До філософії я маю пряме відношення. Вже тому, що публікуюся в цій рубриці. Але якщо спитати мене, що ж це за феномен такий — філософія, мені важко відповісти. Поміркувавши, скажу, можливо, так: сьогодні слово це приваблює важливих персон. Наш Президент, наприклад, любить його вживати, і наш губернатор також. А ще нещодавно один іноземний дипломат при нагоді говорив про музику Моцарта: вона є веселою і легкою, але «філософськи складна і роздирається суперечностями». Пам’ятаю, ще в «Дні» опублікували репортаж iз форуму «Нова філософія бізнесу». Фотографії молодих успішних бізнесменів, інтерв’ю… І жодного філософа. А навіщо, власне, мова про бізнес, а не філософію.
Уявімо, читачу, що ось так став би я вагатися перед аспірантами, яким читаю те, що в народі називають кандмінімумом. Відмінниця Дар’я точно перервала б мене приблизно такими словами: «Киньте, професоре, морочити нам голову, знову ви за своє. Ми з першого курсу знаємо, що філософія — особлива наука, світогляд, система ідей, поглядів на світ і місце людини в ньому». І чим я можу заперечити, якщо Дар’я шпарить, немов у підручник дивиться.
Але конкретності хочеться… Чогось живого, близького. Ось, один наш відомий філософ поїхав до Америки, і там його прямо спитали приятелі: розкажи-но, яка твоя філософія? Наш філософ замислився і здивувався самому запитанню. А повернувшись додому, написав книгу про свій шлях у філософії. І кожний з наших здивувався б цьому запитанню. Бо розуміють у нас філософію як щось загальне і єдине, куди кожний намагається зробити свій внесок або внесочок. Як при будівництві Вавилонської вежі. Які там ще приватні філософії? Знову ж конкретності, відчуваю, дуже бракує. Мене одна аспірантка повідомила, що філософія вчить жити. Так я обдивився в думках: хто ж iз цих міг би навчити її жити? І щоб краще, ніж мама з татом…
Ще можна, з погляду фізиків, визначити філософію як те, що роблять філософи. У нас вони викладають. Отже, філософія — це такий предмет, який вивчають у всіх вузах. Можуть, звичайно, заперечити, що у нас є філософи самі по собі, що не викладають зовсім, вони в Інституті філософії. Пошана їм і повага, але їх всього по два на кожний мільйон нашого населення. Проте, хто знає, скільки їх треба? А як викладають філософію, ми знаємо. Розказують про закони і категорії матеріалістичної діалектики, без знання яких неможливо робити наукові відкриття і здійснювати перетворення суспільства на шляху до поступу. Як і раніше, методологічно озброюють. Не всі, звичайно, такі, є світлі голови, з молодих. Але система побудована так, що за короткий термін треба пройти з півсотні класиків. Зрозуміло, що до пуття жодного з них неможливо ані вивчити, ані викласти. Коли система зачиналася, до пуття і не треба було. Інша мета перед філософією ставилася. Тепер цієї мети немає, а система залишилася. Ось і залишилося верхоглядство, штампи, словесні формули, звідкись вихоплені, які втратили будь-який сенс. Слухаючи розповіді про таке викладання, завжди згадую одну історію. 1922 року радянські інспектори Наркомосвіти виявили в Казанському університеті, колишньому Імператорському, старенького, який читав там курс церковного права. Немічний такий старенький, непримітний. Читав собі років сорок цей курс, і ніхто його не помічав.
Так, конкретності дійсно замало. Куди не підеш на філософські збори, обговорюється питання: «Що таке філософія?». Або, якщо починають обговорювати якесь інше питання, так неодмінно до цього сповзають. Уявіть, що письменники кинули писати романи і збираються, щоб сушити голову над питанням «Що є література?». Ось нещодавно на таких зборах доповідач між іншим поставив запитання: що може дати наша філософія українському народові? Дуже серйозно. А що може, я так і не зрозумів. Потім ще було сказано: філософія не має залишати людину віч-на-віч iз своїми проблемами. А в дискусії хтось засмучувався, що всі наші біди через те, що філософи неправильно орієнтували українське суспільство. Яка все-таки у філософії сила!
Як видно, з любові до конкретності я не відповідаю на питання «що таке філософія?», а намагаюся дрібними штрихами описати стан НАШОЇ філософії. Стан цей, на мій погляд, жалюгідний, і є не чим іншим, як наслідком процвітаючого становища філософії в радянські часи. Коли її як науку вивчала вся країна, викладачі, нею зайняті, мали пільгове навантаження, і в серії «О чем спорят, над чем думают философы» вийшли книги стотисячними накладами. А як же інакше? Адже було ясно як божий день, що марксизм уперше в історії пізнання зробив філософію послідовно науковим знаряддям соціального поступу. І де тепер марксизм? — А там, де завжди був, — у респектабельних західних університетах.
