В Україні є люди, які роблять документальне кіно. І це набагато важливіше, ніж нескінченні скарги інших про неможливість його створювати без підтримки держави. І навіть важливіше, ніж неувага кінотеатрів та телебачення до неігрового кіно. Якщо дуже захочеш, то неодмінно знайдеш свого глядача, переконана Лариса Роднянська, незмінний керівник кіностудії «Контакт». Можливо, саме ця переконаність і дозволила створити за півтора десятка років існування студії понад 250 фільмів різних жанрів. Фільмів, багато з яких стануть сторінками літопису нашої країни.
Напевно, не раз у когось з’являлася спокуса пов’язати успіхи Лариси Зіновіївни з успіхами її сина — Олександра Роднянського. Лариса Роднянська цілком самодостатня творча особистість, високопрофесійний продюсер і головне — людина, яка вміє долати труднощі, йти до поставленої мети і досягати успіхів. До цього можна лише додати, що мати і син Роднянські — обопільний успіх одне одного.
— Студія «Контакт» нещодавно відзначила своє п’ятнадцятиліття. З чим ви прийшли до цієї дати?
— З хорошим, можна навіть сказати радісним настроєм. Незважаючи на те, що наша студія практично не субсидується з бюджету. Але настрій залежить від тих людей, які у нас працюють. А вони — ентузіасти й оптимісти, професіонали у своїй справі.
Я вже неодноразово розповідала, що ми починали тоді, коли кіно перестало субсидуватися. У той час утворилося дуже багато студій. Більшість із них не витримала випробування комерційними стосунками — як виникли, так і зникли. Наша студія витримала. Проте починали ми не з кінематографа, а з видавничої діяльності: робили календарі, видавали мультиплікаційні дитячі книжечки. І самі ж їх продавали на Андріївському узвозі. Ми організовували прекрасні творчі вечори в Будинку кіно, й у нас були аншлаги. І ми навіть самі продавали квитки — і в метро, і на Андріївському узвозі: грошей на те, щоб запросити адміністратора, не було. Сьогодні здається, що це було не з нами, а в якомусь іншому житті. Але це дійсно було з нами, хоч і в іншому столітті. І ми все це витримали.
Можливо, вся річ у тому, що я — родом із документального кіно. Я виросла на «Укркінохроніці», де мій тато пропрацював близько 50 років. Я виросла в прекрасному оточенні післявоєнних документалістів, серед яких були такі люди, як Роман Кармен, Михайло Слуцький, Володимир Небера, Мирон Білінський, Георгій Тасин та інші. Я, будучи маленькою дівчинкою, сиділа серед цих великих метрів і слухала їхні розмови, дослухалась до їхніх проблем. І мені було дуже цікаво. Але я ніколи не думала, що в майбутньому зв’яжу своє життя з документальним кіно.
Однак коли у нашої студії поступово-поступово почали з’являтися невеликі гроші, а в великих документальних студіях робота поступово сходила нанівець, я зрозуміла, що повинна впритул зайнятися документальним кіно. Я зрозуміла, що треба організовувати студію, де б люди, які колись працювали у великому документальному кінематографі і в науково-популярному кіно, могли не втратити свій професіоналізм і якось нагодувати свою сім’ю. І ось ми почали ходити і переконувати всіх (і міністерства, і фонди, і окремих людей), що без документального кіно країна взагалі не може існувати. Всі вони сьогодні працюють, і те, що вони роблять, може бути відображене в документальному кіно, в тих фільмах, які ми будемо робити. Ми весь час говорили про те, що не будь документального літопису 30-х, 40-х, 50-х, 60-х, 70-х, 80-х рр. минулого століття, нічого не можна було б сказати про той час. Хтось розумів, хтось ні, але я почала потихеньку отримувати якісь замовлення. Було дуже смішно, коли я поїхала з режисером Сергієм Буковським у село до однієї дуже цікавої людини, яка сказала мені: «Грошей немає, але цукром я тобі заплачу». І було смішно, коли вантажівка з цукром під’їхала до нашого Будинку кіно, і потім ми продавали цей цукор ресторанам для того, щоб отримати якісь гроші і мати можливість знімати кіно.
