ЯКI IСНУЮТЬ СТЕРЕОТИПИ ЩОДО СХОДУ Й ЗАХОДУ УКРАЇНИ ТА ЯК ЇХ ПОДОЛАТИ?
Валерій ШЕВЧУК, письменник:
— Загалом проблема Схід-Захід, точніше кажучи, Лівобережжя та Правобережжя, має дуже глибоке коріння. У 1667 році, всупереч домовленостям Богдана Хмельницького з московським царем, Росія з Польщею уклали Андрусівський мир, за яким Україну поділили надвоє. Лівобережжя залишалося під владою Московського царства, Правобережжя відійшло до Польщі. З цього, власне, все й почалося. Потім навіть велися війни між цими «двома Українами», в яких брали участь, звісно, росіяни, поляки й турки. І як наслідок — Правобережжя було цілковито знищено, і гетьман Петро Дорошенко був скинутий Самойловичем. Сталося так, що на Лівобережжі, окрім Слобожанщини (ця територія була підлегла російському цареві), продовжувала існувати козацька держава, яка мала автономію: суд, фінансову систему, військо...
Але скоро Україну знову розполовинили: з падінням Польщі одна її частина відійшла до Австо- Угорської імперії, в складі якої проіснувала аж до визвольних змагань 1918—1921 років. У 1918-му відбувся Акт Злуки усіх українських земель. Це було велике свято, яке, проте, тривало недовго. У передвоєнні роки знов українські землі опиняються під Польщею і під більшовицькою Росією. Це історичні факти розділу нашої Батьківщини довколишніми імперіалістичними державами. Таким чином, теперішні розмови про розбіжності між Східною Україною й Західною — ніщо інше, як спроба розчленити наш єдиний національний організм.
Цьому можна й треба запобігти. У суспільстві мусить бути пропаганда ідей єдності, і не тільки пропаганда. Оскільки Україна — держава унітарна, тому є тверда законна конституційна підстава на поборення цих антиукраїнських тенденцій.
У шістдесятників було гасло: «Тільки тоді, коли Київ зі Львовом буде єдиний, Україна буде повноцінною!» Нині воно звучить так: «Коли Ужгород, Львів, Київ, Харків, Донецьк, Сімферополь відчують себе єдиним політичним організмом, тільки тоді Україна стане повноцінною демократичною європейською державою!»
Тарас ПЕТРИНЕНКО, співак:
— Мій особистий погляд на існування стереотипів щодо українців Сходу та Заходу полягає насамперед у тому, що між ними відмінностей немає. Згадаймо історію України кількох останніх десятиліть, коли на Схід і Крим була переселена величезна кількість росіян. І фактично вони настільки недовго живуть на цій землі, що не встигли ще глибоко пустити коріння і визнати її своєю другою Батьківщиною. Тому ситуація, на мій погляд, виглядає так, що люди живуть, працюють, народжують дітей, але серцем більше прив’язані все-таки до Росії. Я нікого не хочу ображати, лишень констатую факти.
І ця ситуація сьогодні дається взнаки. Хочу подякувати українцям, які проживають на західних теренах. Вони вже мають багатовікове коріння тут і ставляться до України як до своєї Вітчизни, яку не можуть втратити за жодних обставин. Розуміючи історію, нині ті ставляться до своїх співвітчизників толерантно й закликають усіх до порозуміння. Користуючись нагодою, хочу через газету «День» закликати жителів Донбасу, Луганщини, Криму до того, аби вони врешті-решт визнали Україну своєю другою Батьківщиною, прийнявши її усім серцем. А у таких подіях, як сьогодні, — щоб все-таки мирилися з тією думкою, що Росія не завжди обстоює інтереси нашої країни, бо має власне зацікавлення. Мені здається, що настає той час, коли усім, чи більшості, принаймні, стає очевидним, де правда, а де навмисне викривлення чи провокування ситуації для того, щоби чинити політичні маніпулювання.
Я безліч разів був за кордоном і бачив, як поводять себе етнічні українці США чи Канади. Коли відзначають якісь свята, завжди у залі два державні прапори — український та американский, звучать два гімни... Ці люди дуже люблять як історичну Батьківщину, так і країну свого проживання. Думаю, в Україні все треба робити для того, щоб росіяни, поляки, греки, татари, угорці, євреї та інші народи почувалися надзвичайно комфортно, але водночас щоб не змушували нас прилаштовуватися до них. Бо не гоже ходити зі своїм уставом у чужий монастир. Ось це й буде предметом міжнаціонального порозуміння. Українці повинні відбутися як політична нація.
Валентина СОБОЛЬ, колишній викладач Донецького національного університету, нині — викладач Варшавського університету:
— Я народилася у Дніпропетровську. Батько у молоді роки вчителював у селі Жаб’є на Івано-Франківщині. Він розповідав мені прекрасні казки, легенди про опришків та Олексу Довбуша, співав лемківських та бойківських пісень. Дитиною так захопилася незнаним краєм, що він видавався за рай. Але чомусь про той край у моєму місті говорили не часто й не вельми охоче...
