На Европейському конвенті фантастики, що у неділю завершився в українській столиці, презентували нову книжку киян Марини та Сергія Дяченків (котрі торік визнані попереднім Евроконом кращими фантастами континенту). Головним читачем-критиком на цій імпрезі була Руслана. Окрім ефектних слів на адресу роману (що, либонь, спричинять його ефективні продажі), співачка згадала ще кілька письменницьких імен — для переповненої аудиторії це був сигнал: цейтнот, який царює на вершині успіху, не заважає читати. Більш за те: читання, як саморефлексія, сприяє цьому успіхові.
Оце і є формула будь-якої програми підтримки читання — коли успішна людина демонструє, що й нині, попри всі часові обмеження, вона читає.
Під час останньої президентської компанії Джорджа Буша впала в око інформація про його зустріч зі студентами одного з університетів. Більшість часу вони сперечалися з приводу на тоді модної книжки Тома Вулфа. Уявити, що наш Ющенко обговорює зі студентами новинку від Жадана, — я не можу.
Цієї зими відомий російський історичний белетрист Едвард Радзінскій випустив у США книжку «Алєксандр II. Останній великий цар», котру тамті видавці позиціонували, як «книгу про терор і про те, що війну йому оголосили задовго до адміністрації Буша» . Президент Америки повівся на цю рекламу! Купив, прочитав, оцінив і на знак читацької вдячності вислав авторові коштовну авторучку зі своїм автографом.
Американський видавець Андре Шифрін згадує, як його автор, шведський соціолог та економіст, Нобелівський лауреат Гунар Мюрдаль «гордился тем фактом, что книга «Вызов изобилию», как сообщалось, лежала на столе президента Кеннеди накануне его убийства. Нам уже не узнать, внял ли Кеннеди доводам Гуннара, но Линдон Джонсон объявил войну нищете, явно вдохновляясь мыслями из этой книги».
Чи впливали якісь книжки на українську політику останніх 15-ти років? Судячи з незалежного броунівського руху, наші правителі так і не збагнули, що «только в форме книг возможен по-настоящему глубокий и тщательный анализ, проницательные и подробные логические построения» (А.Шифрін). Там же, де політики це розуміють, національні програми підтримки читання є природним способом підтримки, сказати б, тезаурусу майбутніх громадян.
Проте є і винятки. Можна не усвідомлювати соціальної важливості звички читати, як це успішно демонструє наше Держтелерадіо, але попри те укласти проект Програми підтримки української книги та читання. В одній з комедій Діброви Ленін-персонаж гукає: «Агітація і пропаганда! Бо флот гойдається. Купецтво окопалося в лабазах. Холуй пішов угору. І тільки цигани не сплять, п'ють шампанське. Хто винуватий?» . Конспірологія згаданого проекту дає відповідь саме в цьому дусі: «Радіо- та телеканали, насамперед приватної форми власності, не приділяють належної уваги популяризації сучасної української літератури».
Горить, ой, горить шапка на злодієві! Хто ж, як не Держтелерадіо мусить опікуватися з'явою книжкових програм в ефірі? Де така програма бодай на підконтрольному йому Першому національному? Для тих, хто забув: саме на початках Незалежності тодішній Держкомвидав (попередник Держтелерадіо) припинив випускати тижневик «Друг читача», що був інфраструктурною основою підтримки читання в країні. Правий сатирик Олег Келлер: «Шаланды, полные кефали, исчезли, как только рыбинспекцию возглавили биндюжники».
На згадуваній Евроконівській презентації Руслана говорила також про потребу поширити на книжкову промоцію пільги соціальної реклами. Аж тут і наше Держтелерадіо: «Передбачається внесення змін… до Закону України «Про рекламу», в частині віднесення до соціальної реклами книжкових видань, в яких висвітлюється тема здорового способу життя, охорони здоров'я, охорони природи, збереження енергоресурсів, профілактики правопорушень, соціального захисту та безпеки населення, профілактики небезпечних для здоров'я людини захворювань тощо» . Як думаєте, можуть претендувати на таку соціальну рекламу твори Шевченка? Воістину, «глупота ніколи не переходить меж: де вона ступить, там її царство» (С.Є.Лец).
Завершуючи огляд проекту Програми підтримки української книги та читання (розпочатий у «Дні» минулої п'ятниці), доходжу того ж висновку, що і Жванецький: у цьому документі ми «получили подробные ответы не на свои вопросы» та відповідні «рецепти» «лечения и похорон после него».
Але, як казав Станіслав Лец, «завше існує ще гостріша тупість» — це керівник «книжкового» комітету І.Чиж в ролі безпосереднього пропагандиста української книжки. Рік тому ми дізналися про його особисту улюблену книжку (якою сумою бюджетних коштів він розплатився за цю любов — досі невідомо): «У квітні цього року вся антиукраїнська громадськість святкує першу річницю виходу у світ «епопеї» Олександра Сизоненка з дуже оригінальною назвою — «Советский солдат» (Книжковий клуб плюс, 2006, №3).
«Мы всегда в дураках не потому, что не та карта, а потому, что не те руки» (О.Келлер).
Співавтори:
Андре ШИФФРИН. Легко ли быть издателем. — Москва: Новое литературное обозрение, 2002.
Володимир ДІБРОВА. Довкола столу. — К.: Факт, 2005.
Олег КЕЛЛЕР. Мыслизмы. — Запорожье: Дикое Поле, 2005.
Станіслав Єжи ЛЕЦ. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006.
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Мой портфель. — К.: Махаон-Україна, 2004.
