В останні роки виглядало так, що чоловіки маленького районного центру Пологи Запорізької області просто сказилися — інакше сказати не можна. Раз по раз вони коїли страшні злочини — ґвалтували й убивали дівчат і молодих жінок віком від дев’яти до двадцяти років. Правоохоронні органи виявляли наполегливість — виловлювали злочинців і методично відправляли негідників за грати. Але злочини повторювалися знову і знову. Їх сталося у Пологах більше десятка.
Та 2005 року Пологи прогриміли на всю Україну, а можливо, навіть на весь колишній Радянський Союз. Раніше це містечко, яке розташоване кілометрів за сто від обласного центру, нічим особливим не вирізнялося. Хіба що міфом створення своєї назви. Подейкують, наче російська цариця свого часу проїжджала тут і саме тут в неї сталися пологи. Але це все на рівні балачок — документальних доказів начебто не існує. Тут живе тисяч двадцять народу, і містечко більше схоже на село (навіть наявність кількох заводів не змінює таке враження). Лише в центрі тут є п’ятиповерхівки, а то — тягнуться одноповерхові хати на кілька кілометрів. Головна розвага — такий собі центр гральних автоматів під назвою «Vegas». Кінотеатр закрився ще у дев’яностих і не працює досі. Щодня то там, то тут я бачив у дим п’яних чоловіків, які лежали просто на вулиці. Але люди в Пологах привітні. Я кілька разів добирався до потрібного мені місця попутками, і жодного разу водії не взяли грошей. Словом, типовий маленький райцентр.
І раптом про нього вся преса почала писати. Тут затримали 52-річного Сергія Ткача, котрого журналісти негайно охрестила «пологівським маніяком». На його нещастя, двох із своїх жертв він не додушив, і вони вижили. Зі слів однієї з них склали фоторобот, і з його допомогою вирахували ґвалтівника і убивцю. Якраз у ці дні його судять у Дніпропетровську, де він зізнається у численних зґвалтуваннях і вбивствах не лише в Пологах, а й у кількох областях Росії й України, де він мешкав до свого переїзду в Запорізьку область. Виглядає так, що за кількістю цих злочинів протягом двох десятків років він перевершив знаменитих маніяків Чикатила і Онопрієнка. За неофіційними даними, кількість зґвалтованих і убитих Ткачем доходить до вісімдесяти, а кількість томів кримінальної справи — до дев’яноста. Тих, кого раніше суд назвав негідними убивцями і ґвалтівниками, виявляються тепер невинними жертвами упередженого правосуддя. Сергій Ткач зізнається у тих злочинах, за які вже сидять інші люди.
Постає природне запитання: як могло статися так, що за численні злочини однієї людини відбувають покарання інші? Як могло статися так, що всі три інстанції — міліція, прокуратура і суд — не з’ясували істину, а відправили за грати невинних людей? До речі, один обвинувачений не витримав ганьби і вкоротив собі віку. Але, з іншого боку, виникає сумнів: чи насправді той Ткач такий маніяк? А не може бути так, що якийсь реальний вбивця прагне списати на Ткача свій реальний злочин?
ПОДВІЙНЕ ЖИТТЯ СЕРГІЯ ТКАЧА
П’ятдесятишестирічну мешканку Пологів пенсіонерку Валентину Текутьеву Сергій Ткач називав королевою й говорив інші ніжні слова. Свого часу їх познайомив її зять Михайло Нємиш, котрий працював з Ткачем на одному підприємстві. Він сподобався їй, виглядав дуже милим чоловіком, і вони почали жити разом. Все було б добре, але виявилося, що її ласкавий коханий щодня ходить «під мухою». Валентина дуже швидко поставила перед ним умову: «Або я, або горілка». Він вибрав горілку. Отож прожили вони разом рівно шість днів. Все це Валентина розповідала мені під час зустрічі у запорізькому обласному кардіологічному центрі, де вона лежала на лікуванні. Вона каже, що з серцем у неї негаразд не через арешт Ткача і шокуючу інформацію про нього. Вона давно вже має серцеву хворобу. Хоча, коли дізналася про його таємні витівки, то їй стало моторошно.
