Талановитому кардіологу і живій легенді закарпатської медицини, першовідкривачеві масштабних досліджень проблем «сольової» артеріальної гіпертензії на Закарпатті, доктору медичних наук, професору, академіку Академії наук вищої школи України, Заслуженому лікареві України, учаснику ліквідації техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС, завідувачу кафедри факультетської терапії УжНУ (1979-2000 рр.), Михайлу Івановичу Фатулі 15 вересня виповнюється 90 літ! Його вклад як у практичну лікувальну справу, так і наукові дослідження, викладацьку діяльність на медичному факультеті УжНУ упродовж майже семи десятиліть є насправді величезним, а успішна лікувальна практика сприяла одужанню більше 60 тисяч краян. Народився професор М. Фатула у сім’ї селян-хліборобів у с. Вовкове на Ужгородщині, де минули його дитинство і юність.
ШЛЯХ ВІД ГРИФЕЛЯ ДО НОУТБУКА
- Пане професоре! Сільські діти, як правило, змалку мають багато обов’язків у домашньому господарстві. Як минало ваше дитинство?
– Наша родина була досить заможною – мали землю, волів, корови, іншу домашню живність, вози, увесь необхідний реманент для обробітку землі. Але працювати треба було щодня і упродовж усього року, без відпусток і вихідних! Зрештою, таким є життєвий уклад селянина. Ще й якщо хочеш бути заможним – працювати треба від зорі до зорі. З раннього дитинства закарбувалася у пам’яті пора, коли батько влітку косив сіно, а я носив йому приготовлений мамою обід. Це був смажений шовдар з яєчньою, домашній хліб з маслом та кава з молоком. Я теж обідав на сіножаті з батьком і цей обід так смакував, що я запам’ятав його на усе життя!
Коли мені виповнилося 10 років у мене почали дуже боліти ноги. Старші люди порадили батькам набирати воду з колодязя за селом, яка, на їхню думку, мала цілющу силу. Упродовж кількох місяців батько щодня привозив додому ту воду волами у двох великих діжках-гордовах і мене купали у тій воді, до якої мама додавала всілякі цілющі трави. Так я, стараннями батьків, поступово поборов недугу. Але згодом у родині сталася інша біда. У 1938 році батьки їхали возом запряженим волами і на дорозі за селом воли злякалися голосного сигналу попутного автомобіля та різко звернули з дороги. Віз перекинувся й ударив маму. З кожною годиною біль посилювався. Лікар Мейсарош з Середнього оглянув її та наказав терміново їхати у лікарню в Мукачево до хірурга О. Фединця. Той діагностував забій нирки і прооперував маму. На жаль, травмовану нирку довелося видалити. Талановитий хірург О. Фединець успішно провів надскладну навіть за нинішніми мірками операцію і мама ще кілька десятиліть прожила з одною ниркою. Щоб розрахуватися за лікування батькові довелося продати дві ділянки кращої землі, що, безперечно, негативно відобразилося на матеріальному стані сім′ї.
У 1939 році я почав ходити до школи. У першому класі замість зошита у нас були дерев′яні таблички з накресленими лініями на яких ми писали грифелем. Це було досить зручно, бо написане можна стерти і писати начисто знову. У третьому класі ми уже мали зошити – то був значний прогрес. Звісно, тоді мені навіть у найфантастичніших мріях не приходило на думку, що згодом я опаную друкарську машинку, комп’ютер, смартфон і ноутбук, на якому сьогодні набираю свої спогади.
- Ці випадки мали вплив на ваш подальший вибір професії лікаря?
– Однозначно. У 1949 році я закінчив середню школу у сусідньому с. Середнє. На той час на Закарпатті уже була радянська влада і батька змушували вступати до колгоспу. Звісно, як і кожен дбайливий господар, він цього не хотів. Тоді його попередили: якщо добровільно не напише заяву до колгоспу, далі вчитися я не зможу. А в школі я навчався дуже добре, навіть претендував на срібну медаль. У нас був чудовий педагогічний колектив на чолі з директором Андрієм Когутичем, який давав своїм вихованцям високий рівень знань. Однак, попри згоду батька піти в колгосп та усі мої старання, медаль мені так і не дали. Але отримані знання дозволили успішно здати вступні іспити на медичний факультет Ужгородського держуніверситету. З 50 першокурсників я отримав восьмий результат.
- Що найбільше захоплювало вас під час студіювання на медфаці? Хто з викладачів запам’ятався найбільше?
