Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Захистили державу– хто підтримає захисників?

Працевлаштування досі залишається однією з найгостріших проблем для ветеранів
12 листопада, 2021 - 10:43
ОЛЕКСАНДР СКОРУК ДІЛИТЬСЯ: «ЗВЕРНУВСЯ ПО ДОПОМОГУ ДО ПОБРАТИМІВ З ВІННИЦІ. ВИТЯГНУЛИ. ЗНАЙШЛИ РОБОТУ В АВТОШКОЛІ, ПРИПИСАЛИ ПРИ ГУРТОЖИТКУ»

«Після шести років у АТО я місяць жив у готелі й пиячив, просадивши всі «дємбельські» гроші. Мені не було куди йти, я не знав, що робити далі: рідних немає, житла немає, роботи немає...» Історія Олександра Скорука із Крижополя, що на Вінниччині, трагічна і, на жаль, непоодинока. Він пішов воювати у 2015 році добровольцем. Служив у артилерії, потім перевівся у розвідку в 11 батальйон 50-ї бригади. У 2016 році чоловік втратив обох батьків. Поки захищав Батьківщину, брат продав батьківський будинок, тож повертатися бійцеві було нікуди. У 2017 році уклав трирічний контракт із ЗСУ і продовжив службу. Каже, так і воював би, але ворожий осколок «списав» його з війська за станом здоров’я. Коли приїхав у рідне село, ніхто його там не чекав. Пішов у сільраду, щоб дали хоч якусь хату «перекантуватися», якось стати на ноги, — відмовили. Звернувся в органи соцзахисту в районі — лише розвели руками. Зі своїми проблемами Олександр поселився в готель і... впав «на стакан». Якби не побратими, каже він, його вже не було б серед живих. Вони протягнули йому руку і витягнули із села до Вінниці, де Олександр розпочав нове життя.

«Як заклинання на кожному бойовому завданні звучало: «Тільки б вижити. Тільки б повернутись». Але все це ілюзія, бо повернутися з війни живим ще не означає повернутися до життя психологічно. На війні кожен боєць намагається вижити, але вдома на нього навалюється стільки проблем, що самотужки вирішити їх нереально, — визнає Олександр. — Я вийшов із госпіталю у березні 2020-го, саме розпочався карантин. Куди не звертався, скрізь «відфутболювали». Звичайно, ми були потрібні там — на лінії оборони, а коли ми повертаємося сюди, то ставлення до нас, як до «попрошайок». Одне пояснення: «Ти не один такий — ветеранів багато»... Було дуже важко. Ти розумієш, що нікому не потрібний, усім байдуже, що ти воював, що отримав поранення, що тобі вже під 50 років — залишаєшся один на один зі своїми проблемами. Це страшне відчуття: бац — і все, ти сидиш без діла, думаєш, що робити далі, а плану немає.

Найскладніше тим, хто живе у селі. Мій товариш, який демобілізувався переді мною, помер у своїй хаті. Парадоксально: вижив під кулями, а смерть через «стакан» наздогнала його вдома. Я це розумів і не хотів закінчити так само. Тому звернувся по допомогу до побратимів із Вінниці. Витягнули. Знайшли роботу в автошколі, приписали при гуртожитку. Коли трохи адаптувався, перевіз до себе жінку з дітьми з Попасної. Ми познайомилися у 2016 році, у неї троє дітей — тепер мої. Вона отримала статус переселенки, діти в школу ходять (наймолодшому 11 років). Житло винаймаємо. Але добре, що є робота, бо вона мотивує вставати кожного ранку, гарно виглядати, жити і заробляти для своїх рідних».