Від Валентини Ткач перебрався до іншої жінки. Власного житла в Пологах у нього ніколи не було. Він переїхав сюди після того, як покинув у Павлограді Дніпропетровської області свою третю дружину із двома дітьми. У попередніх шлюбах мав іще двох дітей. Ще раніше він жив у кількох регіонах України, а до того — в російському Кузбасі. Там він навіть у міліції працював, але звідти його звільнили за якусь фальсифікацію. Опинившись врешті у Запорізькій області без власного помешкання, він переходив від однієї жінки до іншої.
Батько двох дітей, тридцятивосьмирічний робітник Анатолій Іванов з жахом сьогодні згадує, що його колишній співробітник на заводі «Мінерал» Сергій Ткач роки три або чотири тому заїздив до нього додому у справах і брав на руки його дочку Яну, якій сьогодні дванадцять років. Вона весела і усміхнена дівчинка. І батькові моторошно стає, коли згадує, що серед жертв Ткача є чимало дівчат приблизно такого віку. Одну таку він начебто вбив за кілька хат від будинку, де мешкає Іванов. Тоді співробітник Іванова, який живе неподалік, сказав йому: «Уявляєш, Ткач уже десь біля нас коханку знайшов — крутиться там». А потім стало відомо, що поруч у криниці втопили дівчинку. На Ткача навіть тінь підозри не могла впасти, бо він був приязним, лагідним чоловіком.
Іванов твердить, що Ткач, який працював з ним на заводі «Мінерал», із захопленням хвалився черговою любовною пригодою — з ким, де, коли і як. Особливо язик в нього розв’язувався, коли перекидав чарчину. А пив він щодня. На роботу майже завжди приходив із пляшкою. «Якось ми з ним випивали у вагончику. — розповідає Іванов. — Закусили пиріжками. Вони були жирні. Я попросив ганчірку. Він дістає з кишені тряпочку, тоді опустив собі на обличчя, понюхав і дає мені. Я дивлюся, а то — дівочі трусики. Я кажу «Федоровичу, так ти що, трохи того?» А він: «Яка різниця чим витирати?» У вагончику були і губні помади, і жіночі всякі предмети, босоніжки. Питаю: «Де ти взяв помаду?» Він: «Коханка подарувала. Щоб на морозі губи не замерзли». А босоніжки? «А це я приводив дівку, а тут майстер іде, й вона так дременула, що й босоніжки не взула.» Коли Сергія Ткача заарештували, то в нього у тимчасовому помешканні знайшли купу жіночих речей. Вони начебто належали його жертвам.
Отож, наведені вище факти дають можливість припускати, що він таки справді маніяк і що замість нього сидять невинні люди. Але припущення — це не доказ. Автор цих рядків ознайомився з трьома справами.
ТУБЕРКУЛЬОЗ ЗДАВСЯ ЙОМУ КВІТОЧКОЮ
25-річний Микола Демчук сьогодні вже на волі. Обласний Запорізький апеляційний суд звільнив його із в’язниці на підписку про невиїзд. Слідчі Генеральної прокуратури вивчають його справу. Він отримав десять років ув’язнення за зґвалтування у серпні 2003 року 9 річної дівчинки у селі під Пологами, де він працював трактористом. Злочинець підгледів дівчинку, коли вона пасла гусей. Він затягнув її до кущів, зґвалтував і придушив. Вважав, що вона мертва. Але дівчинка була тільки непритомна, і їй пощастило вижити. Зважаючи на делікатність цієї справи, я не буду називати її імені. Дівчинка не бачила свого ґвалтівника, оскільки він підкрався зі спини. За матеріалами слідства, вона нібито назвала Миколу Демчука мавпою, і він через це їй помстився таким жахливим чином. Мама постраждалої заперечує саму можливість такого. «Так, слідчий казав нам, що моя дівчинка його обзивала, — розповідає мама — тому він і помстився їй. Але в неї нема такої звички обзиватися, і він набагато старший від неї. Не могла вона такого зробити».