– Захоплювали чудові і високопрофесійні лекції професора Олександра Фединця, про хірургічний талант якого я уже знав з дитинства. Інша сторона його лікарського таланту – спілкування з пацієнтами під час обходів. Це була, свого роду, потужна психологічна терапія, яка сприяла зціленню хворого.
Ще один мій наставник - професор Василь Слишко, створив у 1949 році на медфаці кафедру загальної терапії з курсом інфекційних хвороб. Були організовані медичні експедиції, які ставили за мету покінчити із захворюванням зобу, на який масово хворіли закарпатці. Організовані групи викладачів і студентів (я теж був учасником) робили подвірні обходи по селах Міжгірського району. Згодом закарпатські медики В. Слишко, С. Добош та А. Сочка виробили принципово новий підхід до лікування цієї недуги. В. Слишко вперше на Закарпатті виявив вогнище геморагічної лихоманки, збудником якої є віруси, що їх переносять польові миші, забруднюючи продукти харчування. У підсумку хворобу подали навіть у «Великій медичній енциклопедії» під назвою «Закарпатська геморагічна лихоманка», але ім’я В. Слишка у ній «загубилося»…
Видатними медиками і педагогами, які щедро передавали свої знання і досвід молодій генерації, були професор Василь Кушко – один з фундаторів медичного факультету УжНУ; доцент Пилип Березанцев – учасник двох світових воєн, автор підручника «Фармакологія з рецептурою», який був написаний українською мовою й до 1954-го перевидавався 7 разів; випускник медичного факультету Карлового університету в Празі, перший директор Закарпатського курортного управління Степан Добош; курс очних хвороб викладав академік Філатов. Він часто приїжджав на Закарпаття, відпочивав у санаторії «Карпати», а заодно й читав нам лекції. Про своїх вчителів та колег я розповів у книзі споминів «Із відстані часу…», яка побачила світ у 2015 році.
Часи, коли я навчався в УжДУ, були непростими – процес становлення одночасно проходили як студенти, так і недавно заснований університет. В одній кімнаті, як у казковій рукавичці, жило 28 студентів – біологи, медики, філологи… Після другого курсу медиків поселили у дві кімнати, де мешкало по 10 чоловік. Сутужно було й з продуктами і кожен студент привозив з дому те, що міг.
- У студентські роки ви зустріли своє кохання. Як це було?
– В університеті була студентська їдальня, яка працювала з 7 години ранку і за 15 хвилин перед восьмою зачинялася. Одного ранку, уже будучи четвертокурсником, я запізно прокинувся і побіг до їдальні, сподіваючись хіба на диво. І воно сталося! В останню мить я забіг у зал і побачив тільки одне вільне місце. Там сиділа дівчина і я попросився підсісти до неї, але вона сказала, що зараз прийде її подружка Фірканя. Я стояв і молив Бога, щоб Фірканя не прийшла. І вона не прийшла! Ірина дозволила присісти і каже: я тобі за столом буду постійно займати місце, але за це ти маєш зі мною ходити на танці. На другому поверсі медичного факультету був великий лекційний зал і в суботу та неділю там організовували танці. Туди приходили й міські хлопці, інколи й п’яні, тому кожна дівчина шукала собі хлопця, з яким постійно танцювала, бо тоді міські хлопці не чіплялися до них. Після танців ми з Ірою гуляли вулицями, розмовляли на різні теми. Вона розповідала мені про своє навчання у Мараморош-Сігетській гімназії, щасливе дитинство, коли батько працював директором школи у Міжгір'ї. У 1950 році вона поступила на фізико-математичний факультет УжДУ, який закінчила у 1955 році. Ми ходили в кіно, на концерти. На дні народження дарували одне одному скромні подарунки: вона мені галстуки, а я їй – різні хустини. Влітку 1953 року, на день народження Іри, я подарував їй блузку, яку вона вподобала собі у магазині і хотіла купити, але необхідної суми грошей не мала. То ж мій подарунок дуже порадував її і ця блузка довгі роки нагадувала нам про щасливі студентські роки. Ми бачилися щодня, часто разом ходили обідати. У неділю ми їздили додому і привозили від батьків смаколики: я - домашній сир, вареники із сливовим повидлом, Іра - котлети...