А якось ми вирішили, що важливо зробити якийсь проект, який був би проектом нашого життя. Який міг би тривати вічно. Життя вічно не триває, але проект повинен жити... І ми створили культурологічний проект «Обрані часом». До нього має увійти понад 100 фільмів, ми вже зробили 41. Це фільми про поетів і про письменників, про вчених і про акторів, скульпторів і режисерів. Наприклад, фільм про скульптора Олександра Архипенка, який поїхав у 18 років до Нью-Йорка і згодом став одним із найбільших скульпторів, твори якого продаються за великі гроші; є вони і в Нью-Йоркському музеї, і в музеї Вашингтона, і в ізраїльських музеях, у всьому світі. Ми вважаємо, що обов’язково потрібно розповідати про людей, які народилися в Україні і внаслідок різних обставин жили далеко- далеко, але все одно вони, їхні імена, їхня творчість належать Україні. І ми хочемо повернути ці імена нашим сучасникам.
— А хто у вас «на прицілі» зараз?
— «На прицілі» у нас багато що. Але я хочу особливо відмітити, що всі наші проекти ми ніколи б не змогли здійснити, якби не було українського телебачення, яке спочатку допомагало нам працювати. Щоправда, нинішнє керівництво державного ТБ нас не спонсорує. Зате нам допомагає Міністерство культури і мистецтв. Воно дає невелику суму грошей, але я за це їм також вдячна, тому що без цих грошей я б не змогла розповісти про жодну долю. І сьогодні ми з Міністерством культури і мистецтв починаємо новий проект із дев’яти фільмів, до якого, наприклад, увійдуть картини про Сергія Бондарчука, про Леоніда Бикова, про скульптора Івана Кавалерідзе і про Олександра Ханжонкова, який родом з України і багато років працював в Одесі, про Леоніда Осику, про Стефана Турчака. Крім цього, у нас сьогодні є чудовий проект для телеканалу «1+1». На їхнє замовлення ми робимо «Пісні на всі часи». Адже дуже багато прекрасних пісень наших великих українських композиторів і поетів сприймаються сьогодні як пісні народні. І ось ми про деякі пісні робимо 26-хвилинні новели: по-перше, про епоху, в якій народжувалася пісня, по-друге, про композитора і виконавця, які жили в цю епоху. Сьогодні ми три картини практично вже зняли, попереду — ще сім.
Ми знімаємо картину з проблем екології (спільно з Міністерством екології), що надзвичайно важливо для нашої країни, тому що живемо «в Чорнобилі»; крім того, у нас безліч машин, не завжди чиста вода тощо. У нас є ще один проект, який створюватиметься за підтримки фонду «Відродження», — «Війна проти дітей». У нас дуже багато дітей- бомжів. І держава, на жаль, не зовсім добре (м’яко кажучи) ставиться до цих дітей. І коли взнаєш, яка колосальна кількість бездомних дітей в Україні (якщо не помиляюся, близько 18 тисяч), обіймає жах. Цей проект для нас дуже важливий, і ми дуже раді, що виграли тендер на його створення.
