Хоч поняття «залізничний феномен» психологи ніколи не винаходили, очевидно, щось подібне все-таки існує. Судіть самі: вокзальна та навколовокзальна тематика за своєю присутністю в піснях може зрівнятися хіба що з любовною. Майже кожен режисер хоч раз та посадив свого героя в поїзд, або навіть організовував зав’язку сюжету на цьому виді транспорту. У реальному житті — аналогічна картина: знаходяться ентузіасти, які створюють спеціальні інтернет-сайти, на яких шанувальники чаю в підстаканниках та ритмічного перестуку коліс описують особливості дорожньої романтики. Кажуть, що причина беззастережної перемоги багатовагонного засобу пересування — в асоціаціях: залізничне полотно та поїзди ототожнюються у свідомості з життєвим шляхом та швидкоплинністю часу. А думки про це схиляють до задушевних розмов із випадковим попутником. Цікаво, що залізнична романтика не чужа й тим, хто поїздам-вокзалам присвячує життя. Незважаючи на те, що провіднику часом доводиться виконувати роль і психотерапевта, і стража порядку, і навіть акушера — працівники цієї сфери роботу міняють надто рідко. Напередодні Дня залізничника (його відзначали вчора) «День» отримав відповідь на запитання: чому?
Анатолію Прокоповичу Логвиненку залишився рік до пенсії, але за всі 35 років роботи на залізниці у нього жодного разу не виникало думки залишити все і піти. «Можливо, тому, — пояснює Анатолій Прокопович, — що мені просто щастило».
Усе почалося з того, що ще хлопчиком він із благоговінням спостерігав за роботою свого батька — машиніста. А улюбленим заняттям було дивитися, як повз станцію на великій швидкості пролітають поїзди, і фантазувати про те, хто і навіщо в них сьогодні їде. Але при цьому залізнична кар’єра Анатолія Прокоповича розпочалася випадково. Старший брат (на той час уже провідник) запропонував йому приєднатися до оркестру залізничників, який нараховує ні багато ні мало — 70 музикантів-провідників. А останні в свою чергу не заперечували, щоб Малий (так все життя називали Анатолія Прокоповича) став провідником на поїзді, який вони обслуговували. Для батька Анатолія Прокоповича кар’єрний зріст сина в цьому напрямі був поганою звісткою. «Знаєш, — сказав він, — адже провідники люди нечесні, раз у раз прагнуть пасажира обдурити. Якщо ти, синку, станеш таким — це буде страшне діло».
Проте майбутній почесний залізничник вирішив не втрачати шанс. Крім того, і роботу йому запропонували на головному для радянської України поїзді — московському. Першим і досить важким для Анатолія Прокоповича випробуванням стала безсонна ніч. Щоб не заснути, він до самого ранку готував вагони до зустрічі пасажирів. «Із люттю, — згадує Анатолій Прокопович, — я вишукував пилинки. По десять разів заглядав до кожного купе, щоб пересвідчитися в тому, що все зроблено. Зранку провідники, побачивши результативність безсонної ночі новака, навперебій запрошували працювати саме з ними. А після приїзду до Москви кожен із них вважав своїм обов’язком презентувати новому колезi щось дефіцитне — апельсини, оселедця, ікру. Коли щасливий Анатолій Прокопович приїхав до рідної Мотовилівки після успішного дебюту з повною сумкою смачних наїдків, його батько тільки зітхнув: мовляв, цього, синку, я і боявся...
Минув час, і Анатолій Прокопович залишився працювати на престижному московському поїзді. Таких думок, як раніше, у стилі «я молодий хлопець, чай розноситиму», вже не було. Проте це й недивно: Анатолію Проповичу довелося бути провідником у спальному вагоні поїзда №16. А це означає, що його пасажирами були люди, за спілкування з якими прості смертні багато чим би пожертвували. «Пригадую, — говорить Анатолій Прокопович, — підходять до мене кілька чоловік і просто благають: командире, допоможи, в нас усього чотири квитки, а їхати на концерт треба шістьом». Уже в дорозі вони розговорилися, й один із музикантів, показуючи на колегу, спитав у провідника: «Ви знаєте цю дівчину?» Відповідь «ні» його не збентежила. «Мине років десять, і про Софію Ротару заговорить увесь світ», — сказав музикант.