Хто знає, скільки часу ми б ще так приятелювали, якби не прагнення Іриної подруги видати її заміж за свого вуйка прокурора. Іра мені розповіла про це і каже: я хочу з тобою створити сім’ю, інакше прокурор від мене не відчепиться. Я перечити не став… Десь через місяць вона познайомила мене з своїми батьками, а ще через тиждень ми поїхали до моїх. Вони сприйняли її дуже добре, особливо бабка. Згодом, коли ми працювали в Лохові і у нас вже була донька Іра, бабка приїздила до нас і допомагала бавити її. Ми з Ірою прожили 65 щасливих років, виростили доньку й сина. Тепер дивлюсь на її фотографії і думаю: де я що проґавив, що вона померла.
«ВЕДМЕЖІ ВУШКА»
- Що найбільше закарбувалося у пам’яті з Вашої лікарської практики? Чи були нештатні випадки?
– Отримавши у 1955 році диплом, я розпочав свою лікарську діяльність дільничним терапевтом у с. Лохово на Мукачівщині. У 1958 році мене призначили на посаду лікаря-терапевта, а через місяць - на посаду завідувача терапевтичним відділенням Хустської районної лікарні. Роботи було дуже багато – охорона громадського здоров’я проходила процес становлення. Люди з радістю сприймали новації у медицині, але дехто ставився до нас з підозрою і недовірою. Одного разу під час обходу хворих у відділенні в Хусті мене терміново викликали до головного лікаря. Крім нього у кабінеті уже сиділи начмед, секретар парторганізації лікарні і незнайомий мені чоловік. Головлікар каже мені: на вас є скарга від інваліда війни, який у терапевтичному відділені лікувався два тижні тому. У скарзі було написано, що я грубо ставлюся до хворих, не розуміюся в медицині, на обхід прихожу п’яним, хворих лікую ведмежими вушками (ці слова були підкреслені), а вушка відрізають від ведмедя, якого тримають в лікарні… У кабінет принесли історію хвороби і там також у призначені фігурували «ведмежі вушка». Я пішов у відділення, взяв коробку, на якій написано «Ведмежі вушка (листя толокнянки звичайної, мучниця) 50 г. Призначають при захворюванні нирок, сечового міхура та сечовивідних шляхів» і показав її присутнім. Через два тижні з облздороввідділу прийшов наказ, у якому мене попереджали за недостатню санітарно-освітню роботу серед хворих у відділені... Таких випадків, на щастя, було небагато, але вони міцно засіли у пам’яті.
Я вже більше місяця працював у Хусті і одного дня, десь біля 22-ї години, за мною приїхав головний лікар І. Берец і каже: «Захворів перший секретар райкому Ю.І. Стенчук, у нього висока температура». Я негайно обстежив його і сказав, що у нього пневмонія. На рентгені, який був зроблений через три дні, діагноз підтвердився. Хворий від госпіталізації відмовився і я щоранку, по дорозі на роботу, заходив до нього. Температура через вісім днів нормалізувалась і за кілька днів він вийшов на роботу.
Одного дня Ю. Стенчук викликав мене до себе і каже: «Михайле Івановичу, прошу вас поїхати в село Розтока на Міжгірщині. Там живе Марія Матвіївна Ільницька і ви регулярно стежте за станом її здоров’я. Після повернення скажете мені, яке її самопочуття і чи має вона необхідні ліки. Марія Матвіївна була мамою Юрія Васильовича Ільницького - першого секретаря обкому партії. Його батько – Василь Федорович – помер у 48 років, коли Юркові ледь виповнилося 12 років і він зростав завдяки піклуванню мами і старших братів. Ставши дорослим Юрій Васильович дуже турбувався про свою маму, її здоров’я. Коли я приїздив у Розтоку ми говорили з нею на різні теми по кілька годин. У перший приїзд Марія Матвіївна познайомила мене з старшим сином Іваном, який працював головою місцевого колгоспу. Вона дуже болісно переживала за долю середущого сина Михайла, який у роки мадярської окупації нашого краю нелегально перейшов кордон у «пошуках щастя» в Радянському Союзі і про його подальшу долю вона нічого не відала…
У 1967 році мене перевели працювати з Хустської райлікарні в університет асистентом кафедри . Одного дня мені зателефонував Юрій Ільницький і каже: «у ЦЛК (обласна лікарня для керівної, господарської та культурно-мистецької еліти) є 0.5 окладу лікаря. Пропоную вам іти займатися лікарською практикою». Я відповів, що є тільки асистентом і не маю необхідного для такої відповідальної роботи досвіду. «А лікувати упродовж 10 років мою маму мав досвід? - парирував Юрій Васильович. - Знання ти маєш чудові, а практичного досвіду набирайся від невропатолога Дмитра Снігурського». Після таких слів у мене контраргументів не знайшлося. А в Д.Снігурського я стажувався упродовж трьох місяців і дуже завдячую йому за почерпнутий від нього стиль спілкування з пацієнтами. Якщо коротко – він зводиться до того, що часом пацієнт більше вважає себе хворим, ніж є насправді. І якщо людина зациклюється на своїх болячках – стан її здоров’я лише погіршується. Тому завдання лікаря – знівелювати цю зацикленість, переключити концентрацію уваги, зціляти не тільки ліками, а й вірою в життя.
