Чиновники Міністерства культури України нарешті наважилися жорстко відрегулювати охорону національної історико-культурної спадщини — від адміністрування археологічних досліджень до оподаткування приватних колекціонерів. До цього зводиться суть законопроекту «Про національну культурну спадщину», розробленого міністерством.
Сперечатися з тим, що такий закон потрібен, безглуздо. За роки незалежності в Україні так і не була сформована ефективна державна політика у сфері охорони національної історичної та культурної спадщини.
Проте, задекларувавши абсолютно правильні цілі, автори законопроекту запропонували такий механізм їх досягнення, який не лише не сприятиме посиленню охоронних заходів, а й призведе до прямо протилежного результату.
Якщо проаналізувати законопроект, складається враження, що чиновники сприймають управління охороною культурно-історичної спадщини виключно як потенційне джерело доходів. Причому доходів як легальних, так і корупційних. Цьому сприяє цілковита плутанина в поняттях, повтори статей, а також надання державним органам влади додаткових функцій і повноважень, причому — вельми широких. Наслідки ухвалення законопроекту в такому вигляді можуть бути вкрай сумними — аж до знищення великої кількості архітектурних цінностей, які зберігає древня українська земля, й повного відходу на чорний ринок любителів антикваріату, археологів і дослідників культурної спадщини нашої країни.
ЗАКОН ЩО ДИШЛО...
Проект закону «Про національну культурну спадщину» є «талмудом» з десяти розділів і 96 статей плюс заключні положення. Уже з перших сторінок експертам стає зрозуміло, що його автори досить далекі від того, про що писали. Наприклад, у статті, де дається визначення буферних зон, йдеться про те, що вони визначаються згідно з міжнародним законодавством і цим законом. Але невідповідності міжнародному законодавству в цьому проекті закону починаються вже з перших рядків. Визначення автентичності об’єкту культурної спадщини не відповідає Ризькій хартії 2000 року про автентичність і історичну реконструкцію культурної спадщини, яку ратифікувала Україна.
Досі в Україні державні органи не зробили нічого для затвердження порядку інвентаризації й обліку пам’яток культурно-історичної спадщини. Адже саме з цього й слід починати. І вже потім на базі цих даних ухвалювати закони. Як можна охороняти те, що не підлягає обліку? Запропонований законопроект ніяк не заповнює цю діру. Хоча, з другого боку, зарегульованість культурно-історичної сфери в законопроекті доходить до смішного.
Наприклад, автори намагаються регулювати нематеріальні об’єкти культурної спадщини — традиції, звичаї древніх народів, що проживали на території сучасної України, а також танці, пісні, легенди, свята. Виходить, що навіть тюремний фольклор України треба вносити до державного реєстру! Важко уявити, як можна втрутитися в суб’єктивну природу й регулювати носія нематеріальної спадщини — людину.
Проект закону вводить нову бюрократичну структуру виконавчої влади, яка отримує такі широкі повноваження, що може змагатися з відповідними підрозділами СБУ, МВС і митної служби України, що займаються охороною історико-культурних пам’яток і цінностей. Напевно, в цьому органі й будуть закумульовані корупційні фінансові потоки, а також відбуватиметься грошовий обіг у чорній археології.
Зате контрольні функції інших сторін — громадських організацій і експертів, у законопроекті взагалі не прописані. Їм відведена лише консультативна функція. Усе контролює держорган.
У статтях, щодо питань прав власності на об’єкти історико-культурної спадщини, продажу й вивозу їх за кордон, правила цієї діяльності настільки ускладнені й громіздкі, що майже всі пункти створюють лазівки для корупціонерів. Адже, щоб отримати будь-який дозвіл, підтвердження й інші документи, не порушивши жодної букви закону, доведеться «дати на лапу».
Те саме можна сказати й про держфінансування діяльності, пов’язаної з виявленням, дослідженням, консервацією, реставрацією, музеєфікацією, ремонтом і пристосуванням пам’яток. Будь-кому, хто знається на держфінансуванні в Україні, відомо — для того, щоб унеможливити спроби корупційних діянь, треба заборонити використання коштів спеціального фонду. Інакше корупції не уникнути. У законопроекті спецфонд залишили як одне з основних джерел фінансування.
