянським Союзом — із 1939-го до 1941 року. Нічого доброго, крім колективізації, розкуркулення, галичани не побачили від нової влади. Тому не може бути мови про прихильність від них до Радянського Союзу.
В історії України було дуже багато різних подій. Я це все добре розумів. Тому, будучи на чолі УІНП, намагався дотримуватися позиції нормального, людського усвідомлення щодо написання історії. Але, трясця його матері, ні Президент, ні його Адміністрація не спромоглися зі мною порадитися, як має виглядати історична пам’ять України. Кожен Президент, коли заступає до найвищої посади в державі, гадає, що він один будує цю державу, хоч вона давно вже до нього побудована. Тому мене це завжди дратувало.
Крок Віктора Януковича щодо ймовірної ліквідації інституту, як і інші кроки — флот РФ у Криму, заява про Голодомор, — не що інше, як кредитна плата за політичну підтримку Росії. Але ця плата не може тривати довіку. Інститут національної пам’яті, безумовно, має існувати. І очолювати його повинна особистість високого рівня духовної культури. Так, урядову структуру дійсно потрібно спрощувати, але не за рахунок УІНП. Позаяк сьогодні поки що відсутня узгоджена історична пам’ять, на основі якої мали б писатися підручники історії, мали б виховуватися українські війська й вестися українські закордонні справи. Тому мені шкода, що обсяг наших труднощів лише зростає.
Владислав ГРИНЕВИЧ, кандидат історичних наук:
— Заяви про необхідність ліквідації УІНП звучали ще тоді, коли його тільки-но створили. Партія регіонів вже тоді казала, що його треба ліквідувати. А коли «біло-блакитні» прийшли до влади, вони знову почали про це говорити. Згодом вирішили, що найкращий метод ліквідувати інститут — це його очолити. Сьогодні знову піднімається це питання. Якщо нинішній владі взагалі не потрібна історична пам’ять, а це мені нагадує втрату людиною власної пам’яті, то, ймовірно, цей інститут ліквідують. Навіть у такому вигляді, в якому він існує нині, є певна перспектива, що в разі зміни керівництва і системи координат цей інститут може стати ефективним.
Ця установа для українського суспільства — посттравматичного, якому доводиться відновлювати власну пам’ять після важкої хвороби, безумовно, потрібна. Це потреба України, українців, а не якоїсь окремої особи, наприклад попереднього президента Ющенка. Хоч навіть те, що він здійснив за часів своєї каденції стосовно Голодомору, зумовило те, що під час скорботних днів майже двадцять тисяч людей прийшли до меморіалу і вшанували пам’ять померлих. Але це потрібно не лише суспільству, а й владі.
На жаль, нинішня влада недолуга щодо цього. Навіть без огляду на економічну та соціальну політику, її гуманітарна політика — не просто ахіллесова п’ята, а те, чого взагалі практично немає. Бо в їхній діяльності це виглядає або як карикатурне відображення російської політики, або як щось взагалі безпам’ятне. У цієї влади немає власної пам’яті, а коли ще й до цього ліквідувати установи, які покликані зберігати цю пам’ять, то це матиме кошмарні наслідки. Наприклад, у Росії немає такої установи, яка займалася б історичною пам’яттю, натомість цим активно займається держава — Президент, Дума, різні інститути.
Нещодавно у виступі Президента про Голодомор прозвучав дуже неприємний момент — жорстка критика істориків. Тобто виходить так, що в усьому тому, що за останні місяці сказав Президент, винні історики. Він зауважує, що історики називають різні цифри померлих у роки великого Голоду. Та якби наш Президент був хоч трохи обізнаний у цій справі, то він розумів би, що це і є основним завданням істориків — висловлювати різні підходи й дискутувати щодо фактів, явищ, подій, дат і цифр. Хоча, з іншого боку, Президент у ПАРЄ сказав, що Голодомор — це не геноцид, а нещодавно назвав Голодомор національною трагедією, а від національної трагедії до геноциду один крок.
Переконаний, що Інститут національної пам’яті не треба ліквідовувати, необхідно просто замінити його керівництво на політично незаангажованих справжніх фахівців з історії України. Мені здається, що з ліквідацією інституту влада хоче вбити одразу двох зайців. З одного боку, вони хочуть ліквідувати одіозну установу, яка, мовляв, їх дискредитувала, а з іншого — зекономити на цьому гроші, бо нинішній інститут дуже затратний. У цьому й полягає хибний прагматичний аспект нинішніх керманичів. До влади прийшли люди, які вважають, що все гуманітарне, все українське не важливе, що воно не впливає на економіку.
Взагалі, я вважаю, що українській інтелігенції потрібен об’єднавчий центр, який міг би коригувати її дії. І можливо, такий центр — альтернативний Інститут національної пам’яті — все-таки буде створено. У цьому процесі вже беруть участь українська інтелігенція, громадсько-політичні організації.
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук:
— Я знаю, що є лише проект такого указу. Він ще не підписаний. Та коли говорити про сам предмет розмови, то це закономірний процес. Це наслідок тієї ситуації, що склалася з УІНП. На відміну від таких структур, які існують в інших країнах, насамперед у Польщі, Український інститут національної пам’яті, коли був створений, не мав перед собою чітко окресленого завдання. Наприклад, у Польщі все ясно, там цей інститут займається історичним періодом від 1939-го до кінця 1980-х років. По суті, у них це інструмент декомунізації. В Україні ж постало питання — чим займається цей інститут, куди йдуть гроші, чим він відрізняється від Інституту історії України НАН України? Більше того, попередній директор УІНП, академік Юхновський в одній із програмних статей написав, що з-поміж інших завдань цього інституту є «формування середнього класу в Україні та захист екології».
Новий директор інституту з його відомими лівими поглядами чим зайнявся? Він почав в абсолютно графоманському стилі спростовувати те, що Голодомор є геноцидом, роздавав інтерв’ю, виступав замість того, щоб сформувати дієздатну структуру — з бюрократичної державної структури створити саме інститут. Хай би що там хто казав про самого Солдатенка — не розцінюю його особистість як зловісну, — з погляду дієвості інституту він абсолютно не впорався.
Ми не маємо випрошувати архівно-слідчі справи у Служби безпеки України. СБУ є чим займатися. Ця документація, якій понад 70 років, не повинна залежати від того, хто є сьогодні головою Служби безпеки. Це абсурд. Вона повинна бути відрізана від цієї структури з певними обмеженнями, якщо вони становлять якийсь оперативний інтерес. Є польський досвід. Кожен мусить знати правила гри і куди йому звертатися, щоб працювати з такими документами.
Переконаний, що замість Інституту національної пам’яті буде обов’язково створено іншу структуру, яка зосереджуватиме в собі досвід минулого й вибудовуватиме майбутнє. Незалежно від того, хто буде при владі.
