Нещодавно, 20 жовтня, відійшов у вічність Богдан Осадчук — журналіст, публіцист, політолог, історик, людина, яка багато зробила для того, щоб про Україну дізналися у західному світі. Працюючи в авторитетних європейських мас-медіа, він доносив правдиву інформацію про українські проблеми. Чимало зробив і для налагодження польсько-українських стосунків, співпрацюючи з легендарною «Культурою» Єжі Гедройца.
Власне, про заслуги Богдана Осадчука було багато сказано у посмертних панегіриках. Але хочеться звернутися до його текстів, які є пам’ятником цій неординарній людині. Тим більше, що їхній автор багато побачив на своєму віку, багато знав. Та і в здатності аналізувати йому не відмовиш.
РЕФЛЕКСІЯ ПЕРША: СИЛА І БЕЗСИЛЛЯ УКРАЇНИ
Свого часу мене вразив такий спомин Осадчука: «...мені розповідав один із досі живих гітлерівських службовців, який займався українською справою, доктор Арльт. Живе він у Південній Німеччині, а за тих часів (Другої світової війни. — П.К.) працював у розвідці, у Вільгельма Канаріса. Після того, як 30 червня 1941 р. розігнали український уряд, у львівському готелі «Жорж» сидів адмірал Канаріс, шеф абверу. Перед ним стояла пляшка вина. Коли увійшов оберштурмфюрер Арльт, адмірал пригостив його склянкою вина й сказав, що Німеччина програла війну, бо Гітлер вирішив переслідувати українців, а без України війну буде програно».
Певно, варто дещо пояснити. Адмірал В. Канаріс намагався бути реалістом, відкидав расизм, що все більше ставав важливим аспектом політики німецьких нацистів. Належачи до державної еліти Німеччини, він згодом став у опозицію до А. Гітлера й був страчений. Саме В.Канаріс та очолювана ним розвідка (абвер) були тією силою, з якою на перших етапах німецько-радянської війни 1941—1945 рр. співпрацювали українські націоналісти-бандерівці. В. Канаріс вважав, що Україна з її ресурсами, специфічним географічним положенням та людським потенціалом є ключовою ланкою у Другій світовій війні. До речі, приблизно такої ж думки дотримувався й В. Черчилл та англійські аналітики. І для цього у них, безперечно, були підстави.
Однак в оточенні А. Гітлера переміг не В. Канаріс та йому подібні, а «яструби» типу Еріха Коха, що зробили ставку на переслідування українців. З цього приводу хочеться навести ще одне міркування-спогад Б. Осадчука: «...1941 р. Альфред Розенберг, один із головних ідеологів ІІІ Рейху, написав меморандум про необхідність створення незалежних держав на руїнах СРСР. Першу концепцію спільноти Гітлер відразу відхилив, заявивши, що це маячня. Розенберга та Канаріса за їхні плани розкритикували, а впливу натомість набув жахливий кат України Еріх Кох, який заявляв, що для нього найбезпечнішим є мертвий українець. Редактор Коротич із Москви розповідав мені про такий випадок. Він приїхав брати інтерв’ю, коли Еріх Кох, колишній Рейхскомісар в Україні, перебував ще в довічному ув’язненні у польській в’язниці в Барчеві. Зрештою, хтось із Комісії розслідування гітлерівських злочинів у Варшаві також розповідав мені, що часто приїжджали працівники КДБ і розмовляли з Кохом. Отож, приїхав Коротич і хотів узяти в Коха інтерв’ю, а Кох запитує начальника: «Хто це? Українець? Я з живими українцями не розмовляю, мені подобаються тільки мертві».
Взагалі дивною є біографія Коха. Хоча на його совісті було чимало злочинів, скоєних на теренах України, його не засудили до смертної кари, як деяких інших гітлерівців. Еріха Коха (звісно, не без вказівки Кремля) судили в «народній» Польщі. Перед поляками цей кат був майже «чистий». Отримавши довічне ув’язнення, він жив у комфортних умовах — мав окрему камеру з телевізором. Отож, виникає питання, за які заслуги Е. Кох отримав такі привілеї, чи не співпрацював він із радянськими спецслужбами, ще будучи в оточенні Гітлера? Радянська ж розвідка була найкращою в світі, їй не було рівних! А ще виникає питання, чи не використовувався Е. Кох радянськими спецслужбами, щоб сформувати в оточенні А. Гітлера антиукраїнські настрої, а також для того, щоб руками німців розправлятися з українським рухом?
Звісно, документально підтвердити цю версію буде складно. І досі «незручні» документи, що стосуються діяльності радянських спецслужб, залишаються засекреченими в Росії. Однак логіка подій вказує, що так могло бути. Очевидно, Й. Сталін та його оточення, як і В. Канаріс, В. Черчилл, розуміли ключову роль України в Другій світовій війні.
