Терористичні атаки на Америку та війна проти Талібану навели багатьох на глибокодумні міркування про взаємозв’язок між культурним та економічним розвитком. Конкретніше, можливо в ісламському світі тому й не відбувається модернізації, що його культура застрягла у середніх століттях? Чи є слабкий економічний розвиток більшості країн Близького Сходу та Середньої Азії результатом наявності там культурних традицій, вороже налаштованих до економічного росту?
Ісламський світ звичайно звинувачують у тому, що він пропустив досягнення європейського Просвітництва, коли церкву було відокремлено від держави, коли були визнані сучасні наукові ідеї, і культурні традиції відносно жінок набули сучасного характеру. На підставі цього робиться висновок, що ісламський світ не вiдповiдає вимогам, за яких можлива модернізація, ані в плані технології, ані відносно культурних традицій, таких, як надання певних прав жінкам, але ж саме все це і є необхідною умовою для успішного розвитку економіки у сучасному світі.
Як завжди буває у разі грубих узагальнень, елементи правди перемішані з масою оман. Правда полягає в тому, що певні культурні традиції сприяють модернізації економіки. Це тенденція до більшої рівноправності чоловіків і жінок та їхніх ролей у суспільстві; культура, що надає високий соціальний статус рівню освіти; секуляризація багатьох аспектів сучасного життя, в тому числі першорядна роль, що надається сучасній науці, і культурні традиції, що сприяють соціальній мобільності при виборі професій. А неправда полягає в тому, що деякі культури є статичними і нездатними змінюватися, тоді як інші вважаються чомусь винятково сучасними.
В усіх регіонах світу культури повинні були пристосуватися до змін в організації економіки, нових технологій та досягнень наукового знання, що вони сталися за останні двісті років. Приміром, у Західній Європі та США процес прийняття на рівні культури соціальної та економічної рівності чоловіків і жінок зажадав тривалої політичної боротьби і розвитку відповідних соціальних норм. І в межах регіонів, і в межах підгруп, що дотримувалися однакових культурних традицій, темп змін значно варіювався.
Ісламський світ, що простирається на 15000 кілометрів і нараховує десятки країн, в яких число послідовників цієї віри перевищує 1 мільярд, також повсюдно зазнавав культурних змін. Ісламські країни Середземноморського регіону (такі як Марокко, Туніс, Єгипет та Туреччина) і в культурному, і в політичному плані явно відрізняються від ісламських країн Аравійського півострова (таких як Саудівська Аравія, Ємен, Оман), які у свою чергу відрізняються від ісламських країн Центральної Азії (таких як Афганістан, Пакистан, Таджикистан), країн Південно-Східної Азії (таких як Індонезія та Малайзія) і країн, розташованих на південь від Сахари (таких як Малі та Чад).
Як приклад розглянемо один показник — кількість дітей, що припадає на одну жінку в суспільстві, відомий як «загальний коефіцієнт плідності». У тих спільнотах, де жінці не дозволяється працювати, а ставиться в обов’язок сидіти вдома та ростити дітей, кількість дітей дуже велика. При цьому страждає економічний ріст: адже коли у бідних родинах занадто багато дітей, отримувана кожною дитиною освіта погіршується.
У більшій частині ісламського світу, і особливо це виражено на Аравійському півострові, коефіцієнт плідності залишається дуже високим. В Ємені жінка родить за своє життя в середньому більше 7 дітей. У Саудівській Аравії цей коефіцієнт перевищує цифру 6. В інших регіонах ісламського світу коефіцієнт плідності набагато нижчий, і він знизився за останні кілька десятиліть, що свідчить про істотну зміну культурних норм. У Тунісi середнє значення коефіцієнта плідності знизилося з 6,2 у 70-і роки до 2,3 сьогодні, у США, приміром, цей показник зараз у середньому трохи вище 2. Так само в Туреччині коефіцієнт плідності впав з 5,2 на початку 70-х до 2,7 наприкінці 90-х. В Індонезії спостерігалося практично таке ж зниження коефіцієнта плідності. У цих суспільствах набагато більше жінок стали робочою силою, розширюючи, таким чином, свій соціальний статус можливістю отримувати доходи, беручи участь в економічній діяльності.
Отже, ми можемо відзначити, що в ісламських суспільствах таких країн, як Туніс, Туреччина, Індонезія та Малайзія, за час життя останнього покоління відбувався стрімкий економічний ріст та швидка зміна культурних традицій. Деякі з цих країн останні кілька десятиліть входили до числа країн з економікою, що найбільш швидко розвивається. Ісламська культура не була перешкодою на шляху економічного росту і не була статичною. Що ж стосується країн в інших частинах світу, то в них культура також проявила свою здатність відзиватися на зміни в економіці, також як і здатність адаптуватися до умов, що змінюються.
На Аравійському півострові культурні зміни і процес економічного розвитку протікали повільніше. У даному випадку причинно- наслідковий зв’язок просліджується у двох напрямках: культурні фактори, можливо, стримували економічний ріст, і водночас малоефективна економіка (як наслідок поганої економічної політики та надзалежності від нафти), можливо, сповільнювала процес адаптації культурних традицій до вимог сучасної економіки. Процес соціальних змін у місцях дуже віддалених від цивілізації, таких як Афганістан або Чад, протікав повільніше також і через їхній слабкий зв’язок зі світовою економікою.
Ці приклади повинні застерегти нас, що не слід дотримуватися трьох існуючих на даний момент тенденцій. Перша полягає у навішенні спрощених ярликів на складні та різноманітні суспільства. Ідея про єдиний консервативний «ісламський світ» так само помилкова, як і ідея про єдине сучасне «західне суспільство». Ступінь розмаїтості високий, культурні традиції варіюються в широких межах. Спрощені ярлики швидше свідчать про наявність забобонів, ніж про розуміння. Друга тенденція полягає у переконанні, що культура якимось чином є статичною та незмінною. Культура повсюдно змінюється у відповідь на розвиток технології, економічний ріст і звичайно ж у відповідь на глобалізацію. Третя тенденція полягає у переконанні, що культура — це ключ до економічного розвитку. Економічний розвиток визначається багатьма факторами, включаючи географічні, політичні, міжнародні відносини, а також культурні. Культурні розходження між різними суспільствами найчастіше є наслідком, а не причиною розходжень в економічному розвитку.
Джеффрі Д. САКС, професор економіки, директор Центру міжнародного розвитку при Гарвардському університеті
