2001 року започаткував свою співпрацю з «Днем» статтею «І крізь віки тече Оріль». У заголовок одного з розділів виніс риторичне запитання: «Чи бути національному парку на Орелі?». І ось дочекалися. Цьогоріч за замовленням Дніпропетровської облдержадміністрації розпочато роботу з підготовки проекту Орільського національного природного парку. Керує розробкою доцент Дніпропетровського національного університету Вадим Манюк — визнаний фахівець в царині збереження біорізноманіття. Він належить до категорії людей, які не уявляють свого життя без дикої природи.
— Зусилля з вивчення й заповідання Орелі були найпомітнішими в регіоні з-поміж інших природоохоронних ініціатив за останні 20 років, — починає розмову Вадим Манюк. — Не без Божої помочі зустрілися на орільському березі зачаровані природою люди — науковці та туристи — і створили громадську організацію Еколого-туристичне об’єднання «Орлан». 1997 року байдарки першої дослідницької експедиції «Орлану» понеслися стрімкою течією назустріч невідомим і таємничим куточкам Орелі. Підсумок експедиції був однозначний — Оріль треба негайно заповідати! Писали проекти, проводили семінари, друкували збірники статей, буклети, зняли кілька фільмів, створили унікальний «Музей річки Оріль» у Дніпродзержинську. В області згодом затвердили ландшафтний заказник «Приорільський» площею 8 370 га як перший вагомий крок на шляху до заснування національного природного парку.
Однак з якогось моменту все пішло не так. У державній програмі формування національної екомережі (на 2001—2015 рр.) об’єкта під назвою «Орільський» місця не знайшлося. І так тривало аж до 2008 року. В указі президента Ющенка з’явився поміж інших проектованих і «Орільський національний природний парк». Це було основним поштовхом для кампанії, яка активно розгорнулася 2009 року. Тоді спроби обласної влади, насамперед Держуправління охорони навколишнього природного середовища, створити Орільський національний парк були як ніколи потужними. Шкода, але наполегливості не вистачило для доведення справи до завершення.
2015-го до питання створення національного парку знову повернулися. Над проектом працює фаховий колектив із різнопрофільними науковцями у складі. Здійснено близько тридцяти експедицій, опрацьовано величезний обсяг картографічних і супутникових зображень, зібрано нові дані про геологічну і гідрологічну будову долини річки, сучасний стан біорізноманіття та ландшафтів, накопичено тисячі фотографій, описів, гербарних зразків, яких достатньо для створення унікального банку даних про природу Приорілля.
— Якою на сьогодні бачите територію майбутнього парку?
— Долина Орелі найбільше відповідає статусу національного природного парку. Вона являє собою мозаїчний комплекс, в якому природні екосистеми чергуються з агроландшафтами та заселеними територіями з яскраво вираженою лінійною орієнтованістю вздовж русла. Заповідними ядрами парку стануть існуючі нині заказники «Приорільський», «Озеро Довге», «Урочище Приорільське», «Річка Багатенька», «Гора Калитва». Еталоном чарівної краси Приорілля є пам’ятка природи «Урочище Лелія». Тут з високої Турової гори відкривається краєвид долини з дубовими гаями, луками, звивистою стрічкою річки та численними озерцями. Ландшафт цієї місцевості майже не змінився за останні триста років. І дай Боже, щоб таким же його бачили наші нащадки і в майбутні часи.
ЕКСПОЗИЦІЮ В МУЗЕЇ ОЛЕКСАНДРА БОНДАРЕНКА СКЛАДАЮТЬ ПРЕДМЕТИ НАРОДНОГО ПОБУТУ ХІХ—ХХ СТОЛІТЬ / ФОТО ВАДИМА МАНЮКА
За оптимістичним сценарієм парк матиме площу орієнтовно 85 тисяч гектарів: головний стрижень уздовж русла річки, від нього розгалужуються складної конфігурації «відроги». Є й окремі острівки, які репрезентують рослинність лівобережних балок долини і зберігають витоки малих річок.
— Знаючи твоє особливе «трепетне» ставлення до дерев-патріархів, не можу не запитати, які нові знайомства подарувала орільська природа?
— Мабуть, найяскравіше — верба біля села Ковпаківка. Розкинувши руки-гілля, височіє вона над лучним простором, має в обхваті більше п’яти метрів і понад три сотні років віку. Є в цій вербі неповторна харизма. Трапилися і розкішні дуби, що розміняли вже не одну сотню років. Одні з них у хорошому стані, а інші потерпають від людей — то кору деруть з них, то обпилюють гілля, то підпалюють. Усе це унікальні живі пам’ятки у скарбниці природних чудес майбутнього національного парку.
— Важливою складовою функціонування національних парків є збереження історико-культурної спадщини. Якою ти бачиш організацію такої діяльності?
— У короткому інтерв’ю неможливо змалювати всю багату спадщину краю: вали Української укріпленої лінії, кургани та майдани, унікальний витвір козацького бароко — ансамбль китайгородських церков, археологічна знахідка планетарного масштабу — керносівський ідол. В приорільських селах збереглися цілі ансамблі народної архітектури. Під очеретяними стріхами зберігаються й залишки того життєвого ладу, який побутував і сто, і, напевне, більше років тому.
За останні роки з’явилося багато приватних музеїв-садиб. Деякі з них вже завоювали славу туристичних окрас, як, наприклад, хутір Галушківка біля славетної Петриківки. Мені ж особисто набагато цікавішим є музей-садиба видатного митця Володимира Лободи у селі Турове, що під Царичанкою. Зібрання старожитностей в ньому органічно доповнює галерея авторських картин і скульптур, в яких модерн поріднився з фольклором.
Відкриттям став музей Олександра Бондаренка у Ковпаківці. Його історія по-своєму цікава: господиня заповіла після її смерті перетворити обійстя на музей, і з Божої милості в селі знайшовся хлопець, який зумів провести реставрацію, зібрати багату колекцію експонатів і відкрити свій музей-скансен.
Такі музеї-садиби можна створювати в кожному селі на берегах Орелі. Цікавим напрямком могло б стати матеріальне стимулювання людей, які свідомо підтримують старі «під очеретом» хати в хорошому стані. Такі садиби можуть бути водночас і жилими оселями, і музеями.
— Який твій узагальнений погляд на перспективу відродження природи степового краю і України в цілому?
— Лікувати довкілля краще з голови, відновлюючи функціонування основних макроекосистем. Для Степового Придніпров’я це Дніпро, отже, необхідно передусім відновити його природний режим, поступово відмовившись від водосховищ. Щодо тварин та рослин — їхні популяції можна відродити за умов налагодження територіальної системи екомережі, підтримки заповідного статусу великих за площею природних святинь краю — Дніпровських порогів, Присамар’я і Приорілля, Базавлуцьких степів, Верхньодніпровських байраків.