А чи розуміли це українці? І чи розуміють це вони сьогодні? Як і те, що Україна, попри всі її негаразди, котрі часто нам через нашу нерозумність накидаються ззовні, і далі залишається важливою фігурою на карті Європи та світу.
РЕФЛЕКСІЯ ДРУГА: ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ПОРОЗУМІННЯ
Вже говорилося, що Б. Осадчук зробив чимало для налагодження добрих відносин поляків та українців. Він не ідеалізував стосунки двох народів, часто звертав увагу на кризові моменти. Ось деякі його міркування: поляки й українці «...дві нації, розвиток яких дуже різнився. Спорідненість існувала лише на початку нашої історії, за Польщі П’ястів і Київської Русі. Потім шляхи розходяться, приводячи до зовсім різних процесів. П’ястівська Польща міцнішає, а Русь-Україну поглинає неміч. Найчутливішим ударом, завданим русинам-українцям, було невизнання цієї частини ягеллонської імперії автономною частиною, рівною Короні та Литві. Черговими трагічними подіями стали недооцінка ролі православ’я та нерозуміння ролі унійної церкви. Внаслідок експансії римо-католицької церкви, у даному разі ідентичної польському домінуванню, Україна втратила велику частину своєї аристократії. Другу, на Лівобережній Україні, тобто на схід від Дніпра, пізніше поглине царська Росія». Такий стан речей, на думку Б. Осадчука, призвів до того, що «у поведінці поляків виник елемент зверхності, ставлення «панів» до «хамів», який утвердився під час поділів у польських маєтках на українських землях, переважно на Правобережній Україні, поглиблений унаслідок колаборації польської шляхти з російською владою, яка зі свого боку погодилася не чіпати привілеїв щодо власності. Козацькі війни не принесли змін на краще, а утвердили стереотип українця-заколотника, а з часом — «гайдамаки». Оперування подібними стереотипами суттєво посилилося за часів ПНР, коли відпрацював своє й вичерпався, з огляду на утворення держави «гарних німців» — Німецької Демократичної Республіки — ворожий прототип німця, й потрібно було знайти інший об’єкт для «народного гніву», щоб відвернути увагу від сталінських злочинів. Так було створено образ українського ворога...»
На жаль, у польсько-українських відносинах відігравали не останню роль негативні стереотипи одного народу щодо іншого. Б. Осадчук, усвідомлюючи важливість цих відносин і для поляків, і для українців, намагався їх руйнувати. Щось йому та його соратникам вдалося зробити. Але чи всі стереотипи подолані? І чи все добре в стосунках українців та поляків?
РЕФЛЕКСІЯ ТРЕТЯ: СУЧАСНА УКРАЇНА
Характеризуючи нинішній режим в Україні, Б. Осадчук називав його «авторитарною бюрократією». Це, на його думку, ані стабільна демократія, ані тоталітарна держава. Сьогоднішній стан речей в Україні він порівнював із ситуацією в Польщі після здійсненого Ю. Пілсудським перевороту 1926 р., коли опозиція існувала, проте була цілковито безсилою й виштовхнутою на узбіччя. Як на мене, порівняння дуже точне. Існують просто вражаючі паралелі між тим, що існувало у міжвоєнній Польщі, і тим, що зараз існує в Україні. Інша річ, що у нас не знають польської історії. Тому не дивно, що теперішні українські політики повторюють (при чому в ще гірших формах!) помилки польських міжвоєнних політиків.
«Щиро кажучи, — також зазначав Б. Осадчук, — Захід є співвідповідальним за розвиток політичної системи в Україні. У дев’яності роки цю країну залишили напризволяще. Зорганізовано було кілька міжнародних конференцій, фундації — переважно німецькі — відкрили в Києві свої представництва, проте не було здійснено жодних послідовних кроків щодо впливу на політичні процеси задля спрямування їх на шлях демократії, хоча б у царині мас-медіа. Майже в усіх колишніх комуністичних країнах (маються на увазі країни Центральної Європи. — П.К.) західний капітал має велику частку в медіаконцернах, забезпечуючи у такий спосіб наявність незалежної преси. В Україні так не сталося... Також бракує послідовної діяльності західноєвропейських партій та профспілок у напрямку поширення демократичних ідей в Україні». Натомість бачимо потужну політичну, бізнесову, культурну та медійну присутність Росії в Україні. Окрім того, українські бізнесмени ментально ближчі до бізнесменів російських, ніж європейських. Тому є зрозумілою проросійська зорієнтованість політичної еліти України, її «розсіяна» увага до стосунків з Євросоюзом.
Та все ж будемо сподіватися на краще. Принаймні віриться, що уроки Б. Осадчука не «кануть у Лету».
