«Сьогодні рівень уваги держави до проблем культури залишається надто незадовільним», — констатували позавчора учасники круглого столу, що відбувся. І на думку голови комітету ВР із питань культури та духовності Леся Танюка, МВС повинно зайнятися державною програмою захисту культурної спадщини країни. Поки ж цього не трапилося, ентузіасти беруть справу у свої руки. Не вимагаючи вдячності, вони роблять усе можливе, щоб цінні музейні експонати все ж залишилися «живими». Навіть якщо деякі того не дуже хочуть...
Коли з Олицького історичного музею викрали срібний годинник, бронзові прикраси часів Київської Русі, Георгіївський хрест, царські документи та археологічну колекцію, вже невідомо. Свідків же не було! Багато років музей зимував у холоді, бо нікому було нарубати дров і протопити грубки. А три роки тому рештки експозиції банально звалили у коридорі місцевої школи, де вони валялися, доки їх не прихистила міська дитяча бібліотека, теж переведена сюди з аварійного приміщення. І нікому, крім бібліотекаря Ніни Павлівни Томащук, й досі не болить, що старовинне містечко Олика втратило не просто історичний музей, який мав звання народного, а щось більше: це можна назвати душею, а можна — шансом на відновлення статусу «волинського Лувра».
Останнім часом Ніні Павлівні доводиться виступати переважно у ролі «злого фокусника». Ось вона відтягує важкі стелажі з книжками, відкидає шторки — у глибині внутрішньої шафи дві полиці, щільно закладені старими фотографіями, папками з документами, картинами та іншим дріб’язком, який залишився від багатющої музейної колекції. Звичайно, з погляду історії, це не дріб’язок, а повноправні свідки минувшини. Проте такі скарби, які б склали гордість і музеям значно вищого рангу, безповоротно втрачені. В Олиці та околицях розказують і про унікальну колекцію монет, котра безслідно зникла з музейного сейфа. А, може, й не із сейфа, бо в останні роки замість дверей на приміщенні музею висіла... фіранка. Сам же музей багато років розміщувався у невеликому, але величному будиночку в центрі Олики, який нині зяє порожніми вікнами. Це — родинний дім переселенців із Польщі Приндецьких. Їхній родич, оличанин Микола Казимирович Приндецький, наразі є основним претендентом на ці руїни (будинок виставлено на аукціон). Він, каже селищний голова Галина Єзерська, хоче не просто відновити дім, а й влаштувати у ньому «щось для Олики». Можливо, й готель, якого містечко вже давно гостро потребує.
У тому, що містечко позбулося музею, на думку Галини Тимофіївни, «винен Француз». Але у Ніни Павлівни своя думка.
— Музей розміщувався на другому поверсі і займав територію у 120 квадратних метрів. Уявляєте, скільки матеріалів було тут представлено! А бібліотека займала перший поверх. Коли у 94-му році помер Петро Лукич Жуковський, учитель місцевої школи, котрий і створював музей, він залишився напризволяще. Проте люди приходили, хотіли побачити експозицію, і я 10 років з власної волі була екскурсоводом по тих, звичайно, залишках, які вціліли, — розказує Ніна Павлівна. — Музей зовсім не опалювався, а бібліотека трохи: посилала чоловіка із сином до лісу заготовляти дрова і свої грубки протоплювала... Але «кинувся» грибок, перейшов на стіни, і коли почали валитися стелажі з книжками — забила тривогу. На ремонт треба було п’ять тисяч гривень, але нам їх не дали. У читальному залі вже почала провалюватися підлога, бо вода підходила під самісінький будинок, і коли ми потім зірвали дошки, то вони були білі від плісняви. А у квітні 2003 року нас за три дні «перекинули» у приміщення школи, бо, сказали, в Олику «їде Француз» (тодішній голова облдержадміністрації. — Aвт.), і влада не хотіла, аби він побачив, у якому стані музей та бібліотека...
Можливо, якби не візит Француза, музей «загнувся б» сам по собі, і нікому до того вже не було б діла. А так його матеріали разом з бібліотечним фондом переправили до школи, і відтоді Ніна Павлівна нікому з можновладців спокою не дає.
— Нам обіцяли, що у школі виділять дві кімнати під бібліотеку, а одну — тимчасово під музей. Бо ж місце є. Якщо школа розрахована на 964 місця, то торік навчалося 405, а нині і 400 немає... Дали ж одну кімнату, ми запхали у неї свій фонд, 14 тисяч книжок, а шафи, столи, музейні стенди та інші матеріали залишилися у коридорі. Дерев’яні музейні речі шашіль доточує, а металеві доїдає іржа... Через чотири місяці пишу заяву, аби нам дали кімнату під читальний зал, бо ж у нас не книжковий магазин! З боєм відвоювала кімнату, нажила ворогів серед вчителів. І це я маю боротися з усіма?.. За те, що бібліотеці потрібне приміщення, що в Олиці має бути музей?..
