…23 лютого 1959 року у великій родині Гафії та Власія Матіосів на Буковині було людно і по-справжньому весело: в цей день виходила заміж наймолодша донька Павліна; а синові Федору — учорашньому морякові Тихоокеанського флоту, якому він чесно віддав чотири роки строкової служби, виповнювалося 25, і він із молодою дружиною Анною також світилися радістю — від очікування первістка.
Родина Федорової дружини — Анни — не так давно повернулася в село з далекого Уралу, куди потрапила у час післявоєнної депортаційної чистки. А «замели» їх так. Сім’я, яку насправді готували до уральського перевиховання, якимось чином відкупилася від місцевих МГБістів, але ж списки на депортацію з указаними прізвищами до району вже відправили. Отож після «відкупу» емгебістам довелося шукати сім’ю з таким самим прізвищем, з такою ж кількістю її членів, статтю, віком. Родина Анниних батьків виявилася найбільш придатною для такої маніпуляції.
Ні за те ні про те іще одні Матіоси (а їх, благо, в Розтоках — половина села) відбули свої найкращі роки там, де ведмеді кажуть «добраніч».
…Але сьогодні, 23 лютого 1959 року, ніхто про те вже не згадував: весілля є весілля. Сьогодні село скаче, а завтра, може, знову заплаче.
А як дещо згадати з не такого вже й давнього, то Матіосам є від чого заридати, не те що заплакати. У 1949 році в Розтоках організовували колгосп. Записували людей до колгоспу просто: в сільраді група військових пропонувала вибір: «Отут записуються до Сибіру, а тут — до колгоспу. Дивіться, Власію, куди вам краще: у вас шестеро живих дітей». Очевидно, можна не розказувати, що вибрали багатодітні Матіоси. А до колгоспу «добровільно» забрали тільну телицю, віз, іще багато чого іншого, навіть відро картоплі й півметра залізного ланцюга.
З тих пір у Розтоках Власій і Гафія вважалися фундаторами місцевого колгоспу імені Кірова, а їхня найстарша — на той час двадцятирічна — донька, також Гафія, — однією з перших комсомолок села і першою дояркою новоствореного колгоспу. Колгоспна ферма розташовувалася далеко в горах. Так що поки дійдеш — страху наберешся на півжиття: за кожною смерекою могла чатувати смерть.
Бо хто ж буде любити тих, хто забрав від дітей корови, вівці, землю?
І хто буде любити цих — що доять тепер ті корови, косять сіно на привласненій силою землі, рубають ліс?
Через кілька місяців доярку й комсомолку Гафію Матіос заберуть у райцентр на МГБ, затискуватимуть дверима пальці, тикатимуть голками під нігті й сміятимуться з мокрого одягу, залитого грудним молоком: Гафія на той час годувала грудьми піврічну доньку, яка тепер мала шанс залишитися без матері. Причина «душевного» прийому в райцентрі була простою, як день: що бачила, що знає, що чула, поки ходила на ферму? А чому не бачила, не чула, не знає?
Власія Матіоса, її батька, фундатора колгоспу, а тепер — бригадира колгоспної будівельної бригади, допитували про те ж: що знає, що бачив, що говорять люди? Власій добре знав свою роботу із деревом — сокирою, рубанком, молотком. Але ж хто буде любити стукіт його сокири, коли сокира б’є по тім’ю тих, на чиєму грунті він тепер будує колгоспну ферму? І хто буде любити тих, хто дав йому в руки сокиру для такого неправедного діла?
…Після таких обіймів нової влади не раз довелося спати усім Матіосам у городах, у кукурудзі, в картоплинні. А тут оголосили набір молоді в Донбас. І один із Власієвих синів — Михайло — утік на шахти: за віком до набору не підходив. Іншого способу вирватися із безправного села в середині ХХ століття не існувало.
…Сьогодні, 23 лютого 1959 року, на весілля наймолодшої доньки Гафія і Власій Матіоси чекали у відпустку з армії наймолодшого сина — Семена. Однак Семен приїде додому аж на Миколая, коли сьогоднішня наречена стане матір’ю, а Семен — хрещеним батьком для доньки сьогоднішніх молодих.