«ЗОЛОТІ КРУПИНКИ»
У 1967 році М. Фатулу запросили на роботу в УжДУ де у повній мірі розкрився його практичний лікарський, науковий та викладацький талант. Тут він пройшов усі щаблі: від асистента - до завідувача кафедри факультетської терапії, яку очолював упродовж 21 року. У 1969 році він захистив кандидатську, а в 1990 - докторську дисертації, науковим консультантом яких був академік Євген Чазов. М.Фатула вперше в колишньому Радянському Союзі на популяційному рівні вивчив вплив хлориду натрію (кухонної солі) на розвиток гіпертонічної хвороби, розробив методи її первинної та вторинної профілактики, довів існування в Карпатах популяції з високою захворюваністю гіпертонічною хворобою, пов’язаною з надлишковим надходженням в організм кухонної солі.
- Як розпочиналася ваша наукова діяльність?
– Зовсім випадково. Будучи районним терапевтом Хустського району щороку оформляв звіти. Кожна сільська лікарня та фельдшерсько-акушерський пункт давала дані. І от звіт з Олександрівки і Данилова дуже здивував: тут показники з гіпертонії у 3-4 рази перевищували аналогічні дані з інших сіл. Я вирішив все з’ясувати на місці. У селі люди дуже радіють, коли прийде лікар з міста, тож хворих набралося багато. І чи не в кожного другого – підвищений артеріальний тиск! Виявилося, що тут усе солоне – вода, їжа, ґрунт, бо в цьому селі були соляні штольні. Там навіть колодязь був, до якого ще у 30-их роках XХ століття за ропою з діжками приїжджали.
Я почав робити аналізи продуктів, якими харчувалися місцеві селяни: картоплі, огірків, яблук, молока, а висновки опублікував у медичному журналі. Це була одна з перших у колишньому Союзі статей про взаємозв’язок солі й гіпертонії. Моя гіпотеза знайшла підтримку у тогочасних корифеїв медицини - академіків О. М’яснікова, І. Шхвацабая, Є. Чазова.
Оскільки у мене уже були опубліковані у наукових медичних журналах статті на цю тему, мене запросили у Москву на щорічну підсумкову конференцію в Інститут терапії. У другий пленарний день надали мені слово. Я почав розповідати про результати своїх досліджень, а академік О. М’ясніков перебив мене і каже: «ого, та ви мою теорію спростували!». Cпантеличений я повернувся на своє місце у залі і дуже переживав. Наступного дня мене та ще кількох учасників конференції запросили до О. М’яснікова. Він спілкувався з колегами, а потім питає мене: «молодий чоловіче, а ви що тут робите?» Я схвильовано став розповідати про суть мого дослідження, почав діставати з портфеля свої записи і, випадково, розсипав на стіл усі папери. М’ясніков вислухав мене, покликав професора Є. Чазова і каже: «Женя, дивись, тут на столі розсипані крупинки золота. Допоможи цьому хлопцеві». Так я познайомився з Є. Чазовим та іншими відомими науковцями, у співпраці з якими проводив подальші дослідження про вплив солі на життя людей, та підготував і успішно захистив свої кандидатську і докторську дисертації.
М. Фатула сформував потужну наукову спадщину. Він є автором більше 180 наукових публікацій, серед яких – 4 монографії, 9 навчально-методичних посібників, затверджених Міністерством освіти і науки України, 12 патентів на винаходи. Під його керівництвом на кафедрі захищені 2 докторські і 4 кандидатські дисертації. Згодом його наукові інтереси урізноманітнилися – він вивчав вплив препаратів, у тому числі й фітозборів, на хворих з різними захворюваннями серцево-судинної системи. Упродовж 20 років керував 7 госпдоговорами та держбюджетними науковими дослідженнями, результати яких доповідались на Всесвітньому конгресі кардіологів, всесоюзних та республіканських з’їздах та конференціях. Його науковими дослідженнями цікавилися колеги у багатьох країнах світу, від яких він отримував листи. Однак відповісти на них тоталітарна система, яка контролювала й науку, не дозволяла.