Після звільнення Микола живе у квартирі своєї заміжньої сестри Валентини в центрі Пологів. Він поки що ніде не працює і намагається відійти від пережитого. Розповідає про цю історію дуже тяжко, ледь ворушить губами. В ув’язненні захворів на туберкульоз і рік провів на туберкульозній зоні. Але ця недуга була тільки квіточкою. Ягідки він мав раніше. «Приїхала міліція, — каже він, — забрала мене до райвідділу і почала вішати, наче це зробив я той злочин. Пристібали наручниками до батареї. Били руками, ногами, щоб я тільки взяв вину на себе. Найбільше — по спині в область живота. Таким же чином слідчий Потапов викликав мене і примушував підписувати чисті аркуші паперу. Я підписав, бо в мене просто не було вибору. Я розумів, що рано чи пізно він примусить мене підписати». Він твердить, що йому зламали ногу і навіть не загіпсували її. Вона так і зрослася сама і за сирої погоди дуже болить. А потім, коли він був у слідчому ізоляторі, то, за його словами, його щодня лупцювали зеки. Він не виключає, що це слідчі свідомо передали їм інформацію про нього як про ґвалтівника, аби зламати його психологічно. В тюрмах в’язнів з такою статтею не люблять і всіляко збиткуються з них. Микола певен, що на нього так впливали, аби він не почав відмовлятися від своїх свідчень. Він вважає сьогодні: якби він не погодився на всі вимоги слідства, то його замордували б до смерті.
Слідчий пологівської прокуратури Олександр Потапов категорично заперечує фізичний вплив на Миколу Демчука. Спершу його викликали як свідка. Потім з’ясувалися деякі факти, котрі викликали підозру. «Я бачу, що він в чомусь сумнівається, — каже Олександр Потапов. — Я до нього: «Якщо ти зробив, то щоб зняти камінь з душі, признайся і розкажи як воно було». Він спочатку думав. Я дивлюся — у нього сумніви. Я подумав: щось він, напевно, приховує. Він наступного дня після злочину заходив у кущі біля місця згвалтування. І коли ми запитали, навіщо він в кущі зайшов, то він пояснити до ладу не міг. Може, він приходив подивитися, чи є там його жертва. Врешті, він почав явку з повинною писати. Я вважаю, що ні в прокуратурі, ні в міліції його не били. Він же був оглянутий, і згідно з актом медичного обстеження чи то тілесних ушкоджень не виявлено, чи то були виявлені, але він стверджував, що тілесні ушкодження він отримав на роботі».
Ключовим доказом на суді виявилися свідчення самого обвинуваченого, які він дав проти себе. Згідно із законом, мусять бути відтворені обставини злочину і надані як докази в суді. Відтворення за участі Миколи Демчука знімалися на відео, але до суду представлені не були. Адвокат Ірина Дерев’янко припускає, що він плутався у своїх свідченнях і казав якісь речі, котрі не вписувалися в загальну картину. Крім того, Демчук каже, що саме тоді він був з поламаною слідчими ногою і сильно кульгав. Можливо, це теж було помітно на відео. Тому воно не потрапило на розгляд суду. Слідчий Олександр Потапов каже, що запис кудись дівся, можливо, через брак відеоносіїв на нього зверху записали інший матеріал.
Жодна з експертиз сперми, крові, одягу не дали прямих доказів участі Демчука у цьому злочині. За словами слідчого Олександра Потапова, експертиза не дала результатів, бо минув тиждень, а то й півтора після скоєння злочину, тому сліди не збереглися. Адвокат Ірина Дерев’янко наполягає на тому, що за законом будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого, і коли експертиза не доводить вини, то це значить, що вона не є доказом злочину. Крім того, Ірина Дерев’янко проводить аналогію зі знаменитою історією: стосунками Білла Клінтона і Моніки Левінськи — сліди сперми Президента США зберігалися на сукні практикантки Білого дому набагато триваліший час, ніж тиждень чи півтора. Адвокат вважає, що суворий вирок за відсутності доказів свідчить тільки про формальне ставлення пологівського районного суду до доказової бази. Суд заплющив очі на те, що, крім слів самого звинувачуваного, інших доказів немає.