Два роки тому «День» опублікував мою статтю на цю ж тему. Там ще державну філософію порівнювали з офіційною церквою, яка майже втратила інтимність таїнства, але все ще спроможна упорядковувати повсякденне життя людей. Головне ж, на мій погляд, те, що обрядова практика добре оплачується парафіянами. У наш час все отримує економічне вимірювання, у церкві щодо цього справа поставлена добре. Щоб повернути і філософію в цей бік, я навів у тій публікації приклад. Одне велике українське видавництво протягом кількох років випускає томики з одним і тим же набором творів Платона. Видавництво, зазначимо, приватне, видає те, що йде на ринку. Значить, беруть Платона. Значить, не повністю ослаб одвічний потяг до філософської літератури. Мався на увазі тоді заклик: панове філософи, пишіть так, щоб за вами ганялися приватні видавці, а читачі брали ваші книги.
Сьогодні навіть не віриться, що про це можна серйозно. У мене тепер інший проект. Суть ось у чому — дамо філософії спокій! Забудьмо про запитування, навіщо вона потрібна і що вона винна. Якщо ви почнете допитуватися про користь філософії, будучи при здоровому глузді й чесною людиною, то без зусиль пересвідчитеся в її цілковитій марності. Особливо в наш час, час прагматики, конкретики і вчинків виключно цільового призначення. Тепер на першому плані питання: «Навіщо?». Навіть про людину мене нещодавно з роздратуванням спитали: навіщо вона вам потрібна? Взагалі, це питання має на увазі підозрілість стосовно потреби або вибір — чому віддати перевагу над чим, з погляду витрат і вигоди. Філософія хоч і не дуже затратна, але зовсім невигідна, а значить, не потрібна. Але давайте цього разу відійдемо від прагматики, має ж щось існувати не для чого, а просто так, для себе. Або для людини, але без прямої вказівки на позитивний ефект. Бо є речі, які корисні, але ми не знаємо чим. Просто визнаймо, що філософія — давня культурна традиція. Як релігія, фундаментальна наука і ще, хотів би зазначити, — класична музика. Мені здається, культурні люди щодо традицій запитання «Навіщо?» уникають. Щоб не здаватися некультурними.
І філософам треба облишити цю звичку — постійно нав’язуватися і доводити, що їхнi заняття вкрай необхідні. Адже кожному ясно: де держава всіх годує, там всі доводять свою виняткову потребу. Особливо ті, некорисність яких абсолютно очевидна. Не треба закликати філософів «повернутися обличчям до життя». А їм самим не треба підігравати тим, хто закликає, і займатися «філософськими питаннями» всього. Стосовно традицій підходить принцип Ісака Зінгера — «нічого не робіть!». Щоб бути, філософії треба небагато, і головне — їй потрібна свобода.
Для нормального життя і для, так би мовити, світового звучання філософії не потрібна приязність мас. Кажуть, що в Америці маси не люблять філософію, але там чимало філософів зі світовим ім’ям. Там здавна сформувалося університетське середовище для спокійного філософствування. Там студенти вивчають, крім класиків, на зразок Платона і Канта, своїх живих класиків. Філософів взагалі не може бути багато. Правда, у старої Росії, як зазначив пацієнт «Палати № 6», філософії не було, «а філософствували всі, навіть дрібнота». Від незадоволення життям. І взагалі, що це означає — філософствувати? Пафосу мого твору відповідає, мабуть, сентенція Людвіга Вітгенштейна: «Філософи часто нагадують мені маленьких дітей, які малюють навмання на аркуші паперу такi собі каракулі, а потім питають дорослих: «Як ви думаєте, що це?».
Філософія на очах перестає бути наукою і стає «продовженням літератури» (Р. Рорті). Але в університеті вона зобов’язана бути однією з наук, або дисциплін. А з дисципліною зрозуміло що пов’язано. Ви маєте зображати дослідження актуальних проблем, ви зобов’язані ходити на роботу. Те, що я пишу в «День», а не у «Вестник ХНУ» або «Філософську думку», точно кажучи, не додає мені шансів на чергове обрання професором. Щоправда, тепер це мене не особливо турбує. Що б це, до речі, означало? Чи не стаю насправді філософом? Взагалі для мене тепер основне питання філософії — це я сам.
Все тут написане, мабуть, вже було в моїй свідомості у вигляді ідеї. Я відчув це й став шукати джерело. На щастя, знайшов. Це — Ортега-і-Гассет: «Філософія не потребує ані заступництва, ані симпатій маси… Вона пишається своєю марністю, вона по суті своїй загадкова і радіє своїй долі птахів небесних. Немає потреби, щоб iз нею рахувалися, їй нема чого нав’язувати або відстоювати себе. І якщо хтось здобуває від неї користь, вона по-людському радіє за нього, але живе не за рахунок чиєїсь вигоди і не з розрахунку на неї».
