В невеликій вузькій кімнатці у Житомирському гідропарку йшли заняття — молодий хлопчина разом з п’ятьма дітлахами та їхніми батьками розігрував лялькові вистави. Сюжети класичні, прості і водночас мудрі — «Ріпка» та «Колобок». Хтось з менших грав мишку або зайчика, з більших — ведмедя, вовка чи лисицю, і треба було бачити, як старанно намагалися вести свої ролі діти. Хоча робити це їм було вочевидь складно. Не з огляду на вік, бо зібралися підлітки і малюки — 15-річні Андрій та Богдан, 8-річний Віталик, 3-річний Костик та ще Катя — а на хвороби, які обсіли їх з дитинства, серед них дитячий церебральний параліч і деякі ще важчі. Грав Колобка і одночасно вів дійство Богдан Купчинський, голова Житомирської міської дитячої громадської організації «Все робимо самі». Власне, навчання дітей з особливими потребами грі в ляльковому театрі є лише частиною більш масштабного проекту «Промінь надії», розробленого цією організацією. Запропонувавши згаданий проект на конкурс «Особливі діти», який проводили Міжнародний фонд «Відродження» і благодійний фонд «Крона», житомиряни нещодавно виграли грант цих організацій. Гроші невеликі — сума не дотягує до 60 тис. грн., і ще стільки ж вони мають зібрати самі — однак це для них вперше за 7 років роботи, тим більше, що довелось витримати сильну конкуренцію з боку громадських організацій, які працюють у великих містах України.
Зараз, розповів «Дню» Б. Купчинський, в організації «Все робимо самі» 90 дітей, більшість з яких займається в тих чи інших секціях. Ідея її створення — адаптація до життя у суспільстві дітей з малозабезпечених сімей і таких, де є діти з особливими потребами. Тренерами на заняттях найчастіше виступають члени організації, які вже чогось навчилися. За роки її існування проведено 93 благодійних та культурологічних заходів, в тому числі обласні і дитячі фестивалі дитячої творчості, телемарафони. А заняття щодо безпеки в інтернеті, запобігання торгівлі дітьми проводили в загальноосвітніх школах. Звісно, доводиться попрацювати, щоб знайти спонсорів, без яких провести серйозний захід важко. Щодо проекту «Промінь надії», то в ньому зайняті 15 родин, де виховуються діти з особливими потребами. Уроки образотворчого мистецтва, хореографії, репетиції і гра лялькових вистав — таким чином, дітей, яким, бува, навіть говорити важко, залучатимуть до спілкування із товаришами, іншими людьми, привчатимуть не боятися виходити на сцену. А ще їх будуть вчити продавати виготовлені витвори на благодійних аукціонах, щоб щось заробити. У грудні вони мають взяти участь у великому танцювальному марафоні і разом з іншими такими ж дітьми боротися за призи. Крім наставників, так би мовити, на громадських засадах, це робитимуть і платні тренери. Суть нашої організації, наголошує Богдан, у тому, аби діти навчилися самі собі допомагати. Не сподіватися на підтримку з боку держави, тому що її можна довго чекати і вирости до того часу. Дитина повинна до18-річного віку набути певних навичок, зрозуміти, що, крім неї самої, їй практично ніхто не зможе допомогти. І ставить пронизливе запитання — коли батьки помруть, куди цим дітям, що стануть дорослими? В інтернати? А справді — куди? До речі, сам Богдан народився в багатодітній сім’ї і був колись дитиною з особливими потребами. Зараз, у свої 24 роки, навчається на 4 курсі Житомирського економіко-гуманітарного інституту університету «Україна». Чим не приклад?
...Після закінчення занять, про які йшлося на початку, одна з присутніх мам, пані Тетяна, ділилася з «Днем» враженнями — її сину Віталику відразу сподобалося тут, йому цікаво, і вони приходять на заняття, щоб дати дитині можливість розвитку. Пані Наталя Беседовська була на заняттях в ролі тренера з театрального мистецтва. Вона 6 років пропрацювала вихователем у спеціальному дитячому закладі для дітей з особливими потребами, поки безробітна, Каже, що її завданням є виявлення у дітей особливих талантів, виховання почуття товариства, доброзичливості. Тренером стала за власним бажанням і на громадських засадах. І вважає, що не все вирішують гроші, а таким діткам дуже потрібна допомога, щоб вони почували себе особистостями, могли спілкуватися із здоровими дітьми, навчатися разом з ними, орієнтуватися у суспільстві.
Згідно з задумом авторів, буде знято 15 відеофільмів про історії родин залучених до проекту «Промінь надії». На це, а також на прямі ефіри, іншу роботу телевізійників облтелебачення піде майже половина всього кошторису. Попередній проект, коли не було гранту — не ремствував, а констатував Б.Купчинський (він взагалі ні на що не скаржився) — показав, що вони лише за гроші працюють. Не роблячи далекосяжних висновків, все ж зауважимо у цьому зв’язку — звісно, у організації є спонсорська підтримка, а відтак певні кошти. Водночас зрозуміло, що показ заходів благодійної організації, тих же телемарафонів, безумовно, вимагає витрат, і серйозних. Але чи варто ставитися до цього, як реклами і намагатися заробити побільше на подібних проектах? Це запитання до совісті і моралі не стільки колег, скільки їхнього керівництва.