В зоні Микола Демчук познайомився зі своїм земляком Віталієм Каїрою. Виявилося, що сидить той за аналогічними звинуваченнями. Казав, що справу сфабрикували. А коли дізналися про арешт «пологівського маніяка», то вони вирішили писати скарги.
ДЕТЕКТОР БРЕХНІ ДО СПРАВИ НЕ ПРИШИЄШ
У справі робітника пологівського заводу «Коагулянт», нині 28-річного Віталія Каїри, який засуджений за зґвалтування і вбивство до п’ятнадцяти років ув’язнення і зараз відбуває покарання, слідство застосувало, на перший погляд, безглуздий метод. Його повезли в обласний центр для перевірки на детекторі брехні. Цей апарат начебто мав визначити, каже Каїра правду чи бреше, коли відмовляється визнавати, що це саме він 23 вересня 2003 року зґвалтував і вбив 13-річну школярку Ольгу Прищепу. Тоді Віталій ішов від своєї цивільної дружини Олени Покидько до тещі Людмили Омельченко, аби забрати свою маленьку дочку Аміну, котра гостювала у бабусі. Чоловік начебто перестрів неподалік від річки Конки незнайому йому школярку із шкільним рюкзаком за плечима. Він завів з нею розмову, і вони начебто посварилися через те, що вона відмовилася пристати на його пропозицію вступити у статевий зв’язок. Він розлютувався, затягнув дівчину в комиші й там зґвалтував. Тоді придушив свою жертву і скинув у воду дренажного каналу, від чого вона захлинулася і померла.
Безглуздість перевірки на детекторі брехні полягала в тому, що результати цього діяння, згідно із законом, не можуть бути доказами в суді. До речі, вони потім ніде й не використовувалися. Питання: для чого застосовували детектор? Адвокат Ірина Дерев’янко твердить, що це було одним з методів психологічного тиску на затриманого Віталія Каїру з метою примусити його дати проти себе викривальні свідчення. Крім того, було порушено права Каїри на захист. Він не мав адвоката, як того вимагає закон щодо такої категорії злочинів. Захисника йому надали лише після того, як він написав зізнання у злочині. Ірина Дерев’янко підкреслює, що самого лише цього факту достатньо, аби скасувати вирок її підзахисному. Адже закон визнає недійсними ті докази, котрі збиралися з порушенням закону.
Коли сина затримали, то його мама носила йому передачі. Але вона навіть подумати не могла, що її посилки до нього не доходили. «Син мені потім розповів, що йому слідчі сказали, ніби сім’я від нього відмовилася, — каже 48-річна Любов Каїра. — І щоб він вірив у це, йому передачі не давали. Його так психологічно ламали. Передачі дали тільки після того, як він підписав «зізнання»». Син ще розповів матері, що його били, аби вибити зізнання. У суді він назвав прізвища міліціонерів, які на нього впливали незаконними методами: Глєба, Влащенко і Мартощук. За словами Любові Каїри, начебто після чергової порції побиття відкривали двері до підвалу і казали: «Зараз переламаємо ноги і руки, й ніхто не дізнається». А ще обіцяли влаштувати кулю при спробі втечі. Віталій, за словами його матері, не витримав катувань і підписав явку з повинною. Правда, на суді він від неї відмовився. Заявивши, що з нього цю явку вибили фізично і морально. Суд також допитав вищезгаданих працівників міліції. Вони заявили, що з ним проводилися бесіди, йому роз’яснювали його становище, йому повідомляли знайдені докази щодо здійсненого ним злочину, але незаконні методи впливу не застосовували.
Заступник начальника пологівського райвідділу міліції Сергій Мережко з’явився на призначену мені зустріч із сорокап’ятихвилинним запізненням, подивився на годинника і сказав, що йому через десять хвилин треба забирати дитину. Ми домовилися сконтактуватися наступного дня, але його не виявилося на місці. Отож пологівська міліція не скористалася можливістю надати свій погляд на методи ведення слідства.