Найстарший з-поміж Матіосових синів — Юрко, якого румунська адміністрація в метриці записала й на все життя так і залишила Георгієм, на сьогоднішньому весіллі сестри Павліни був також щасливий. Два роки тому з Пермі повернулася сім’я його дружини Параски, але вже без матері. А в уральську мерзлоту Юркова наречена з сім’єю потрапила, дякуючи «справедливості» післявоєнної влади. Парасчиного брата Дмитрика із Розтоків мобілізували до війська як румунського підданого, оскільки після початку війни Буковина знову ввійшла до складу Румунії. А повертався Дмитрик з Румунії додому… вже в іншу державу — СРСР. Як її ворог, звичайно. Бо на час його служби в армії Румунія була союзницею фашистської Німеччини. Підстрелили Дмитрика на околицях села. Де його могила — ніхто дотепер не знає. Дехто, правда, подейкує, що іще є такі, що знають, і знають, що тіло нібито кинули в провалля. І знають навіть, де… А Дмитрикову родину — батьків, сестру Параску та брата Миколу — вивезли на Урал як сім’ю… бандпособника. Тобто Дмитрика.
…23 лютого 2004 року, в День захисника Вітчизни, мої батьки — Павліна і Василь Матіоси — відсвяткували 45-річчя подружнього життя. Свято було подвійним: моєму дядькові Федорові того ж дня виповнилося 70.
Оскільки родина дядька Федора живе на батьківщині, точніше, на дідівщині Матіосів, у горах, отож інший мій дядько, а заодно й хрещений Семен узяв у селі сани з кіньми й повіз половину фамілії туди, де всім нині живим-здоровим шістьом дітям Власія і Гафії Матіосів пупи різали: на хутір Улога.
Так весело й радісно, як було у дядька Федора того вечора, буває тільки в здоровому й чесному роду. Навіть, якщо від нього відрубана верхівка: мої бабця Гафія і дід Власій подякували цьому світові в поважному — 86-річному — віці кожний, проживши в парі 64 роки, народивши 18 і вивівши в люди шестеро дітей. Родинна могила померлих дітей Матіосів — найдовша на сільському цвинтарі — змушує всіх нас, причетних до цього роду, пам’ятати про коротке, але все- пам’ятливе життя. Бо завжди залишається хтось той, хто розкаже правду, а значить, передасть її як естафету тим, хто, може, навіть і не хотів би знати цю правду. І таким чином ниточка про минуле не обірветься ніколи, за жодних репресій, хаосу та беззаконня.
Коли на початку дев’яностих я нарешті дістала змогу попрацювати в архівах, я щоразу брала із собою валідол: поріг болю від спожитої інформації був надто високий, а рецептори, які відповідають за больове подразнення, іще не атрофувалися. Із дуже незначної частини того, що залишилося в буковинських архівах із передвоєнних і повоєнних років, я відшукала унікальні документи: протокол зборів, на яких моїх діда з бабцею й тітку Гафію призначали організаторами колгоспу, опис майна, реквізованого в них, заяви односельців, написані від імені розбитих паралічем людей, із проханням узяти їх до колгоспу.
…А мій дядько Федір, що все життя був лісником, тепер із тіткою Анною втішаються п’ятьма внуками від двох своїх доньок, яким змогли дати вищу освіту, господарську ретельність і добру душу. Але мені важко забути рясні сльози тітки Анни, коли вона тримала в руках особову справу на свою… реабілітацію. «Задурно скільки років змарнували на тому Уралі…» — схлипувала тітка, вражена тим, що було «змайстровано» на неї історичними брехливцями. Добре. Тітка Анна, завдяки одній совісній людині, прочитала ту давню брехню — і її вже важко обдурити якимись заколисуючими словами новітніх брехливців. А ті, що своїх справ не читали?!
Проте… тих, хто неправдиво свідчив на фамілію тітки Анни, уже давно точить черв’як у землі. А вона, дяка Богові, топче ряст своїми ногами. Отака ось вища справедливість, яка не залежить від фінансової чи іншої спромоги.
…Моя тітка Гафія, 1929 року народження, ота, з якої знущалися на МГБ у Вижниці, дасть Бог, 8 березня святкуватиме своє 75-річчя. Її життя було таким складним, що на трьох вистачило б, але нічого: перемололося. А тітка моя — знахідка для мовознавців: уже як скаже — бери ручку й записуй, якщо не можеш запам’ятати, бо сам ніколи такого не придумаєш.
…Мій дядько Юрко, 1930 року народження, той, що записаний Георгієм, усе життя пропрацював колгоспним шофером. Пам’ятаю зі школи: до 100-річчя від дня народження Леніна за сумлінну роботу керівництво колгоспу на Юрка подало документи на ювілейну медаль. Дядько ніколи не був партійним, але тоді в райкомі КПРС його прізвище викреслили: невільно, мовляв, його дружина Параска була вивезена. Саме тоді, в 1970 році, я вперше почула це страшне й незрозуміле слово «вивезення», що означало депортацію.
