АВТОБУС ДЛЯ ГЛИБИНКИ — ЦЕ РОЗКІШ
Від Житомира до Емільчина 120 кілометрів на північний захід, від Емільчина
до Малої Глумчі ще 20 кілометрів. За термінологією «чорнобильського» законодавства,
Мала Глумча знаходиться в четвертій зоні, тобто зоні посиленого радіологічного
контролю. Навколо є села, віднесені до 3-ї зони, тобто вони добровільного
відселення. Чотири дні на тиждень з Емільчина по два рейси роблять приміські
автобуси. У понеділок ці рейси безкоштовні — завдяки народному депутату
Юрію Спіженку. «Ото депутат!..» — не перестають тепер нахвалювати його
місцеві селяни.
МИР ХАТАМ
Живе в Малій Глумчі 806 осіб. У її 300 дворах усуціль поліський архітектурний
«стандарт»: криті шифером хатки з дерев’яного бруса на дві кімнати з низькою
стелею та маленькими вікнами плюс кухня з пічкою. Газ тут тільки балонний.
Топлять тільки дровами. Де-інде з-за парканів виглядають трохи просторіші
й світліші «палаци», іноді обкладені цеглею — їх близько десятка. Дехто
без особливого успіху з усіх сил намагається побудуватися. Хороші меблі
в хатах рідкість, в оселях, окрім кількох залізних ліжок і благенького
обіднього стола, нічого нема.
Є в Малій Глумчі досить нові амбулаторія, будинок культури, середня
школа. Є також пошта, бібліотека, магазин і два бари (точніше «забігайлівки»).
Збудований кілька років тому дитячий садочок за відсутністю коштів на утримання
закритий. Натомість кілька його кімнат віддано під богослужіння громаді
Української православної церкви Московського патріархату. Іншої церкви
в селі нема й не було з повоєнних часів та й у цю більшість малоглумчан
йде тільки на Різдво та на Великдень.
«КОЛГОСП НАШ, МАБУТЬ, СКОРО ЗДОХНЕ...»
Місцеве КСП «Правда» зберегло свою назву від попередника-колгоспу. Грунти
тут, розповідає голова правління Василь Штиль, малородючі, в основному
піщані й глинисті. З 1500 гектарів угідь трохи більше 1000 га ріллі. Та
цього року засіяно ледве більше половини, інші площі відведені під випаси
худоби й сінокоси колгоспникам і пенсіонерам (по 20 — 30 соток додатково
до «законних» 60-ти присадибних соток). Літні зливи перетворили чимало
з них на болота й озерця. На цю площу є 15 тракторів, одна сіножатка і
три комбайни, останній з яких закуплено шість років тому. Решті техніки
від 10 до 20 років. Про купівлю нової тільки мріють. Поголів’я великої
рогатої худоби в колгоспі скоротилося з 700 до 405, надої зменшилися за
ці ж останні кілька років із
2500 до 900 кілограмів на корову в рік.
Членами КСП числяться 120 сільчан і ця кількість поступово зменшується.
Середня зарплата приблизно 50 гривень на місяць (колись була 150 — 300
радянських рублів). Однак «живими» грошима колгоспники не отримують її
більше двох із половиною років — хіба що в травні виплатили по 20 гривень
— селяни кажуть, що тоді в Малій Глумчі свято було, як на Різдво. В. Штиль
запевняє, що всі надходження від продажу продукції витрачаються на сплату
податків, на моторне паливо, запчастини до техніки тощо. Однак колгоспники
(трактористи, доярки), з яким доводилося розмовляти нашому кореспондентові,
раз у раз висловлювали сумніви щодо цих аргументів. «У нас, — кажуть, —
половину колгоспного добра вже порозкрадали кому не лінь, нещодавно 12
бичків викрали, два електродвигуна з ферми, звідки ж зарплата візьметься...
Сів наш колгосп, що не витягнеш, і, мабуть, здохне він скоро».
Колгоспна земля вже розпайована — на кожного з колишніх і нинішніх членів
КСП припало від трьох до 3,6 га землі. Проте вийти з колгоспу і виокремити
свою землю не побажав ніхто. Зібрався був один сільчанин фермерствувати,
та потім охолонув. «Чим ми її обробляти будемо, ту землю?» — ставлять риторичне
запитання малоглумчани.
«ГРОБОВИХ» ТУТ НЕ ПЛАТЯТЬ
Більше половини мешканців Малої Глумчі — пенсіонери. Замість пенсій
за січень — квітень їм, утім як і іншим сільським пенсіонерам області,
запропоновано отримати талони на виплату їх «натурою» (згадаймо практику
доби «розвиненого» соціалізму). Та щоб отоварити ці талони, стареньким
часто треба дістатися до райцентру, а автобуси ж їздять вряди-годи. Там
же, бідкалися вони, у спецмагазині продавці ставляться до них як до набридливих
мух. За чимось їстівним, на кшталт ковбаси чи цукру, треба виштовхатися
в черзі півдня, а то й день. Буває, що пенсіонерам «сплавляють» зіпсовані
крупи, борошно чи інші продукти та ще й за ціною на 10 — 20 відсотків вищою
за звичайну. Хіба що за дровами, котрі «виписують» на ці талони їздити
не треба, але тоді доводиться платити за їхню доставку. З травня пенсії
почали виплачувати, але знову частками і з поступовим нарощуванням запізнення.
На придбання незабруднених радіацією продуктів харчування мешканцям
цієї зони держава має виплачувати «аж» по одній гривні 60 копійок щомісячно.