З ЧОРНОБИЛЕМ У СЕРЦІ
У 1986 році М.Фатула очолював кафедру факультетської терапії Ужгородського державного університету. По закінченні навчального року профком виділив йому путівки до санаторію «Гірська Тиса» у с. Кваси Рахівського району. В оздоровниці лікувалися працівники з Чорнобильської АЕС, на якій недавно сталася аварія. Саме там він вперше дізнався і про реальні події страшної трагедії 26 квітня 1986 року. А наприкінці липня мав розмову із заступником завідувача Закарпатського обласного відділу охорони здоров’я Михайлом Бойком, котрий формував бригади «швидкої допомоги» для відрядження у Чорнобиль.
- Як ви потрапили у зону ліквідації аварії ?
– У перших числах серпня ректор університету Володимир Лендьєл повідомив мені, що в області формується група медичних працівників, яка буде працювати у Чорнобильській зоні. В облздороввідділі висловили прохання включити до складу бригади лікарів і мене. Збір групи був призначений на 11 серпня на станції «швидкої допомоги» в Мукачеві. О 17 годині 56 закарпатських медиків рушили виконувати професійний обов’язок у зону лиха. Що нас там чекає, якими є справжні масштаби аварії - ніхто з нас тоді ще не знав. По дорозі ми заїхали у санаторій «Поляна», де лікар Свалявської ЦРЛ Василь Скрип (нині директор Закарпатського обласного центру легеневих хвороб) завантажив у багажники автобусів блоки мінеральної води, яка згодом нам дуже знадобилася.
У Поліському нас зустріли колеги на чолі з Василем Собком, які вже відпрацювали у зоні 14 діб і ми мали їх змінити. Вони переконливо радили бути обережними, адже реактор продовжував викидати радіоактивні елементи і рівень радіації залишався надто високим. Дуже скоро ми на собі відчули наслідки його активності: різкий головний біль, нудота, слабкість, дратівливість, втрата сну…
- Чим вам довелося займатися у Поліському?
– З 8 години ранку я розпочинав роботу у стаціонарі, оглядав 20-25 хворих, потім йшов у поліклініку, де медичні сестри вели долікарський прийом. Після встановлення температури, рівня артеріального тиску 5-6 пацієнтів з нез’ясованими діагнозами чекали на мої консультації. У поліклініці працювали й хірурги з нашої бригади - Іван Тупиця та Олег Щадей, лікар-психіатр з Берегова Юлій Бокшай. Кожної другої ночі мене будив черговий лікарі і я терміново йшов на консультацію. Ближче до 6-ої години засинав, а вже о 7-ій необхідно було вставати і збиратися на роботу. У такому режимі ми працювали щодня, без вихідних. Окрім цього на прохання начальника Прип’ятського міськвідділу міліції закарпатця Володимира Бронтерюка на броньованому автобусі ЛАЗ я три рази виїздив у Прип′ять у складі оперативної групи разом з дозиметристами і міліціонерами.
- Яка там була обстановка, як жили люди?
– Ми проживали у селищі Поліське. На той час багато жител стояли покинутими. Біля садиб у садках яблуні рясно червоніли стиглими плодами, які ніхто не збирав, бо цей урожай був заражений радіацією. Практично ніде я не бачив дітей. У магазинах було вдосталь продуктів. Ми харчувалися в ресторані «Лісова пісня», який працював у режимі їдальні. Перші дні свого відрядження ми їли все з великим апетитом, та ще й з собою брали. Але згодом апетит став пропадати. Бувало, прийдеш пообідати, сядеш за стіл, дивишся на їжу, а вона «не йде». Саме тоді нам добре прислужилася припасена ще у Поляні мінеральна вода - щодня випивали по дві-три пляшки.
Так у клопотах минали дні. Після 18.00 ми йшли до розташованого у дворі лікарні намету і змивали з себе радіаційний бруд. Пізно ввечері часто пригадувалося дитинство у рідному Вовковому, не покидали думки про сина Юрія, який у цей час перебував зовсім недалеко – у Чернігові, в інтернатурі по хірургії. 17 серпня заміряли радіаційний фон у всіх корпусах лікарні, навіть на подвір’ї – на асфальтованих доріжках, траві і клумбах. Фон коливався у межах від 7-и до 9-и мкР/год! Сказали, що за такої радіаційної ситуації лікарню будуть закривати.