Через багато років одна добра душа в Чернівцях дозволила показати тітці Парасці її особову справу (іще до реабілітації). І що б ви думали? Воно таки правда: усе таємне колись стає відомим. Від великої фамілії тих, хто в’їхав у тітчину хату після виселення, на сьогодні немає жодної живої душі. І на той світ усі вони відходили так тяжко, іноді так безглуздо, що село хотіло наймати церковні служби, щоб лише припинити мор тієї сім’ї. А той, чия рука фабрикувала справу тітчиної родини, давно покоїться на цвинтарі. Та ось лихо: ніхто її не глядить, не прибирає — нікому. Лихої пам’яті людина потягнула за собою на той світ свою родину, а той, хто лишився… Хай Бог милує навіть ворога від їхньої судьби. Запевняю: на жаль, це не мої забобони. Це присуд вищих сил і сліз невинних.
А дядько мій Юрко зі своєю Параскою уже правнука бавлять, та сімома онуками пишаються. Покректуючи від болю в перегрітих на Уралі кістках, усе ж господарку обходять і двері незамкненими для гостей тримають.
…Мій дядько Михайло, 1935 року народження, з тих пір, як малолітнім утік на Донбас, також доброї юшки за життя своє спробував, але в село так більше й не повернувся. З Донбасу пішов в армію. У Москві служив. У Москві й залишився. Забрали були дядька в армійський ансамбль пісні й танцю солістом: дядько й дотепер має такий голос, що як заспіває «Ой ви очі волошкові…» — на другий кінець села в тиху погоду чути. Але не склалася його сольна кар’єра: захворів був на легені. А далі — вже й не пробував. Шоферував усе життя в «Совтрансавто», усю Європу уздовж-упоперек з’їздив, у Парижі по десять разів на рік бував, одного з колишніх радянських послів возив за кордоном. Отакий ось надійний гуцул. Колись, пам’ятаю школяркою, в московських новинах «Время» був цілий сюжет про дядька. Так наступного дня з районного КГБ до бабці з дідом приїхали «допитливі» хлопці. Це ж яке диво: всесоюзний телевізор хвалив, а ми тут під боком… не поінформовані. А коли я в своїй студентській анкеті написала, що один із моїх дядьків працює на той час у радянському посольстві за кордоном… матінко Божа… кілька місяців перевіряли, чи достойна я рекомендації в партію.
…А дядько мій дотепер зі своєю московкою Зіною газдують та уму-розуму навчають кількох моїх двоюрідних братів, що з нелегкою Москвою життя своє пов’язали. Між іншим, двоє із них — колишні професійні військові. А покійна бабця невістку Зіну любила не тільки за те, що господиня хороша, але й за те, що Зіна завжди мамалигу сама варила, як у відпустку в гори приїжджала.
…Найкраще моєму дядькові Семенові, 1938 року народження. Його сім’я тепер мешкає в батьковій хаті. Хата при дорозі, біля самої автостанції. Хто не йде — до дядька з тіткою Марусею повертають: речі залишити, перекусити з дороги, про покійних Власія з Гафією добре слово сказати. Думаю, що навіть аура хати їм допомагає. Дядько Семен, як і моя мама Павліна, — історики. Моя мама іноді жартує: «Я сама — історична». Справа в тім, що мама народилася 2 серпня 1940 року, на Іллю, саме у день прийняття Верховною Радою СРСР закону про входження Північної Буковини до складу УРСР. Ото як сядуть обговорювати з дядьком Семеном часи минулі чи теперішній момент — так, дивися, й корова може подати свій голос із хліва від голоду. А образити худобину-годувальницю в Матіосів вважається гріхом. Коли мій прадід Ілля, який майже 25 років при румунах був сільським війтом (головою сільради по-теперішньому) повернувся з австрійської війни (тобто Першої світової), він найперше зайшов у хлів, поцілував корову й коня, а тоді постукав у двері своєї хати.
…Моя мама — велика жартівниця. Вона іноді татові каже: «А знаєш, Василю, якби треба було розлучатися, — мені не треба було б прізвище міняти. Дешевше отож обійдеться». (Мій батько з роду — також Матіос). І мамин голос тоді звучить — ніби знову на прослуховування у хор Вірьовки готується. А було ж таке... Було. Мама лише закінчила школу, а в село приїхала група, яка шукала голоси для знаменитого колективу. І старший групи прийшов до моєї бабці просити, щоб та відпустила доньку до Києва. Ви собі уявляєте реакцію моєї бабці в той час, коли під стіни сільської сільради іще звозили трупи останніх убитих лісовиків?! Отож бабця одночасно відпустила доньку… заміж і в педучилище, а вже мій тато — в університет.
