Недавно, у рамках Міжнародного авіаційного салону «МАКС 2003» у Жуковському,під Москвою, один iз днів грандіозної зустрічі грандів авіаіндустрії світу був повністю присвячений творчій спадщині і перспективам авіадвигунобудівництва, пов’язаній зi справою життя Лауреата Державної і Ленінської премій, Героя соціалістичної праці академіка АН УРСР Олександра Георгійовича Івченка, мого незабутнього батька. Звичайно ж, творець двигунів «ОI», що підняли у повітря всесвітньо відомі літаки Ан-10 та Iл-18, Ан-24 та Як-40, вертольоти Мі-1 і К-10, відомий у світі техніки. 23 листопада виповнилося 100 років з дня його народження.Але прожив він мало — усього 65 років, пристрасті та стреси важкої професії позначилися на його спочатку богатирському здоров’ї. А його інтелектуальний зліт, його шлях від випускника Харківського машинобудівного інституту за спеціальністю «двигуни внутрішнього згоряння», а потім інженера моторного заводу ім. П.І. Баранова у Запоріжжі, до генерального конструктора Запорізького машинобудівного конструкторського бюро «Прогрес» — це лише тридцятиріччя.
Рідних Олександра Георгійовича хвилює, що його вклад у розвиток рідної України високо оцінено. АССАД, Міжнародна асоціація «Союз авіадвигуністів» у рамках СНД оголосила нинішній рік — Роком О. Івченка, а Кабінет Міністрів України прийняв, за підписом прем’єр- міністра В. Януковича, розпорядження про проведення ювілейних заходів, присвячених сторіччю О. Івченка. І найголовніше і найвизначніше: Олександра Георгійовича пам’ятають і продовжують любити у рідному колективі. Генеральний конструктор ЗМКБ «Прогрес» імені академіка О.Г. Івченка, Герой України, член-кореспондент НАН України Федір Михайлович Муравченко, один iз учнів батька пише: «Олександр Георгійович — жива частинка наших пошуків і досягнень, радощів і печалей. Є щось символічне у тому, що сторіччя О.Г. Івченка співпадає і зі сторіччям світової авіації. Адже саме Олександр Георгійович, як і Олег Костянтинович Антонов, багато у чому сприяв тому, що Україна володіє сьогодні власним потенціалом авіадвигунобудування і створення літаків».
Звичайно ж, як авіаконструктор, що багато років трудився в АНТК ім. О.К. Антонова, я могла б досить детально змалювати інженерний і конструкторський марафон Олександра Георгійовича. Це і участь у створенні мотора М-88, що дозволив у перші місяці війни чинити опір авіаційному натиску ворога, і героїчна праця в ім’я Перемоги, коли двигуни запорожців, що стали омичами, без зволікання встановлювалися на червонозоряних бойових літаках, щоб зламати хребет фашизму, і післявоєнний подвиг, коли у рідному моєму Запоріжжі ентузіасти на чолі з батьком випустили первістка нових мирних зусиль — двигун «ОI-26». О. Івченко — один iз фундаторів Радянського вертольотобудування, а також саме він стояв біля джерел новітнього газотурбінного двигунобудування в Україні. У дні проведення «МАКС — 2003» цю траєкторію позначили так: від «ОI-4» до «ОI 450». А легендарний двигун «ОI-20», що поставив на крило кращі авіалайнери післявоєнного часу, як бензопилка «Дружба», і досі у строю.
Однак мені хочеться розповісти про штрихи становлення батька, про нас, п’ять його дочок, про нашу маму, інженера-ливарника Парасковію Михайлівну Івченко — друге «я» нашого батька.
Шурик Івченко народився у Великому Токмаку, у сім’ї робітника-ливарника Георгія Юхимовича Івченка і Єлизавети Яківни Голки, що вела родовід з древнього козацького роду. Ріка Молочна поклала початок батьковій пристрасті до рибальства. І будучи вже Генеральним конструктором, він писав замітки про рибальство, публікуючи їх в альманасі «Рибалка-спортсмен» під псевдонімом Олесь Вудкар. Любив українське слово, українську пісню, як і його батько, був умілим садівником. Ідеали Жовтня, як і Георгій Юхимович, підтримав. У сімнадцять років став підручним ливарника, потім майстром, а згодом наймолодшим начальником цеху на «Червоному прогресі», як став іменуватися завод «Фукс і Кляйнер» у рідному Токмаку. Пройшов плідний шлях партійної та профспілкової роботи.
