Історії вимушених переселенців, які все ще прибувають на Закарпаття з окупованих територій та зони воєнних дій, вражають. І хоча це – доля кожної окремої людини, є те, що обєднує їх – страждання, горе, страх та велика віра у Перемогу!
Пані Ольга – корінна мешканка Маріуполя. Вона до останнього не вірила, що розпочнеться повномасштабна війна. До звуків вибухів бомб та ракетних снарядів вона звикла ще з 2014 року. Але звуки вибухів, які вони почули вранці 24 лютого, були настільки сильні та лунали так близько, що це дуже налякало й стривожило жінку. Але все ж сподівалась: постріляють – та й знову стихне. Проте цього разу все було зовсім інакше. Практично з перших днів, на початку березня, у Маріуполі зникли зв’язок, електроенергія та опалення, газ, зачинились магазини і аптеки. У квартирі був нуль градусів. Проте жінка сподівалась, що весь цей жах от-от скінчиться.
На жаль, ситуація лише погіршувалася. Поруч з будинками розривалися снаряди, будівлі бомбили одну за одною. Першими рашисти знищували інфраструктурні об’єкти, які забезпечували життєздатність міста та його мешканців. У квартирі п’ятиповерхівки, в якій Ольга мешкала з двох років, і яка все ще зберігала енергію її батьків, повилітали шибки, які вона з сином намагалася закрити фанерою. Закінчувалися продукти, хліба в місті не можна було ніде купити, за водою доводилося ходити у пошуках криниці. З вдячністю згадує власників приватного будинку над морським узбережжям, які дозволили людям набирати воду з їхньої криниці.
Попри постійні обстріли та нестачу їжі й води, жінка не покидала рідний Маріуполь. Навіть у підвал спускалася лише двічі, бо той не був пристосований для укриття, там все було в пилу, і весь одяг та тіло ставало чорним навіть після нетривалого перебування в ньому. Та все ж 19 березня разом із сином вирішили перейти до іншого будинку неподалік, де було більш безпечно. Коли вранці син повернувся до квартири, аби забрати деякі речі, їхній будинок уже горів. Палало не лише їхнє житло, але й весь квартал, на який рашисти скинули фосфорні бомби…
Поступово почали усвідомлювати, що залишатися в місті дуже небезпечно. Смерть чатувала на кожному кроці. 11 квітня остаточно вирішили спробувати вибратися з Маріуполя. Оскільки дістатися до пункту евакуації в Україну було практично нереально, треба було пішки діставатися кілометрів десять, обрали східний напрямок – у бік так званої ДНР (ОРДО) до Широкиного. У Старобешеві пройшли так звану фільтрацію: рашисти скачали всю інформацію з телефону, зареєстрували та повели у пункт в с.Безімене. Звідти їх доправили у Новоазовськ, де проходили митницю в бік росії. Перед тим був допит: сина Ольги ефесбешники допитували 4 години. Хлопець працював «надзвичайником», тож був страх, щоб ця інформація не потрапила до рашистів. Хоча всю інформацію, яка б могла спрацювати проти нього, він заздалегідь видалив. Працівники фсб застосовували засоби психологічного тиску, проте, нарешті все скінчилося. І вони отримали свої паспорти…
Тепер уже можна було хоч трохи розслабитися. Переночувавши в таборі для біженців у Новоазовську, вранці Ольга зі своїм сином поїхали до Таганрогу, звідти – на Ростов, Санкт-Петербург та в Іван-город, який межує з Естонією.
Тут знову довелося «поспілкуватися» з фсб, а на естонській стороні їх зустрічала кримінальна поліція. Проте це вже була СВОБОДА! Волонтери всіляко допомагали усім, хто цього потребує: і тим, хто хоче отримати статус біженця, і тим, хто їде транзитом в іншу країну. Допомагали з житлом, їжею та транспортом. Після короткого перепочинку Ольга рушила до Варшави, звідки буквально через годину поїзд уже мчав її до Львова. Ще трохи – і вона вже була в Ужгороді, де на неї чекали друзі, які й надали прихисток у своєму домі.
Пані Ольга каже, що вони з сином втратили все, що у них було. Вони залишилися безхатьками. Проте єдине та найцінніше, що не втратили – це оптимізм та віру у Перемогу України.
А поки що Ольга погодилася дати свідчення про воєнні злочини рф, як постраждала. Жінка заповнила всі необхідні документи в Ужгородському місцевому центрі з надання БВПД, фахівці якого долучаються до сприяння у фіксації злочинів рф, та зареєструвалася на сайті національного порталу для документування воєнних злочинів та злочинів проти людяності, які коїть росія в Україні, — WarCrimes.gov.ua.
Ольга переконана, що дуже скоро росія змушена буде заплатити за всі злочини, які рашистські нелюди скоїли в Україні.
Оксана ДУДАШ, Ужгород