Уже коли він був начальником поїзда, частими пасажирами Анатолія Прокоповича стали Гуляєв, Бессонов, Богатиков, Кобзон... «Пам’ятаю, — каже Анатолій Прокопович, — як Муслім Магомаєв і Тамара Синявська трепетно ставилися до київських тортів. Завжди везли їх кілька штук, і, незважаючи на те, що зазвичай їх хтось зустрічав, такий цінний вантаж вони не доручали нікому». А з Філіпом Кіркоровим в Анатолія Прокоповича і зовсім курйозна історія трапилася. Майбутня зірка естради підбігла до начальника поїзда перед самим від’їздом і, в буквальному значенні тіпаючи його за рукави, прокричала, що він обов’язково, обов’язково повинен бути завтра в Києві на концерті Алли Пугачової.
«Напевно, мені дуже пощастило, — підсумовує сьогодні Анатолій Прокопович, — колектив прекрасний підібрався. Ми навіть часто організовували концерти в поїзді, хоч це було й заборонено». Доводилося Анатолію Прокоповичу і Новий рік у поїзді зустрічати. Він переодягся дідом Морозом і в кульмінаційний момент, коли куранти пробили дванадцяту, від імені Міністерства шляхів сполучення привітав пасажирів. А як подарунок запропонував нечисленним мандрівникам новорічну ніч провести в спальному вагоні без доплати.
Бувало навіть, що начальнику поїзда Київ—Москва Анатолію Логвиненку доводилося ловити злочинців. Коли розпочалася війна в Чечні, в поїздах постійно траплялися крадіжки. Одного разу, визначивши злочинця, Анатолій Прокопович зважився на психологічну атаку. Скориставшись таким досягненням прогресу, як радіоточка, він спокійним голосом сказав: «Шановні пасажири, у зв’язку з тим, що в поїзді сталася крадіжка в особливо великих розмірах, прохання на вихід не поспішати. Викликано співробітників карного розшуку, які обшукають кожного з вас». І, як кажуть, спрацювало: потерпілий обійшовся легким переляком. Щоправда, вже наступного разу злодії приставили ніж до горла Логвиненка. І хоч викрадені ними в японця долари змогли врятувати, покарати злочинців не вдалося.
Але найзворушливішим моментом у залізничному житті Анатолія Прокоповича був випадок, коли на хуторі Михайлівському він вийшов із поїзда з дитиною на руках. Сталося це в одну із зим 1960-х. У жінки почалися перейми, коли поїзд проїжджав станцію без зупинки. Рації в поїздах тоді ще не було, і тому Анатолію Прокоповичу нічого не залишалося, окрім як написати на простирадлі хімічним олівцем «У мене породілля» і викинути плакат на маленькій станції на повному ходу. І справді вдалося: зі станції передали інформацію на хутір Михайлівський, і там жінку вже зустрічала машина «швидкої».
Подібних історій у біографії Анатолія Прокоповича сила-силенна. Як йому доносила «розвідка», пасажири нерідко цікавились, чия бригада їхатиме. Ага, Логвиненко, тоді поїду. «Провідник, — каже Анатолій Прокопович, — повинен бути трохи артистом. Його завдання, як і продавця чи перукаря, — зробити так, щоб пасажир хотів повернутися». На переконання Анатолія Логвиненка, поганих пасажирів не буває. Бувають погані провідники, які не можуть контролювати свій поганий настрій або не розуміють, що до зустрічі пасажирів потрібно готуватися як до свята. «Адже це не так вже й важко, — запевняє залiзничник із 35-річним стажем, — просто треба подумати про те, що завтра ти також можеш виявитися пасажиром».