При цьому бюрократична система, яка нас оточує, сьогодні ще більш розвинена, ніж та, що була раніше. Наприклад, сьогодні ми знову повинні просити дозволу на той чи інший проект у Всеукраїнського агентства авторських прав. Буває, це триває місяцями. Тому ж Міністерству культури паперова тяганина іноді не дає можливості своєчасно виділити кошти на фінансування того чи іншого фільму. Наприклад, ми сьогодні робимо картину про видатного політичного діяча України. Картину планується закінчити до кінця грудня. Але ми повинні пройти тендер в Міністерстві економіки. Навіщо? Адже тендер проводиться, коли з багатьох потрібно вибрати одного. Проте все це дуже сповільнює процес виробництва фільму. І я вимушена сьогодні працювати за рахунок іншої картини. Ця бюрократична тяганина — щось нестерпне. На Заході цього немає. Там люблять, щоб все було чітко: щоб був проект, щоб його було фінансово прораховано, щоб була анотація і було додано сценарій. Якщо ти здаєш проект і вони це все приймають, цього досить. Крім того, у нас ще одна біда. Якщо, наприклад, у Німеччині, Франції, як і раніше, існують фонди, громадські організації, які нарівні з бюджетом дають гроші на кіно, то наші громадські організації роблять це дуже рідко. Що таке художнє кіно, вони ще якось розуміють, а ось як тільки рiч заходить про документальне кіно, треба читати кінознавські лекції, довго розповідати, що таке документальне кіно сьогодні, хто такий, наприклад, сьогодні продюсер. На мій погляд, це найголовніша фігура в кінематографі сьогодні. Реально продюсер — посередник між автором і глядачем, між спонсором і автором, це співавтор проекту, це людина, яка стежить за творчим і технічним процесом, яка веде картину від самого початку до самого кінця. А дуже багато режисерів, особливо режисерів художнього кіно, продовжують вважати, що продюсер — це адміністратор. А якщо я, режисер, захочу з тобою порадитися або тобі щось покажу, то вважай, що це вже добре. І в такій якості співробітничати зі старими кінематографістами (навіть любимими і шанованими мною) досить складно.
— А як вирішувати проблему з відсутністю молодих кінематографічних кадрів?
— Ви знаєте, мені здається, що згодом ця проблема «вирівняється». На жаль, можу сказати, що театральний інститут (нині університет), який мав такі чудові традиції та чудових випускників, що прославили його і країну, ніби зійшов нанівець. По-перше, там дуже погана організація, по-друге, його абсолютно технічно не оснащено: міняються люди, міняються декани, проте залишаються ті ж проблеми. І дуже багато хто виходить звідти абсолютно непідготовленим. Однак я думаю, що майбутнє є у молоді, яка навчається в університеті культури і мистецтв. Можливо, можна за щось іронізувати з приводу Михайла Поплавського, але я особисто Поплавського поважаю як менеджера. Є, щоправда, ще одна проблема — погано, що хлопці та дівчата варяться у власному соку. Колись була добра традиція, щоб до інститутів приїжджали з Росії, інших країн прекрасні майстри, які розповідали про те, як вони працюють, був якийсь обмін досвідом. Якщо ж замикатися, ми будемо провінційними. І цей провінціалізм потім позначиться на тому, що буде робитися. Але я вірю, що, може, згодом з’явиться якась перспектива, я людина взагалі дуже оптимістична. Я вірю, що з’являться молоді майстри з гідними роботами.
— Ви вже сказали, що Міністерство культури старається щось зробити для кіно. А що може зробити для кіно Спілка кінематографістів як організація? Чи потрібна вона в тому вигляді, в якому є?
— Це болюче питання. Я вважаю, що Спілка кінематографістів повинна бути. Тим більше, що вона витримала цей складний час, коли iншi творчi спiлки або просто здавали в оренду свої примiщення, або слабко працюють. Спілка кінематографістів проводить творчі вечори, на яких завжди багато народу. І я це вітаю. І вважаю, що ті люди, які працюють у Спілці кінематографістів (референти, адміністратори) заслуговують на більше, ніж та зарплата, яку вони отримують: багато хто з цих людей віддав всю свою енергію, професіоналізм Будинку кіно та Спілці кінематографістів. І вже тільки за це їх треба поважати. Але ось що стосується секретаріату Спілки кінематографістів, у мене до нього величезні претензії. Я вважаю, що йому слід було б робити більше, я вважаю, що у нього недостатньо творчого потенціалу, який необхідний Спілці кінематографістів сьогодні. Не можна, щоб одні і ті ж люди керували по сто років однією і тією ж організацією. Не тому, що хтось поганий, а хтось хороший. А тому, що будь-яке оновлення приносить нову ментальність, нову енергетику, нові ідеї, нові проекти. І мені здається, що повинні бути якісь зміни. Буде з’їзд через рік, і я думаю, що на з’їзді потрібно підняти ці питання.
— Наскільки змінилося документальне кіно сьогодні під впливом телебачення? Наскільки ТБ і документалістика взагалі «уживаються» одне з одним?