Парасковія Михайлівна та Олександр Георгійович…Одного разу, у далекому важкому 1921 році, вісімнадцятирічний Шура побачив у цеху незнайому юну сірооку станочницю. Парасковія Михайлівна, залишивши через голод рідну Смоленщину, добралася до дніпровських країв і знайшла, нарешті, роботу на «Червоному прогресі». Знайомих і рідних у неї у нових місцях не було, та й вдома ніхто не чекав, батьків скосив тиф…
Іскра раптового кохання, висловлюючись стилем романів, спалахнула у їхніх серцях. Паші було сімнадцять. Незабаром вони стали чоловіком і жінкою. Стояла епоха склянки води, відмови від ніжності, заперечення ставлення до одруження як священного союзу. Однак у Парасковії та Олександра все було інакше, у дусі заповіді — «совет да любовь». Вона була йому вірною помічницею, а він їй — надією та опорою.
Як ніхто інший, мама знала особливості розуму і серця батька, його завдатки. Обох захоплювало навчання в інституті. І ось Парасковія Івченко стала студенткою «інженерної Сорбонни» у Харкові, а потім, у двадцятисемирічному віці, й Олександр Івченко.
До цього часу у них підростала Оленка, наша старша сестра. Потім у світ прийшла Валя, яка багато років працювала у Харкові, потім Люсьєна, потім Любочка, а у 1947-у — я, наймолодша гілочка у сім’ї. Між іншим, саме мама фактично добилася, щоб батько отримав знаменний диплом. Цей епізод з її слів записала Зінаїда Бебешко, яка написала повість про батька, що так і залишилася у рукописі. Але сторінки ці збереглися. Відтворю кілька рядків.
Справа у тому, що у 1934 році О. Івченка як члена партії було відряджено в Одеську область для зміцнення колгоспного руху. Ніхто і не здогадувався, що майже обірвався його шлях майбутнього інженера. І ось Парасковії Михайлівні вдалося потрапити на прийом до Павла Петровича Постишева, тоді секретаря ЦК КП(б)У.
«Я вас слухаю, розкажіть про себе», — сказав Постишев. Зібравшись з думками, Паша з жаром почала розповідати, що через місяць закінчує навчання в інституті, що держава витратила на це чималі гроші, направляє її на завод «Серп і молот», де вона вноситиме чималий вклад як інженер-ливарник.
— Так, дійсно, ливарники нам потрібні.
— А хіба двигунобудівники не потрібні?
…Через два тижні Паша разом з дочкою прийшла на вокзал зустрічати чоловіка.
— Пашо! Оленко!
Радості не було меж.
Коли батька не стало, мама трималася мужньо. Юрій Трохимович Муравйов, кандидат технічних наук, чоловік Валюші, якої, як і Олени, на жаль, уже немає з нами, описує її телефонний дзвінок у Харків, після того, як Олександр Георгійович важко захворів. «Вона поговорила з Валею, яка була вагітна, а потім попросила до телефону мене, мовляв, поговорю і з Юрою. Вона не хотіла турбувати Валю на шостому місяці майбутнього материнства. А мені з властивою їй лаконічністю повідомила: «Юро! Слухай мене уважно і не став запитань. Батько серйозно хворий. Подзвони мені з переговорного пункту».
Тато почав одужувати, лікував його відомий у Запоріжжі невропатолог професор Павло Генріхович Гафт. Але недуга все ж виявилася невблаганною.
Пам’ятаю наш будинок, наш сад на вулиці О. Івченка у Запоріжжі. Його було збудовано у 1948-у, на отриману Сталінськую премію. Одночасно такий же будинок, за єдиним проектом збудував і Володимир Олексійович Лотарьов, талановитий конструктор, наступник батька. Меморіальна дошка на початку цієї невеликої вулички, нагадує що тут жили два Герої, два Генеральних конструктори — Олександр Івченко і Володимир Лотарьов.
А мама? Вона пережила батька на дев’ять років. Трималася сумно і мужньо. І як тихий пам’ятник обом квітне Осокорова балка, заводський куточок відпочинку і риболовецької одіссеї, що так захоплювала обох. Мама завжди підтримувала ці поїздки на Дніпро. Але і тут тато, напевно, безвідривно думав про двигуни.
23 листопада сім’я Івченка зібралася у Запоріжжі. Вклонилися ми всі пам’яті батька і мами. Але життя триває. І всім нам приємно і радісно, що справу Олександра Георгійовича продовжує його школа. Її майстерністю і обдарованістю створено сучасну генерацію авіаційних і наземних двигунів найвищого класу. Образно говорячи, це одна з силових установок епохи, що перенесли нас у ХХI століття. Ніби веселку, у неї вписано і Запорізьку формулу неба, формулу творця двигунів «ОI», що і досі підносять країну угору.