«У ВЕТЕРАНІВ ЗАГОСТРЕНЕ ВІДЧУТТЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ, ЯКЕ НЕ ДОЗВОЛЯЄ АДАПТУВАТИСЯ ДО РЕАЛІЙ»

Хороша стабільна робота — це найкраща реабілітація для ветеранів. Та в більшості регіонів України проблема працевлаштування демобілізованих ветеранів залишається болючою. Як відзначає підполковник запасу, керівник Вінницького міського освітньо-аналітичного центру допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих «Ветеранській простір» Олег КЛЕМБОВСЬКИЙ, на сьогодні для демобілізованих бійців складними залишаються два питання — земля і працевлаштування. Причому з останнім проблеми відчувають не лише бійці, які пішли добровольцями, а й військовослужбовці, котрі звільняються у запас. Соціалізація і пристосування до цивільного середовища — відмінного від фронтового — це нелегке завдання. Дуже часто роботодавці упереджено ставляться до учасників бойових дій, вони вважають, що такі люди обов’язково матимуть психологічні проблеми, які заважатимуть їм нормально виконувати свою роботу. Людина може ідеально підходити за всіма характеристиками, але ключовою причиною відмови їй у роботі може стати перебування у минулому на війні. Відтак, деякі учасники бойових дій воліють не згадувати про своє військове минуле, хоча військовий досвід (навички, про які більшість із них не підозрюють) може зіграти в плюс для приватної компанії. Адже усі ветерани зосереджені на чіткому виконанні завдання і мають високу мотивацію.


«ВЕЛИКУ РОЛЬ ВІДІГРАЄ ПОВОЄННА ПСИХОЛОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ, І ОРГАНИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ МАЮТЬ ЦЕ ВРАХОВУВАТИ ТА БОРОТИСЬ ЗА МІСЦЕ ПРАЦІ ДЛЯ КОЖНОГО СВОГО ЗАХИСНИКА», — ПЕРЕКОНАНИЙ ОЛЕГ КЛЕМБОВСЬКИЙ

«Після звільнення у запас я особисто тривалий час не міг знайти роботу. У комерційних структурах почувався некомфортно, — зізнається Олег Клембовський. — І питання тут здебільшого в тому, що у ветеранів загострене відчуття справедливості, яке не дозволяє адаптуватися до реалій. Коли йдуть реальні бойові дії чи відбуваються критичні ситуації (не тільки для фізичного здоров’я, а й психологічного, бо війна — це не природне середовище для перебування людини), тоді боєць не думає про заробляння грошей, кар’єру чи особисті винагороди. У свідомості відображаються дві ідеї: перша — виконати наказ і не підвести своїх побратимів, друга — вижити. Часом вони міняються місцями, але від цього підсумок не змінюється. У такі моменти важлива не кожна хвилина, а кожна секунда.

Не менш важливі чесність, порядність, братерство. Коли ти сидиш у засідці й на 10 бійців залишається літр води, то поділити її треба чітко — по 100 грамів кожному. Або шматок хліба — на всіх. У цивільному житті таких моментів не може бути, навіть такого відчуття не має, бо обставини інші. Справедливість на фронті — це запорука виконання завдання. Тому хлопці, коли працевлаштовуються на роботу і помічають інші стосунки, бюрократичні процеси, ставлення, чвари, то вони не можуть з цим змиритися і звільняються. До нас звертався боєць, кваліфікований менеджер за фахом, який за рік змінив три місця роботи тільки через те, що помічав несправедливість (у розподілі обов’язків, оплаті праці, колективі). Єдиний вихід для нього — це започаткувати власну справу, бо працювати на когось він не може».

БІЗНЕС МОТИВОВАНИЙ У ПРАЦЕВЛАШТУВАННІ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ. ВАРТО БУЛО Б ЗАПРОВАДИТИ ТАКІ Ж ІНСТРУМЕНТИ І ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ

Олег Клембовський розповідає, що Вінниця має власний лайфхак, як забезпечити учасників бойових дій роботою. Завдяки спеціальній місцевій програмі воїнів працевлаштовують у структурі муніципальної поліції. Місцевим учасникам АТО/ООС пропонують працювати охоронцями у школах Вінниці з досить пристойною заробітною платою. Також «ветеранська» охорона працює у всіх комунальних та бюджетних закладах. Звичайно, у такий спосіб не вдається працевлаштувати всі 5 тисяч ветеранів російсько-української війни, які проживають у Вінниці, але в «Муніципальній варті» вони хоча б можуть пройти адаптаційний період і зрозуміти, що хочуть робити у подальшому. А найкращим варіантом для вирішення питання щодо працевлаштування ветеранів підполковник запасу називає створення стимулів для підприємців. Якщо їх зацікавити збереженою копійкою за кожного працевлаштованого ветерана, то процес працевлаштування пожвавішає.