— У нас практично один державний канал — УТ-1. Все інше — комерційне ТБ. По- перше, комерційні телеканали роблять своє документальне кіно. По-друге, у них сітку побудовано так, що для документального кіно майже немає часу. У прайм-тайм вони повинні обов’язково дати серіал, новини, дати якесь шоу, якийсь трилер, тому що це — рейтинг. Ось це слово «рейтинг» — дуже знакове сьогодні слово. Тому я вважаю, що треба зробити повноцінний канал «Культура». Те, як зроблено сьогодні «канал «Культура» (УТ-2), по- моєму, це, вибачте, поза критикою. Подивилися б, який канал «Культура» зроблено в Росії, які дивовижні там програми, документальне кіно тощо. У нас цього немає, на жаль. І якщо, наприклад, раніше наші картини можна було побачити на УТ 1 і там були щасливі, тому що ми їм давали наші фільми безплатно, то сьогодні менi повідомили, що я ще й повинна платити за те, що віддаю своє кіно... Та вони повинні були б бути щасливими, що їм дають фільми — при тому, що у них свiй продукт не завжди високої якості. І виходить, що документальне кіно показувати ніде.
— А як ви оцінюєте «Документальні» експерименти Юрія Макарова («1+1»)?
— Вони якраз і замовили нам «Пісні на всі часи». Але річ у тому, що зараз вони закуповують дуже багато фільмів ВВС. І коли йдеться про якісь проблеми глобальні, то продукція ВВС більше підходить, ніж якась розповідь про співака Козловського чи про Булгакова: тобто це ніби не входить у стратегію каналу. Але Юрія Макарова я, безумовно, дуже поважаю. Як і всіх людей, які створили канал «1+1», який — можу похвалитися — народжувався в кабінетику «Контакту». І річ не тільки в тому, що мій син має безпосередній стосунок до цього каналу. Я вважаю, що створення «1+1» — це був величезний рух у нашій культурі і величезний політичний, культурний сплеск.
— Але чи нормальна все- таки ситуація, коли для осмислення глобальних проблем телевізійний майданчик є, а про своїх розказати ніде?
— У тому й біда, що для комерційних каналів важливі, передусім, рейтинг, гроші, реклама. Тому я і вважаю, що має бути створено сьогодні канал «Культура». Про нього багато говорять, але нічого для його створення не роблять. Так, для цього потрібні гроші. Але у тому ж Києві будуються райони, перебудовуються, будинки перефарбовуються і реставруються, площі виникають — зі смаком і зовсім без смаку. На це гроші ж є. Але все ж таки свідомість визначає буття. А тієї духовності, яка необхідна для міста, просто немає. Ось, наприклад, канал «Київ» тільки розповідає, яке гарне місто Київ (ми це самі знаємо), яка гарна міська влада, як це все чудово. Але треба не тільки про себе, любимих, говорити, треба говорити і про культуру. Замість PR-у себе потрібен PR духовності.
— А може, варто переглянути ставлення до самого документального кіно? Наприклад, існує думка, що хронікальне кіно взагалі не потрібне, враховуючи розвиток телебачення сьогодні...
— Сьогодні не потрібне паркетне кіно, але кінолітопис, я вважаю, повинен існувати. Документальні новели повинні бути. Як сьогодні, наприклад, не розповісти (ось у нас є цикл «Сучасник») про Богдана Ступку, про Павла Загребельного тощо? Як було не розповісти про Анатолія Солов’яненка, про якого ми зробили прекрасну картину, коли він був у забутті? А коли він помер, з’ясувалося, що це єдина картина про нього, яку можна було показувати на всіх телеканалах. І ми пишаємося, що зробили фільм про цю чисту і талановиту людину. Ми зробили багато картин про міста — про Київ, про Донецьк, про Кіровоград, про Кам’янець-Подільський, про Івано-Франківськ, про Коломию. Кожне місто — це історія, кожен камінчик, кожен будинок у цьому місті щось розкаже тобі. Тому я вважаю, що документальне кіно повинне існувати. Воно більш вічне, ніж художнє кіно. І це дійсно відображення нашого життя — гарного, поганого, складного, багатогранного, але реальне відображення.