Згодом переїхала у Донецьк, де багато років викладала українську літературу в університеті. Можливо, я жила у дещо замкненому світі. Це було елітарне товариство, де панували традиції вузу, з якого вийшли Василь Стус, Василь Голобородько, Іван Дзюба... Донецьк — потужний інтелектуальний центр, де багато вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів... Там свідома українська інтелігенція. Назву хоча б завідувача кафедри української літератури Донецького національного університету Степана Мишанича чи професора Білецького, який видав українською мовою тритомник енциклопедії гірничої термінології! Наступного року наш університет стане осередком VI Міжнародного конгресу україністики. Сподіваюся, що це допоможе моїм землякам відчути інтелектуальну силу світового українства. Серед них, на жаль, будуть і ті, котрі на один день стануть жовто-блакитними. Прикро.
У 2001 році разом з колегами вдалося відкрити меморіальну дошку Василеві Стусу. Вона кілька років пролежала у підвалі, а сам декан факультету, який закінчив Стус, говорив: «Ну, що ти, Валентино, хіба це геніальний поет?» І коли пам’ятна дошка все-таки була встановлена, ми говорили, що у російськомовному Донецьку відстояли клаптик української землі! На жаль, декани й ректори ВНЗ, вихідці зі старої радянської системи, які так і не прикипіли серцем до молодої української держави. Нинішня ситуація у Донецьку дуже нагадує радянську ідеологічну машину пропаганди з тією різницею, що засоби її дії ще нахабніші та цинічніші. Тому я щодня підтримую акцію «Подзвони в Донецьк і скажи правду!»
Сергій АРХИПЧУК, режисер Національної опери України:
— Пригадую, як у 1975 році вступив у Дніпропетровське театральне училище. Тоді Дніпропетровськ був закритим містом для в’їзду іноземців. Там пильно вишукували дисидентів і з особливим розголосом розправлялися з ними. Зокрема, відомий процес над авторами листа творчої інтелігенції про стан української мови в закладах освіти й культури регіону. Нові друзі, дізнавшись, що я родом з Рівненщини, з гумором розпитувалися, чи досі зберігаємо зброю на горищі?.. Наприкінці 70 ху Москві познайомився з естонцем Нееме Куунінгасом, нині художнім керівником театру «Естонія». Коли сказав, що я із Західної України, той здивувався. Вони не ділять свою батьківщину на західну й східну. Або ще один приклад. У другій половині 80-х з однією приятелькою проводили на Донеччині ювілейні дні до 100-річчя з дня народження Івана Франка. Вона — місцева й сприймалася у тамтешньому середовищі як героїня. Присутні в залі спершу навіть вагалися, чи не провокація це, бо досі ніхто такого патріотичного вечора не робив. Уже в незалежній Україні та сама колега ініціювала проведення фестивалю української та єврейської культур. Я запитав у неї, мовляв, чи не достойні ці два народи того, щоби бути представленими окремими фестивалями? «Це в Західній Україні, у Києві можна започатковувати окрему акцію кожної з культур, а Донецьк — місто інтернаціональне», — відповіла на те. І справді, радянська ідеологічна машина потужно працювала особливо на Сході і Півдні України. Донецький оперний театр був лабораторією радянської опери, згадати лишень балет «Чарівний камінь», оперу «Десять днів, які потрясли світ»... Окремо одержував дотації на спектаклі, які часто й до прем’єри не доходили. Хоча існував і певний паритет між Львовом та Донецьком стосовно диригентів чи оперних співаків. І досі в Донецькій опері працюють знамениті баритон Петро Ончул, тенор Петро Лобатий. Звичайно, вони мають свою думку про те, що зараз відбувається. Переконаний, що поділ на Захід та Схід, ці сепаратистські тенденції стануть ще одним уроком для всіх нас, як не можна нехтувати духовним і культурним. Я спілкувався з людьми середнього та старшого віку, які приїхали з Луганська у Київ на підтримку свого кандидата. З ними можна було встановити контакт і вести діалог. На жаль, на них глибоко позначилася відсутність збалансованої інформації.
На початку і в середині 90-х проводилися масштабні походи у Канів та на Січ у Запоріжжя. Фестиваль «Червона рута» відбувався у Донецьку, Запоріжжі, Харкові, Криму. У січні, на День Злуки, люди творили живий ланцюг по всій Україні. У якийсь момент все це згасло через відсутність продуманої послідовної національної політики. Але нині вже очевидна грандіозна роль Києва, Полтави та Черкас. Власне, той Центр, довкола якого всі гуртуються, є найбільш красномовним аргументом єдності українців, хоч би що там хто говорив.