І спекотного літа, коли буяє природа, і пізньої осені, яка безжалісно зриває всі тимчасові зелені фіранки, древня Олика навіває гнітючий настрій. З якого боку у неї не заїдь — скрізь погляд вихоплюватиме руїни. Їхатимеш з Луцька через Одеради — побачиш, як валиться колишній клуб, а майже навпроти, біля бару з назвою «Бузок», у будь-яку пору року товпиться звеселілий народ. Давно затишшя біля контори колишнього племінного радгоспу, котрий прославив Олику на весь Радянський Союз. Якщо ж стати на залишках стародавнього оборонного валу у селі Залісоче, що поруч із Оликою, за річкою Путилівкою, побачиш, як світить вийнятими віконницями одна зі споруд побуткомбінату, котрий теж був відомий своїми трудовими звершеннями на всю радянську державу. Ще одне запущене приміщення комбінату похилилося у самісінькому центрі Олики, і хоча вистачало бажаючих якось вирішити його долю (чи долю земельної ділянки під ним), але законний власник поки що у чужі руки не віддає. Якщо чим і вражає нині Олика, то лише великою кількістю питейних точок, які працюють й цілодобово.
Мешканці навколишніх сіл за старою пам’яттю ще називають Олику «містом», а старожили просять водіїв автобусів зупинитися у центрі «біля замку», викликаючи щирий подив. Історія зробила такий крутий поворот, що давно вже Олика відома як своєрідна «психіатрична столиця», але не варто забувати, що якби не обласна психлікарня, котра розмістилася у колишньому замку князів Радзивилів, то від палацу й руїн не лишилося б. Час від часу мусується ідея про створення тут заповідника, музею під відкритим небом... Колишній замок обіцяють передати то під санаторій, то під резиденцію українського Президента... «Маючи поряд два сучасні аеродроми (приблизно за 20 кілометрів до кожного), розташована в екологічно чистій рекреаційній зоні неподалік від жвавих шляхів, але не на них, Олика заслуговує на кращу долю, а її пам’ятки архітектури, яким могли б позаздрити деякі великі міста, ще чекають на справжніх господарів», — так писали у «Дні» декілька років тому київські архітектори, коли вирішувалося питання, чи стане Олицький замок резиденцією Президента України.
На жаль, не став. Нинішній олицький селищний голова Галина Єзерська намагається трохи «розрулити» ситуацію з «безхозними» спорудами, але не все, каже, у волі місцевої влади.
— Усім приміщенням, які були на нашому балансі, ми знайшли господарів. Ось колишня споруда селищної ради вже валилася (і це в самому центрі) — продали під квартиру. Господар зробив добрий ремонт і хоче відкрити салон обрядових послуг. Великі кошти витрачаємо на ремонт дитсадка. Робимо шатровий дах, бо попередній вже провалювався, воно все, доки я не стала головою, пропадало! А приміщення велике, могли б тут розмістити і бібліотеку, і музей, і музичну школу. А дорога на Личани, якою вже відмовляються їхати рейсові автобуси?.. Управління з Луцька обіцяло почати тут ремонт і у 2003, і в 2004 роках... Що стосується історичних та архітектурних пам’яток, то наразі відновлюємо старе єврейське кладовище. До війни ж в Олиці проживали тисячі євреїв. Кладовище займало два гектари, і значна частина відійшла свого часу під людські городи. Люди погодилися взяти землю в іншому місці, бо ж який город на кістках?.. Ще маємо старе польське кладовище, на якому вже давно похазяйнували мисливці за скарбами...
Олицька влада займається старими кладовищами, бо до цього її змушують «зверху». А про долю майже втраченого музею педантично нагадує і їй, і вищим інстанціям (лише до голови райдержадміністрації зверталася з десять разів!) чи не одна 67-річна бібліотекарка.
Відвоювавши (наче для себе!) у школі дві кімнати для бібліотеки, вона все ж почувається тут як у ворожому таборі. Після того як Ніна Павлівна надіслала лист у обласне управління освіти, у якому йшлося не лише про небажання надати (як було обіцяно владою) приміщення музею, а й про інші неприємні справи і під яким підписалося 190 оличан, одна з учительок, каже, пообіцяла її «стерти на порошок».
Після смерті Петра Лукича Жуковського Ніна Павлівна перейняла на себе роль олицького літописця. Перейняла мимоволі, бо «по-сусідськи» знала музей «без пам’яті».
— 10 років безоплатно тягнула його як могла. Приходили подивитися його і колишні наші учні, і самі оличани приводили знайомих та рідних, коли ті на канікули чи у відпустку в Олику приїжджали...»
В усіх інстанціях, у волі яких покарати чи помилувати бідовий олицький музей, Ніна Павлівна пропонувала: якщо вже два історики у школі та три географи «руками і ногами» відбиваються від музею, вона могла б і надалі ним тимчасово опікуватися. Точніше, тим, що від нього залишилося, бо треба збирати нову експозицію. Та її (хоч без неї все давно рознесли б!) безцеремонно відсовують. Наразі ж музей історії в Олиці продовжує залишатися у «підпіллі», за стелажами з книжками. Районна влада вирішила, що він має бути у школі. Керуватиме ним, як сказав «Дню» завідуючий районним відділом освіти Юліан Таранчук, молода вчителька-філолог, яка нині без роботи. Але музей виявився... взагалі нічийним!
— Коли постало питання, щоб передати музей в освіту, мої працівники підняли архіви, та ніяких документів, які б засвідчували, що він у нас на обліку, або десь на обліку, нема, — каже олицький селищний голова Галина Єзерська.