Звісно, не можна виключати, що якийсь злочинець спершу дасть свідчення, а потім схаменеться і відмовиться від них, посилаючись на міліцейські тортури. Іди потім гадай, коли він казав правду. Для цього знову ж таки існують інші докази. Обласний апеляційний суд Запорізької області поклав у основу вироку у справі Віталія Каїри висновки ряду експертиз. Наприклад, згадується, що на футболці обвинуваченого були виявлено краплі крові. Але чия це кров — висновків не міститься. Мало того, навіть не повідомляється, чи проводилася експертиза на цю тему. Так само згадуються волокна, виявлені на брюках убитої неподалік від місця вбивства, однієї родової приналежності із тканиною брюк Каїри. Але «одна родова приналежність» — це не значить, що це волосинки саме з його брюк. Тим більше, що біля місця злочину було знайдено чимало волокон іншого типу, які не були ідентифіковані і найімовірніше належали багатьом людям. Адвокат Ірина Дерев’янко наголошує, що було проведено експертизу піднігтьового вмісту потерпілої і обвинуваченого. Висновок експертизи свідчить, що ні в неї, ні в нього не виявили якихось слідів, котрі б свідчили проти нього. Але у вироку суду ці висновки чомусь не фігурують.
Тим часом, на вулиці мені показали жінку у спеціальній помаранчевій безрукавці, яку носять працівники комунальної служби з прибирання доріг. Жінка прибирала листя. Це була мама вбитої Олі Наталя Прищепа. Вона сказала мені, що Каїра вбивця, і ніякі арешти «пологівських маніяків» її не переконають ні в чому. Після цієї однієї фрази попросила, щоб я від неї відчепився.
ТКАЧ ВЗЯВ ЧУЖУ ВИНУ?
Одну родину у Пологах, здається, не помирять жодні арешти маніяків. Навіть після гучного затримання Сергія Ткача і навіть після того, що він визнав себе винним у багатьох злочинах, одна частина цієї родини переконана, що дев’ятирічну Яну Попович зґвалтував і вбив її дядько Яків Попович, котрому на момент скоєння злочину у вересні 2002 року було чотирнадцять років. На їхню переконаність не впливає той факт, що Ткач начебто признався, що саме він убив дівчинку. «Для чого йому брати на себе чужу провину?» — бабуся покійної школярки сімдесятирічна пенсіонерка Людмила Козлова відповідає, що Ткач мріє потрапити до Книги рекордів Гіннесса як ґвалтівник і убивця й тому бере на себе все підряд. Бабуся показує велике фото дуже милої дівчинки з блакитними очима, а ще фото пам’ятника на її могилі й розповідає, що кожного вечора молиться за упокій її душі.
«Вона мене вбити хотіла!» — каже Людмила Козлова, маючи на увазі маму засудженого Світлану Попович. Розповідає, що вони перестрілися біля залізничної колії, в них була бійка, і пані Людмила врятувалася тільки тим, що заскочила на підніжку маневрового тепловоза й таким чином утікла. Світлана начебто розбила їй голову, на підтвердження чого пані Людмила запропонувала показати довідку від лікаря. З іншого боку, розповідають, що батьки Яни Попович влаштували батькам засудженого Якова справжню обструкцію — підпалювали хату, кидали камінням у вікна і всіляко переслідували. Батьки Якова Поповича нібито змушені були продати свою хату в Пологах і перебралися до Житомирської області. Хто з учасників цих стосунків має більшу правоту, може розібратися хіба що слідство. Єдина незаперечна істина полягає в тому, що у серцях цих людей поселилася люта ненависть одних до одного.
Людмила Козлова звинувачує у брехні журналістів, котрі писали на цю тему. З їхніх публікацій випливало, начебто Яків ніжно любив свою племінницю і тому ніяк не міг її вбити. Вона твердить, що хлопець був недобрим і нерідко ображав Яну, з якою вони вчилися в одній школі. Бабуся навіть ходила до його класної керівниці.. До речі, колишня класна керівниця Якова Світлана Тоцька підтвердила, що бабуся Яни справді кілька разів підходила до неї з вимогою вплинути на кривдника її онуки. А якщо повірити матеріалам судового розслідування, то з них випливає, що чотирнадцятирічний хлопець був дуже жорстоким і сексуально заклопотаним. Він начебто агресивно поводився по відношенню до однокласників, а одного разу вбив кішку і розрізав їй живіт, аби вивчити, що знаходиться в неї всередині. Він ніби чіплявся навіть до старших дівчат із поцілунками і сумнівними компліментами. Людина з таким психологічним портретом справді виглядає схильною до подібних злочинів. Правда, заступниця з виховної роботи директора школи номер три, де вчився Яків, вважає його звичайним хлопчиком. «Він нічим особливим ні вирізнявся, — каже Альбіна Донець, — в нього не було рис, котрі б не були притаманні багатьом його ровесникам». «Чому на суді свідки змалювали Якова озлобленим і розбещеним створінням?» — вчителька тільки знизала плечима.