- Чи позначився вплив радіації на уашому здоров'ї?
– Перед виїздом з Поліського ми дали розписку про нерозголошення таємниці. Те саме було і в Ужгороді відразу по приїзді, а в понеділок, 1 вересня, я пішов на роботу. Більш менш нормально попрацював днів десять, а потім мені стало погано - закрутилося в голові і я знепритомнів. Через два дні це повторилося. Тоді зрозумів, що зі мною коїться щось не добре. Зробив загальний аналіз крові, а там гемоглобіну 110 г/л, лейкоцитів 2,8 тисяч. Зрозумів - біда. Здоров’я з кожним днем тільки гіршало: не міг їсти, втрачав сили. Дружина Ірина вимушено пішла на мінімальну пенсію, щоб доглядати мне. Майже місяць я щодня випивав по три літри соку і на цьому жив. Перші два тижні не міг навіть трохи посидіти, оскільки тут же втрачав свідомість. Десь за місяць уже міг спробувати ходити і коли була гарна погода, посидіти на балконі. Наступні роки часто хворів - весною та восени були бронхіти, пневмонії, почав підвищуватися артеріальний тиск, здавала печінка, була анемія. Фактично, я вижив завдяки турботі дружини. Цю сторінку свого життя я детально описав у книзі «Чорнобильський щоденник», яка вийшла у світ у 2021 році.
ПРО ОСОБИСТЕ
Окрім багатьох перерахованих тут чеснот Михайло Фатула є ще й фундатором відомої медичної династії. Лікарями стали його донька Ірина – кардіолог Ужгородської міської лікарні, син Юрій – лікар-хірург вищої категорії за плечима якого – 35 років лікарського стажу. Успішну хірургічну практику, яка включає застосування новітніх методів лікування, упродовж багатьох років Юрій Михайлович успішно поєднує з викладацькою діяльністю на факультеті післядипломної освіти УжНУ, навчаючи лікарів-інтернів і курсантів. З десяток років тому він яскраво засвідчив загалу ще одну успадковану від батька рису – скрупульозного дослідника і автора цікавих книг про маловідомі сторінки історії нашого краю, пов’язані з Першою світовою війною, згуртував навколо себе однодумців, які на громадських засадах займаються відродженням пам’яті про закарпатців, загиблих у вирі Першої світової війни. Дитячим кардіологом працювала невістка ювіляра Єлизавета, лікарями стали онука Анна та її чоловік Валерій.
- Ви радили своїм дітям обрати професію медика?
– Попри усі здобутки і суспільне визнання кожної людини - головним є її виховання у сім’ї. Для мене завжди прикладом слугував мій батько, для своїх дітей таким прикладом намагався бути я. Можливо, це і вплинуло на їхній життєвий вибір. Нині я щасливий, що мої діти упродовж усього життя тільки радували мене.
- Колись давно я чув історію, що Всевишній дарував вам життя двічі – другий раз під час авіакатастрофи. Це правда?
– Цю історію звідкись знало багато земляків і так само, як ви зараз, цікавилися: чи правда, що я вижив під час авіакатастрофи? Оскільки я давав підписку про нерозголошення цієї поді, то упродовж шістьох десятиліть відповідав, що це хтось видумав. Насправді, така подія мала місце у моєму житті. На початку 1960-х років я летів до Москви по справах і з літаком сталася аварія. Він зробив вимушену посадку десь у Черкаській області на військовому аеродромі. При посадці літак розколовся навпіл. Вижити пощастило лише тим пасажирам, які сиділи у хвості літака, у тому числі й мені… Коли я в нічній пітьмі вистрибнув із зруйнованого літака на землю, то зламав ребро. Але воно досить швидко зажило. Відтоді я тільки ще один раз наважився сісти у літак.
- Життя часто влаштовувало вам серйозні випробування і успішно долаючи їх ви зажили чудового віку. У чому секрет вашого довголіття?
– Я завжди з готовністю сприймав усі виклики, розуміючи, що від долі не сховаєшся. Намагався ніколи штучно не створювати проблем, а, навпаки, старався вирішувати їх спокійно, шляхом порозуміння і компромісу, завжди поважав думку іншої людини, якщо вона і відрізнялася від моєї. Протягом всього життя завжди щиро ділився своїми знаннями, вмінням, досвідом з усіма - студентами, лікарями, викладачами - і був глибоко переконаний, що добрі справи будуть розвиватися у геометричній прогресії на загальне благо.
