Ні живим, ні мертвим не повернувся додому у нову Синявку матрос «Відважного» Петро Гончарук. Його тлінне тіло спочиває десь на дні морському. Одначе тут- таки, на тихому сільському цвинтарі, його... могила. Вже навіть місцеві старожили ледь пригадують, що під цим горбком, на якому трачені першими осінніми приморозками півонії, «ніхто не лежав і не лежить». На вилитому з цементу скромному пам’ятнику – портрет Петра Гончарука. І дві дати: 9.07.1953 – 30.08. 1974. Дві межі, поміж якими – до болю коротка життєва борозна. Така коротка й жахлива, як зойк матері, якій судилося почути страшну звістку, що вже немає на білому світі ні єдиного сина, та не відправити покійника в останню дорогу.
Вона ж знайшла в собі сили сотворити могилу, «щоб земля сира стала йому пухом»: «Привезла землю з Севастополя і ще тут, на цвинтарі, взяла. Пішла за сім кілометрів від нашого села до священика, замовила заупокійну молитву за раба Божого Гончарука Петра Ілліча».
І священик молився над землею, як над покійником... Оту святу землю, наче сина, закопала в земну кулю, насипала горбок, упорядкувала, посадила півонії, потім уже замовила у райцентрі пам’ятника, привезла i встановила на цвинтарі.
Могила як могила, у скорботному ряду інших, давніших і пізніших, серед старіших пам’ятників і новіших хрестів. То й з часом ледь вляглося на зболеному серці Ганни Гончарук, що не довелося попрощатися з сином за православним звичаєм.
Літня Ганна Гончарук ледь пам’ятає, що було вчора, та ніколи не забуде той найчорніший у своєму бідовому житті день: «Я була на городі, копала картоплю. Коли ні сіло ні впало з’являється медична сестра, запитує, чи мені, бува, не треба зміряти кров’яне давлєніє. І чого б то, думаю собі, так запитує, якщо я тоді ніколи на здоров’я не ремствувала? Та вже з городу побачила на подвір’ї людей у погонах. Зразу була думка, що це міліція з району приїхала. Почули, мабуть, що мій Петро закінчує службу на флоті, то я самогонки наварила для зустрічі. А то, як виявилося, мічман і представник вiйськомату. Тут мічман і каже, щоб я трималася, бо Петра Ілліча вже немає...».
Не пам’ятала, що ще говорили. Ні тоді, ні після... «Про одного сказав, що згорів. Це потім, коли поїхала до Севастополя, то зустрілася з такими ж сиротами, як оце я. Ще 23 молоді душі пішли на дно морське з отим «Відважним», – говорить Ганна Гончарук.
Повернувшись з Нової Синявки до Хмельницького, я, узяв з архівів книгозбірні підшивки газет за 1974 рік. «Правду», «Известия», «Комсомольскую правду», «Труд», «Красную звезду»... Гортав зжовклі сторінки «літопису тих славних днів». Читав про життя у країні та світі, про трудові подвиги та перемоги у соціалістичному змаганні, навчальні будні солдатів і матросів, яким Батьківщина доручила пильно охороняти повітряні, морські та земні кордони, про ізраїльських агресорів та американський імперіалізм, а про трагедію «Відважного» – жодної згадки. Наче й у природі не було ні великого протичовнового корабля, ні Петра Гончарука, який в останньому своєму листі з бойового корабля радісно сповіщав, що йому «до кінця служби залишилося 60 днів, а коли вони одержать цього листа, залишиться ще менше».
Маленька, зав’язана у чорну хустину Ганна Гончарук дивиться у вікно своєї самотньої убогої хати, розповідає, що «Петро писав, аби нічого тут йому не купували для цивільного життя, бо він має бони, має італійські ліри, то все, що треба, купить собі сам». Її зболена пам’ять зберігає далеко не всі подробиці життя, що розкололось, як горіх, на дві половини: «до» і «після» Петра. Мічман і представник райвійськкомату привезли матері чорну вість. Висловили щирі співчуття і поїхали, залишивши нещасній таємницю загибелі її сина. «Тільки сказали, що згорів, про одного сказали», – повторює, наче молитву, Ганна.
Невдовзі вона одержала листа з Києва: «Писав Міша Воробйов, який разом з моїм Петром служив на кораблі. Ні, не повідомляв, як сина не стало. Відправив карточки. Екіпаж фотографувався на віньєтку, Петро ще був, та поки зробили карточки, Петра вже не стало. Приїжджали з району, взяли карточки. Не повернули, як обіцяли».
У своїй відповіді вона запросила Воробйова, щоб приїхав до Нової Синявки: «Відписав, що його мама тяжко хворіє, що змушений багато працювати, щоб заробити на хліб». Тоді Ганна вирішила сама їхати до Києва, щоб Воробйов розповів, де ж її син. Одначе не поїхала, бо «і мій Ілько, який тоді був живий, і сусіди, і голова колгоспу говорили, що нічого не розповість, бо в них воєнная тайна».
В іншому своєму листі М.Воробйов обмовився, що разом з Петром Гончаруком загинув хлопець з Чуднівського району Житомирської області: «От не пам’ятаю ні того села, ні прізвища його загиблого бойового товариша. Якби була віньєтка, то згадала б, там написано, хто й звідки. То написала у Чуднівський район і одержала відповідь, щоб приїжджала, бо батько того бойового товариша все знає», а «той батько якраз у районній лікарні лежав із серцем, він мене вивів далеко від лікарні і все розповів, що знав».