…Мій тато, Василь Онуфрійович, 1934 року народження, батько трьох дітей і дід чотирьох внуків, у недавній свій приїзд до нас до Києва зробив іще один — після намальованого на шестиметровому полотні родинного дерева — також раритетний подарунок. Тато зробив реєстр колишніх жителів хутора, на якому я народилася й проживала до п’ятирічного віку. Це дуже повчальний документ, якому позаздрив би й сам Юрій Макаров зі своїм «Документом». Але про це я напишу іншим разом.
…Я дуже багата людина — маю живих, хоч і не зовсім здорових, батьків, п’ятьох дядьків-тіток, маю 13 двоюрідних братів і сестер, 18 племінників, двох внучатих племінників.
У кожного з нашої великої родини своя доля. Як і в будь-якої іншої людини — складна, іноді занадто. Не все і не завжди радісно. Молодше покоління має свої зигзаги. Декого Божою рукою розведено судьбами. Та в нашій родині є іще одна, окрім інших, гарна традиція: не тримати зла на тих, хто був членом цієї родини. Тому на Різдво й Великдень ми всі — теперішні й колишні — з’їжджаємося в Розтоки, святкуємо, колядуємо, святимо паски, а потім ходимо в гості. Тоді вулиці для нашої фамілії мало. Сміючись, ми перев’язуємо руки червоними хустинками — щоб не наврочили. Сьогодні скачемо, а завтра — плачемо. Таке життя.
…Як ви думаєте: чи відчуваємо ми всі відповідальність одне за одного, взаємопідтримку, обов’язок допомагати, коли іще всі живі, коли іще ніхто, окрім бабці з дідом і одного зятя, не посипалися із цього дерева, як горіхи?
Про це можна б і не питати. І я була б несказанно рада, коли б в Україні саме такі фамілії називали кланами. Можливо, колись…
…Ось на які роздуми навіяло 45-річчя подружнього життя моїх батьків і 70-річчя дядька Федора, що збіглися із Днем захисника Вітчизни.
І я думаю: чи є вище служіння своїй землі, своїй вітчизні, ніж кожне окреме чесне ім’я, зароблене усім своїм життям, а не лише фамільною приналежністю й багатством?
Недавно гортала найкращий (за визначенням фахівців) підручник з історії України. Північній Буковині у проміжку 1918—1940, 1941—1944 рр., коли вона перебувала у складі королівської Румунії, відведено… 2,5 сторінки. А дехто з тих, хто бере на себе нахабство приймати важливі державні рішення, дотепер не знає причини відмінності нашої ментальності. Як мало знають про історичну судьбу Галичини чи Закарпаття. А потім дратуються, що ми «западенці». Авжеж, не ефіопи.
Тому, коли мене запитують, чому я засіла в своїх книжках у недавній історії «западенщини», мені навіть ліньки відповідати. Що тут незрозумілого, коли оцій моїй недавній історії, історії Буковини і Галичини, в написаній сьогоднішніми мудрагелями історії відведено 2,5 сторінки?
І ви мене хоч убийте, а я залишуся із думкою, що попит на власну історію не зникнув навіть у теперішньому, такому розшарпаному суспільстві. Не зникнув, бо й таких, як я, — багато. Багато хто розмірковує: а де і якими рядками вписані в нашу історію життя таких, як брат моєї тітки Параски — Дмитрик, який віддав Богові душу лише за те, що за час, поки він служив вітчизні, його вітчизна стала іншою державою, зробивши з нього ворога?! Хто і яким чином розкаже про судьби цих людей? Якщо не сімейні хроніки, не совісні історики й письменники-реалісти, то хто?!
Той, хто не має власної історії, ніколи не намагатиметься знати історію землі, де він живе. Бо не всі безбатченки шукають батька.
Але ті, що не страждають на історичну амнезію, в усі часи ідуть, як криголами, залишаючи за собою якщо не дорогу, то бодай вузький прохід — і все-таки дорогу — для пізнання іншими.
…Іноді моє богохульство заходить так далеко, що я, грішна, ловлю себе на думці, схожій на думку моєї героїні із книжки «Солодка Даруся», яка у найдраматичнішу пору свого життя подумала: Бога нема, якщо в світі чиниться така несправедливість. Та коли б навіть не було Бога, я б тоді віру в нього, прости мене, Боже, замінила вірою у свій рід.