«Проблема працевлаштування виникла не вчора і не торік, а тягнеться ще з початку російської агресії на Донбасі, коли демобілізовані воїни, повернувшись до попереднього місця роботи, м’яко кажучи, не зовсім зосереджувалися на ній, як раніше. Велику роль тут відіграє повоєнна психологічна реабілітація, й органи місцевого самоврядування мають це враховувати та боротися за місце праці для кожного свого захисника. Вінниця має гарний досвід з працевлаштування учасників бойових дій. Ми співпрацюємо з кадровими агентствами, охоронними структурами, але чесно зізнаюся, що найкраще і найшвидше працевлаштувати демобілізованого бійця вдається за рахунок особистих домовленостей, — визнає Олег Клембовський. — Маючи гарну практику мотивації бізнесу в питанні працевлаштування людей з інвалідністю, варто було б запровадити такі ж інструменти і для ветеранів, бо норма реально працює — бізнес рахує гроші й зацікавлений у тому, щоб економити. Не менш важливу роль відіграє інформаційна підтримка. Подивіться, як «хайпують» медіа, якщо учасник бойових дій потрапив у ДТП. Його не назвуть просто водієм, а обов’язково промаркують. Хоча якби він, навпаки, зробив хорошу справу, то навряд чи згадали б. Тобто зараз у суспільстві вдячність до бійців нівелюється. І якщо зважити на те, що це люди, які пішли захищати свою країну, то важко недооцінити їхню вмотивованість зробити компанію чи підприємство сильнішим. Просто треба правильно поставити завдання для успішного виконання, і боєць виконає його на 100 відсотків».

«СТАТУС БЕЗРОБІТНОГО ОТРИМАЛИ 1488 АТОВЦІВ, ІЗ НИХ 339 БУЛИ ПРАЦЕВЛАШТОВАНІ»

На сьогодні чи не найбільший спектр послуг з адаптації військовослужбовців до умов та вимог сучасного ринку праці пропонують центри зайнятості. Для того, щоб скористатися послугами служби, ветеран може звертатися до будь-якого центру структури незалежно від місця реєстрації чи проживання. Відповідно до потреб, тут йому безкоштовно нададуть інформаційні та консультаційні послуги, пов’язані з працевлаштуванням, допоможуть із профорієнтацією та пошуком підходящої вакансії, оформлять допомогу з безробіття, зокрема, й одноразову її виплату для організації підприємницької діяльності, організують професійну підготовку або перепідготовку тощо. Також у центрах зайнятості кандидатам можуть надати ваучери для проходження освітніх курсів з перепідготовки, спеціалізації, підвищення кваліфікації за професіями та спеціальностями для пріоритетних видів економічної діяльності. Як каже директорка Вінницького обласного центру зайнятості Галина СКОКОВСЬКА, за сім років війни ветерани вже добре знають про їхні послуги, з початку поточного року за сприяння обласної служби роботу знайшли 339 ветеранів.

«До кожного демобілізованого учасника АТО/ООС, хто звертається до служби зайнятості, наші кар’єрні радники намагаються знайти індивідуальний підхід, допомогти усвідомити людині сильні особистісні якості, самостійно визначати власні конкурентні переваги, зокрема здібності, навички, які сприятимуть у подальшому в пошуку роботи, — розповідає Галина Скоковська. — Загалом за 10 місяців 2021 року у Вінницькій обласній службі зайнятості статус безробітного мали 1488 АТОвців, із них 339 були працевлаштовані; дві особи отримали допомогу по безробіттю одноразово для відкриття власної справи; 28 — проходили професійне навчання; 13 — брали участь у громадських роботах та інших роботах тимчасового характеру. Двох демобілізованих учасників АТО працевлаштували до роботодавців на нові робочі місця, по яких прийнято рішення щодо компенсації витрат роботодавця у розмірі єдиного соціального внеску».