Суд встановив, що 23 вересня 2002 року неподалік від зруйнованого заводу будматеріалів, який в народі називають цегляним заводом, зустрів свою племінницю Яну. Він начебто завів дівчинку до руїн підприємства і там зґвалтував. А після зґвалтування задушив її з допомогою зашморга і невстановленого тупого предмета. Труп було сховано у нижній частині труби. Як випливає зі свідчень Якова на досудовому слідстві, пізніше він взяв дерев’яний ящик, поклав туди мертву дівчинку і відніс її на берег річки Конка, де сховав її в комишах. При цьому трусики дівчинки він спалив, а капці підкинув на стежину, якою ішла Яна. Запорізький обласний апеляційний суд покарав підлітка п’ятнадцятьма роками за гратами.
В цій справі обвинувачений також відмовився від своїх свідчень на досудовому слідстві. Одначе суд поклав їх за основу. Це при тому, що на одязі потерпілої дівчинки не було виявлено слідів того бруду, який міститься в трубі, де її труп нібито спершу було сховано. В самій трубі також не виявлено слідів крові або одягу Яни. Адвокат Ірина Дерев’янко вважає, що місце злочину встановлено неправильно, а це свідчить, що покази обвинуваченого на досудовому слідстві не відповідають дійсності. Він оббрехав себе під тиском. Крім того, судмедексперт Володимир Ісайченков заявив, що підсудний не подужав би сам перенести ящика з трупом потерпілої, як це він сказав на досудовому слідстві. Отож це свідчення явно не відповідає дійсності.
В основу обвинувачення мали бути покладені інші докази. Суд навів висновки експертизи, згідно з якими під нігтями Якова, на його лобку і на його трусах виявлено клітини із ознаками піховного епітелію, тобто внутрішньопіховної рідини, які могли походити від потерпілої Яни Попович. Звідки на чотирнадцятирічному хлопчикові могли взятися сліди рідини, яка міститься в жіночій піхві? Адвокат Ірина Дерев’янко наголошує, що виїмки речей Якова Поповича не опечатувалися, як того вимагає закон. А тому дивно, що на них знайшли тільки сліди рідини жіночої піхви, а не доісторичних тварин. «Ці докази зібрані з порушенням закону, — каже адвокат, — тому не можуть бути дійсними».
Одначе прокурор Запорізької області Валерій Кулаков у січні цього року заявляв пресі, що, попри зізнання Сергія Ткача в скоєнні вбивства Яни Попович, вина Якова Поповича повністю доведена і підтверджена додатковим розслідуванням. Він твердив, що на відтворенні Ткач не зміг навіть показати місця вбивства. Сьогодні в прес-службі Запорізької обласної прокуратури від коментарів відмовляються. Кажуть, що триває суд, і лише після нього буде зроблено відповідні висновки.
Адвокат Ірина Дерев’янко вважає, що у всіх справах невинно засуджених за діяння Ткача, якими вона займається, простежується спільна мета у міліції, прокуратури й суду. «У зв’язку з резонансом, — каже вона, — вони були зацікавлені, щоб посадити будь-якого навіть невинного, аби не розписатися у власному безсиллі. Міліція знайшла, не перевіривши всі обставини, прокуратура не змогла проконтролювати, хоча зобов’язана була це зробити. А суд поклався на ці дві інстанції: раз прокуратура і міліція вважають їх винними — не розбиратимемося, такий тяжкий резонансний злочин, хай буде як буде».
Розслідування здійснене в рамках проекту активізації громадян у боротьбі з корупцією «Гідна Україна».