Господи, якою ж блюзнірською та жорстокою була система, яка, згубивши сина, навіть матері не розповіла про трагічні обставини, за яких її дитина пішла у небуття. Особливо гостро думається про це наразі, коли по телевізору, по радіо, у газетах – про «Курськ». Про те, як гинув. Як піднімали, як упізнають загиблих, віддають їм останню шану. Хто не відає, що то спокута перед живими родичами та близькими загиблих, той дорікає: буцімто інших новин немає. Рахують гроші, витрачені на підняття загиблого човна з глибокого дна морського. Підозрюють Путіна, що то він заради свого політичного іміджу робить і ще начебто планує підняти «Комсомольця», що загнв.
Ніхто не наважиться порівнювати горе Ганни Гончарук з горем матері Олега Насіковського з Кам’янця- Подільського, який загинув з «Курськом». Батько загиблого моряка Насіковського не пережив своєї біди, пішов у небуття раніше, ніж підняли з дна морського загиблого човна. Одначе правда, хай і найстрашніша, – то, погодьтеся, не завіса глухого мовчання про трагедію. Правда не залишила б сумнівів, що й досі ятрять душу Ганни Гончарук: чи все було так, як почула у Чуднові?
У своїй Новій Синявці Ганна Гончарук не знає нічого ні про «Курськ», ні про загиблого раніше «Комсомольця». Невимовний біль непоправної втрати, як їй здавалося, попустив тоді, чверть віку тому, коли біля влаштованої на суші могили змогли звернути свої виплакані очі до Всевишнього, вимолюючи царство небесне своєму Петру.
А Нова Синявка? Вона знала, що Гончарук несе службу на великому протичовновому кораблі «Відважний». Та село не відало, що він пішов з життя, як каже Ганна, «на бойовому посту», того, що вона почула там, у Чуднові, від нещасного батька «того хлопця, який загинув разом з моїм».
Зболена Ганнина пам’ять зберігає деякі подробиці: «Оглядався на всі боки, щоб ніхто й не здогадався, про що мені розповідає, просив, щоб нікому не переповідала... «Відважний», розповідав, ходив до берегів Кіпру не вперше, та останнього разу їх не пустили, наказали, щоб поверталися з отими мінами. Вони вже були за 40 кілометрів від Севастополя, коли у машинне відділення влучила торпеда. Всі ті, які були у машинному відділенні, загинули, а іншим пощастило врятуватися». Хтось з отих, кому пощастило врятуватися, може, відгукнеться на цю публікацію, розповість що сталося з «Відважним» насправді.
За своє 71-літнє життя Ганна надивилася аж до запаморочення в очах на буряки, що рядочками, на картоплю, яку за хатою доїдає проклятий колорадський жук, названий в останні дні «бенладаном», а моря довго не бачила. Тільки уявляла. Яке ж то воно, море, коли Петро закінчив тут, у Новій Синявці, вісім класів школи й поїхав учитися до Миколаєва на кораблебудівника, коли вивчився й «пішов служити Батьківщині у військово–морському флоті». Судилося ж їй побачити на власні очі море аж тоді, коли воно стало могилою для її сина: «Запросили нас через рік після загибелі до пам’ятника, поставленого їм на цвинтарі у Севастополі. Батьки п’ятьох приїхали. Ми вже були біля того пам’ятника, де тільки прізвища наших синів написано, коли прибули високі морські начальники. Хтось сказав, що синів закопано під оцим пам’ятником. Тоді батьки почали благати, щоб розкопали і віддали хоч щось, що від наших синів залишилося. А там, відповідали начальники, нічого немає. У морі вони, сини, разом з бойовим кораблем. Беріть, дозволили, землю, надивіться на море, та й їдьте собі додому».
І вона взяла землю, наче тлінну плоть навіки 21–літнього сина свого, поєднала із землею, на якій він народився, сотворила йому могилу. Виконала скорботний обряд поховання сама, без участі людей, як зазвичай ведеться.
Є щось язичницьке, правічне та загублене хтозна де й коли у цьому скорботному обряді. Таке, що не залишить байдужою чужу душу, якщо вона нормальна. Рік тому Ганна Гончарук пережила ще одну втрату: «Ілька свого поховала, йому 68 було. Віддалік від Петра, бо потім ще багато людей пішли з села».
Вже ледь пересувається по своєму подвір’ю Ганна: «Ноги не йдуть». Забула, коли востаннє сама ходила на цвинтар: «На Проводи, коли всі на цвинтар iдуть і їдуть, дошкандибаю до дороги й стою, чекаю, що хтось зупиниться, підвезе машиною чи підводою. А як не візьмуть, то повертаюсь».
Повернувшись до своєї хати, сяде біля вікна й лише вона одна знає, які думки рояться в її голові, що лягають карбами на хворе серце. Одержує пенсію, «ту, що заробила у колгоспі. Це вже другий раз дали 80 гривень, а раніше ще менше давали». Має трьох дочок: «Олена в Італії, Тетяна в Росії – обидві на заробітки давно поїхали. Надія, найстарша, – у сусідній хаті, та йде до мене потайки, бо зять лихий, не пускає і б’є...».