«ЗАВДЯКИ ВЛАСНИМ ЗУСИЛЛЯМ, А НЕ НАМАЛЬОВАНІЙ ПІДТРИМЦІ ВІД ДЕРЖАВИ»

Загалом, за даними Міністерства у справах ветеранів, в Україні статус учасника бойових дій мають понад 405 тисяч осіб (серед них 19 тисяч жінок). У профільному відомстві визнають проблему із соціалізацією демобілізованих бійців і важливість працевлаштування, але проєктів, програм, щоб поліпшити ситуацію, поки що не розробляють. Щоправда, Міністерство у справах ветеранів надає можливість здобути нову професію чи підвищити свою кваліфікацію за рахунок держави. На цю програму кошти закладають у бюджет. Однак або ветерани не надто активно користуються цією програмою, або спектр професій не відповідний, бо щороку невикористані кошти повертаються у бюджет. Причин тут декілька. Це і низька поінформованість учасників АТО/ООС про програму, відсутність житла для учасників програми на час навчання, іноді й невиправдано розтягнуті терміни навчальних курсів, а найголовніше — обмежена кількість необхідних навчальних закладів. До прикладу, Володимир Вдовенко з Козятина, дізнавшись про програму, вирішив здобути вищу освіту, але за три роки навчання жодної копійки від держави так і не отримав, навчався за свої кревні.


ВОЛОДИМИР ВДОВЕНКО З КОЗЯТИНА ВИРІШИВ ЗДОБУТИ ВИЩУ ОСВІТУ, АЛЕ ЗА ТРИ РОКИ НАВЧАННЯ ЖОДНОЇ КОПІЙКИ ВІД ДЕРЖАВИ ТАК І НЕ ОТРИМАВ

«Я служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді. До мобілізації працював у залізничному депо слюсарем. Після повернення дізнався про державну програму з підтримки ветеранів і їхнього бажання вчитися, відтак вирішив здобути вищу освіту, бо до цього мав за плечима тільки технікум, — розповідає Володимир. — У 2019 році подав документи до Львівської філії Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту і мав надію скористатися пільгами на оплату навчання. Так, принаймні, пощастило зробили моїм знайомим, але не мені. Упродовж трьох років я звертався до керівництва філії, писав листи до Дніпра, звертався до органів влади, але нічого не добився. Спершу мені відмовляли через відсутність квотних місць, потім через брак державних коштів, зрештою прямо в обличчя (не офіційно) сказали: «Якби мав знайомих у Верховній Раді, то це питання було б вирішено». Попри це я не шкодую, що здобув спеціальність «Технології транспорту». Завдяки вищій освіті отримав підвищення на роботі. Зараз проходжу стажування на посаду інструктора з виробничого навчання. Маю сподівання й на підвищення зарплати. Але це завдяки власним зусиллям, а не намальованій підтримці від держави».

Зараз Мінветеранів активно наповнює ресурс із підприємницької ініціативи G2VEI (Government to Veterans Entrepreneurial Initiatives), який має повноцінно запрацювати у березні 2022 року. Це буде онлайн-платформа підприємницьких ініціатив захисників, яка призначена для збільшення самозайнятості ветеранів, розбудови ветеранського бізнес-нетворкінгу. Вона має забезпечити інформаційну підтримку при започаткуванні власної справи серед ветеранів, повідомляти про програми підтримки підприємницьких ініціатив тощо. І це все ОК, але як бути тим, хто не наважується відкривати власну справу, не готовий ризикувати, хоче спершу адаптуватися, звикнути до ритму мирну життя (адже на війні час біжить по-іншому)? Поки що це питання залишається без відповіді, як і низка інших: скільки УБД відкрили власну справу, скільки з них повернулися на колишнє місце роботи, скільки знайшли нове місце роботи, скільки перебувають на обліку в службі зайнятості, а скільки взагалі не відомо де...


ДОСВІД ІНШИХ РЕГІОНІВ «ПРОГРАМА — УНІКАЛЬНА, БО ЧИННА ЛИШЕ У ЛЬВОВІ»

Марія ПРИХIД, прессекретар Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій:

— Рішення про створення Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій було ухвалено у січні 2016 року. Повноцінно Центр почав функціонувати з жовтня 2016-го. Кілька днів тому ми відсвяткували 5-річчя.

Центр — комунальний заклад Львівської міської ради, тобто ми підпорядковані управлінню соціального захисту ЛМР.

У нас кілька основних напрямів роботи — це надання юридичних консультацій, надання психологічної допомоги, інформаційні послуги і соціальні виплати.