Навіть у такій, здавалося б, звичайній статті, як екскурсійні відвідини історико-культурних пам’яток, говориться про те, що органи охорони культурної спадщини забезпечують, по можливості, вільний доступ. Тобто, іншими словами, доступ може бути, а може й не бути вільним. Аби видати дозвіл на екскурсію за хабар, місцевому чиновникові такого формулювання в законі цілком достатньо. І не треба думати, що така ситуація штучна — з нинішнім рівнем корупції в Україні вона більш ніж імовірна.
АБО ЗНИЩЕННЯ, АБО КРИМІНАЛІЗАЦІЯ
Автори законопроекту повністю ігнорують право громадянина України бути активним і незалежним у своїй діяльності з вивчення культурно-історичної спадщини. Чиновники з Мінкультури унеможливлюють участь приватних осіб в охороні культурно-історичної спадщини. При цьому декларують необхідність залучати населення до цієї справи. Навіщо штучно когось залучати, якщо і так є громадяни з непідробним інтересом. Ті ж таки колекціонери. Але з них чиновники Мінкультури збираються збирати податки й отримати право грубо втручатися в колекції (це стане можливим завдяки положенню про «контроль» збереження) аж до вилучення через суд. Передбачаю, що ті, хто розробляв цей законопроект, одразу заявлять, що такою є світова практика.
Так, практика схожа, але лише з тією істотною різницею, що в країнах Європи юридичні особи приватної форми власності та фізособи, котрі займаються охороною культурної й історичної спадщини, заохочуються й мотивуються. Способів безліч — від пільгового оподаткування, якщо діяльність передбачає комерційну вигоду (екскурсії й інше), до субсидованого фінансування власників або орендарів таких об’єктів. Подібні схеми працюють у Франції, Великій Британії й інших країнах — членах Євросоюзу. Державне управління об’єктами культурно-історичної спадщини переважає в тих країнах, де історичний туризм — стратегічна галузь економіки — наприклад, у Греції. Але в Греції та ж таки держава фінансує більшу частину археологічних розкопок та інших наукових досліджень культурно-історичної спадщини.
У незалежній Україні держава жодного разу не виділяла коштів на археологічні розкопки. За словами директора Інституту археології НАН України академіка Петра Толочка, археологічні розкопки ведуться або за спільними з іноземними державами програмами за іноземні ж кошти, або за кошти забудовників, яким для отримання комплекту дозвільної документації на будівництво треба провести археологічну експертизу. В останньому випадку, проблем чимало, причому з вини обох сторін. Археологи при їхніх мізерних зарплатах не проти брати хабарі, а забудовники, щоб отримати бажану земельну ділянку, охоче їм платять. У разі ухвалення такого заплутаного й громіздкого законопроекту, який запропонувало Мінкультури, забудовники, щоб уникнути бюрократичної тяганини й збільшених в рази корупційних витрат на чиновників, швидше постараються позбавитися від знайдених об’єктів, що являють цінність. Виходить, що лише чорні археологи за замовленням приватних колекціонерів і освоюватимуть їх.
Досвід зарубіжних країн свідчить, що найбільш ефективною формою управління сферою історико-культурної спадщини є державно-приватне партнерство (ДПП). Якби незалежному дослідникові із Сербії Семіру Османагічу заборонили проводити розкопки, світ не дізнався б про те, що на Балканах є три піраміди, вік яких становить близько 8—12 тисяч років. Досі вчені Європи скептично ставляться до цього відкриття. Але Османагіч, який раніше 15 років досліджував піраміди в Латинській Америці, наполегливо продовжує копати, відстоюючи свою знахідку. Адже чимало археологічних відкриттів робилося завдяки ентузіазму приватних дослідників. За такого підходу потреба в чорних археологах відпаде сама собою.
Саме за допомогою законопроекту про державно-приватне партнерство й треба наводити лад у сфері охорони пам’яток і культурно-історичної спадщини. А в пострадянських країнах, де чорна археологія процвітає повсюдно, державно-приватне партнерство — взагалі єдино правильний шлях навести лад. А представлений чиновниками Мінкультури проект закону може служити хіба що інструментом для знищення або криміналізації цієї сфери. Але тоді варто змінити його назву на щось на кшталт «Про Центральний орган виконавчої влади зі знищення історико-культурної спадщини України».