Ці виплати тут називають «гробовими». На дітей з державного та місцевого
бюджетів тут належить платити «чорнобильських» виплат від 16,50 до 38 гривень
щомісячно, залежно від віку дитини. З січня жодної копійки на зазначені
цілі не виплачено. То ж навіть до 1-го вересня школярам щось купити нема
за що.
«ЯКЩО Б НЕ ВЛАСНЕ ГОСПОДАРСТВО, ТО ВМЕРЛИ Б ІЗ ГОЛОДУ»
Встають малоглумчани з першими півнями, а лягають спати ближче до опівночі
— порають своє власне господарство. Тримають по одній корові (іноді дві),
телицю, одну-дві свині та кілька десятків курей та качок чи гусей. І всю
цю живність треба нагодувати, напоїти, доглянути, корів видоїти. А ще й
картоплю, цибулю, моркву, іншу городину виростити, а потім і зібрати. З
цього й харчуються. Натуральне господарство майже в завершеному вигляді.
Щоправда, восени більшість продає свиню чи бичка — тоді й з’являються в
селі якісь гроші. Нещодавно, при перевірці лікарями дітей у селі Забаро-Давидівка
цього ж району (там теж 4-та зона) в деяких із них було виявлено значне
перевищення допустимих норм вмісту радіонуклідів у організмі. Медики пояснюють
це споживанням забруднених радіоактивними елементами продуктів із власних
господарств. «А що тоді їсти, — питають селяни й у Забаро-Давидівці, й
у Малій Глумчі, — помирати з голоду?»
«КОМУ ЩЕ ГІРШЕ, АБО ХОЧ БЕРИ ТА ВІШАЙСЯ, ТАКА ЖИЗНЬ!»
Доярці 39 років. Чоловік її пасе колгоспну череду, мають власне господарство.
Грошей (про причини дивись вище) не мають, меблів теж майже не мають. Старший
син, прийшовши з армії, помикавшись у колгоспі без зарплатні (він — тракторист),
поїхав на заробітки на Київщину. Молодший, 9-річний Володя, сильно нездужає,
буває днями кричить від гострого головного болю. Та коштів, щоб відвезти
його на обстеження в Житомир, нема, не кажучи вже про гроші на ліки. «Хоч
бери та вішайся, така жизнь», — каже Єва.
У 40-річної вдови-доярки Ганни Омельченко четверо дітей — старшій дочці
16 років, молодшій — 11. Зарплати, як і інші колгоспники, не бачить. Два
роки назад втратила чоловіка, який працював ветлікарем у цьому ж колгоспі:
його звинуватили в пропажі теляти й стали тягати до міліції, де, кажуть,
дуже побили. Одного разу повернувшись звідти додому, він повісився. А теля
те потім знайшлося. «Як поставити на ноги своїх діточок, не знаю», — каже
Ганна.
ТУТ ГЕББЕЛЬС, ГОРБАЧОВ І КАШПІРОВСЬКИЙ УЖИВАЮТЬСЯ З ТАРГАНАМИ Й ПРОСЯНИКАМИ
У Малій Глумчі майже кожна сім’я крім прізвища має ще й прізвисько,
часто спадкове. І називають односельці одне одного найчастіше саме прізвиськами,
вони стають господарям замість візитної картки.
Так, за схожість із телеекранним Геббельсом із «Сімнадцяти миттєвостей
весни» відповідне прізвисько отримав колгоспний тракторист. З початку перебудови
дуже принципового і трохи скоцюбленого комірника почали називати Горбачовим.
Тоді ж охрестили Кашпіровським сільського ветлікаря. Є в селі також сімейства
Тарганів (їх прозвали за ходу), Просяників, Зайців, всіх «титулованих»
не перелічиш. І щоб позбутися прізвиськ, мало хто цим переймається.
ВЛАДА
Хоч би з ким довелося розмовляти, ніхто не приховував, що на останніх
президентських виборах голосував за Леоніда Кучму. Нині ж кажуть, ніби
оправдовуючись: «Він же так гарно стелив...». І продовжують: «Уряд той
треба пересіяти, а Президента усунути, бо й поліно, коли лежить, мохом
обростає».
З 35 тисяч видатків бюджету сільради, говорить малоглумчанський сільський
голова Василь Савлук, 80 відсотків становить дотація з районного бюджету,
яка надходить нерегулярно. Власні надходження мізерні, бо КСП «Правда»
й саме в скрутному становищі. Ось і вистачає грошей у сільської влади хіба
що на оплату палива та електроенергії для школи та на перекриття двох-трьох
хат одиноким стареньких сільчанам. «Були б зайві гроші, — мріє голова,
— нову б огорожу навколо сільського кладовища справив».
Бюджет району, зауважує голова райдержадміністрації Петро Лісовий (він
став до «керма» два місяці тому), на 86 відсотків дотаційний. І говорить
про бідні землі, відсутність в районі розвинутої промисловості. Наголошує,
що з майже 50-тисячного населення району 40 відсотків — це пенсіонери.
Головні надії він пов’язує з уведенням державних фіксованих цін на сільськогосподарську
продукцію з наступною закупівлею її знову ж таки державою. Усе це вже було,
але й тоді більшість колгоспів залишалися збитковими. А ще на лізинг техніки
(оренду) з відшкодуванням її вартості на виплат.
А на тракторному стані довелось почути як бідкається бригадир: «Поки
хлопці своє сіно не впорають, на колгоспне поле їх не заженеш».
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
«Місцевими краєзнавцями» назва села Глумча виводиться з часів татарського
нашестя — «татари вдерлися на ці землі й знищували все, знущалися, глумилися
над населенням». Сіл, подібних до Малої Глумчі (рідше більших, частіше
менших) на житомирському Поліссі сотні.
Житомир — Емільчине — Мала Глумча — Забаро-Давидівка