Орієнтовна кількість звернень у день — 40 — 60 осіб. Тобто відвідуваність у нас висока. Приходять до нас і самі учасники бойових дій (і діючі, й ветерани), і члени їхніх родин.

Звертаються вони до нас і щодо працевлаштування. Хоча в цьому напрямі наша функція — більше інформативна. Отримуємо дані від компаній про пропозиції щодо працевлаштування, і ми це висвітлюємо для наших відвідувачів — що є така вакантна посада.

Найбільш популярна і відома наша програма, яка передбачає надання 100 тисяч гривень учаснику бойових дій. Ця програма — унікальна, бо чинна лише у Львові. Звичайно, вона передбачає певні вимоги і поширюється тільки на жителів Львівської територіальної громади. Ще однією умовою отримання цих коштів є перебування у зоні бойових дій не менше 45 діб. Станом на зараз вже більше 4,5 тисячі учасників бойових дій отримали таку матеріальну допомогу. Фінансування цієї програми відбувається з бюджету міста.

Також ми допомагаємо з дорогим лікуванням. Ця програма стосується і самих учасників бойових дій, і членів їхніх родин. Насправді бачимо, що, коли хлопці повертаються із зони бойових дій, вони часто потребують саме такої допомоги. Кошти виділяються різні — було і 40, і 60, і 20 тисяч — за потреби. Досвід показує, що це зараз — дуже актуальна програма.

Крім того, ми у нас часто відбуваються лекції і тренінги (зараз ми ці заходи коригуємо через карантинні обмеження). Був у нас і стартап-клуб, це коли ми навчали учасників бойових дій започатковувати і вести власну справу.

Організовуємо багато заходів до свята Миколая. Це актуально — у нас, у Львові, понад 7 тисяч учасників бойових дій, відповідно — багато діток. Намагаємося охопити всіх — готуємо солодкі подарунки, звичайно ж, розважальну програму. І це завжди дуже приємно робити!

Щодо інших напрямів роботи... З 2020 року у нашому підпорядкуванні — реабілітаційний центр «Фенікс». Плануємо рухатися у бік реабілітації учасників бойових дій, бо бачимо в цьому потребу. Місто планує збудувати реабілітаційний центр. Проєкт уже є. Бо «Фенікс» працює у звуженому форматі. Тобто там надають і психологічну допомогу, і реабілітацію фізичну, але цього замало. І ми плануємо розвиватися у цьому напрямі, розширюватися.

«ВЕТЕРАНУ ЗАВЖДИ Є КУДИ ЗВЕРНУТИСЯ — АБИ БУЛО БАЖАННЯ»

Віктор ОЖОГIН, ветеран АТО, Дніпро:

— Допомогою ветеранам АТО/ООС сьогодні займаються Міністерство у справах ветеранів та управління в органах місцевої влади. У Дніпропетровській облдержадміністрації таке управління, наприклад, очолював ветеран АТО Іван Ночовний. Нині він працює заступником губернатора. Ветерани АТО входили і до громадської ради при Дніпропетровській ОДА. Багато ветеранів працюють в органах державної влади та місцевого самоврядування. Крім того, практично у кожному районі та населеному пункті існують ветеранські організації. Я й сам очолюю громадську організацію «Щит». Проблемами ветеранів займаються також волонтерські та грантові структури. Одним словом, якщо ветеран АТО/ООС потребує допомоги, не сидить склавши руки, намагається вступити на навчання та здобути фах, знайти роботу, то йому завжди є куди звернутися — аби було бажання. Ветеранам з різних програм, наприклад, допомагають вивчити англійську мову, здобути  комп’ютерні знання, допомагають підготуватися для вступу до вишу тощо. Багато ветеранів отримали по два гектари сільськогосподарської землі. Звичайно, буває, що ветерани, які зазнали поранень або посттравматичного синдрому, мають проблеми зі здоров’ям. З проблемою посттравматичного синдрому стикалися не лише наші ветерани, а й, скажімо, американські солдати, які воювали у В’єтнамі. Зараз це вважається медичною та соціальною проблемою і з такими людьми працюють медики та психологи.

Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів; Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця, фото надані авторкою
Газета: 
Рубрика: