«Життя прожити — не поле перейти», — кажуть у народі. Адже у кожного своя доля, випробування та поневіряння. А такому життю, яке було в 109-річної Євгенії Маркіянівни Тебеньчук, не позаздриш. На її долю випало пережити ціле століття — нелегке і складне, як для України в цілому, так і для родини Тебеньчуків. Пошарпало її за ці часи «від» і «до». На тендітні плечі маленької жінки випали і революція, і громадянська війна, і роки Голодомору, які забрали чотирьох дітей! (уявіть собі горе матері), і роки війни, які позбавили її сімейного щастя, бо загинув чоловік Іван, а знайти собі іншого чоловіка та батька дітям Євгенія так і не змогла. Потім повоєнні часи, теж голодні й холодні, повернення в Україну з Казахстану, де була з родиною в евакуації, довгі роки перебудови, і нарешті — період незалежності, який старенька зараз називає найлегшим на її життєвому шляху.
НА СВІТІ — 39 ТИСЯЧ ДНІВ
Знайомство з довгожителькою відбулося трохи за сумбурних обставин — представники Національного реєстру рекордів вручали їй сертифікат, який засвідчує, що вона найстарша жінка України (про це «День» писав в одному з попередніх номерів). І все це в присутності кількох десятків журналістів. Аби не перевтомлювати стареньку, родичі розповідали про її життєвий шлях здебільшого самі. Зрозуміти цю опіку можна, бо дожити до такого віку — це вже рекорд, а сили та здоров’я вже ж не ті, щоб оповідати годинами свою біографію.
Євгенія Маркіянівна мешкає одна в однокімнатній київській квартирі. Навідуються до неї допомогти по господарству донька — Валентина Іванівна Заболотна, а також онуки — Ольга Шевченко та Георгій Чумак. Є в родині довгожительки троє правнуків та один праправнук, якому всього два з половиною рочки. Але допомога родичів — умовна, бо старенька хоче в усьому обходитися сама, ніколи не скаже, що в неї щось болить чи щось турбує, навіть прибирати квартиру нікому не доручає. Єдине, що може дозволити, це приготувати їсти, бо сама не в змозі, оскільки шість років тому почала втрачати зір.
— Бабуся прокидається рано-вранці, — каже онука Ольга Шевченко. — Якщо інші жінки можуть ходити по квартирі в халаті, вона ніколи собі цього не дозволяє. Її день починається з того, що бабуся прибирає волосся, одягає чи біленьку кофтинку, чи щось інше — не з домашнього одягу. Так вона завжди готова до зустрічі з гостями.
Видно було, що до візиту журналістів Євгенія Маркіянівна теж готувалася: сама вдягнена в блузочку, в’язаний светр та спідницю, у квартирі — жодного хаосу чи безпорядку, всі речі лежать на своїх місцях. Із привідчиненої дверцяти шафи у коридорі видно, як лежать акуратно складені книжки. Як розповіли внуки, часто бабуся любить прибирати у шафах, знає напам’ять, де лежить кожна річ, і не дай боже комусь втрутитись у цей процес і порушити порядок.
ПРАВДУ ПРО ГОЛОДОМОР ЗНАЛА ЩЕ В 30-і РОКИ
Мабуть, до такої самостійності і незалежності її привчило саме життя. Найстрашнішим його періодом Євгенія Маркіянівна називає 1932—1933 роки. Саме з цим і пов’язані її найбільш страшні спогади. І смерть власних дітей, і те, що довелося бачити на власні очі. Оскільки жінка все життя працювала вчителькою, то найбільше її серце ранило те, коли приходила у клас, а на одного-двох учнів щодня ставало менше.
— Історію Голодомору ми знаємо з маленьких років, бабуся нам дуже часто розповідала про це, — каже внук Георгій Чумак. — На той час у неї було п’ятеро дітей. Двоє померло від голоду, а офіційною причиною вважалася хвороба. У 1933 році її чоловік поїхав в Алтайський край, знайшов там роботу у школі і приїхав за родиною. Забрав тільки двох дітей — сина Леоніда і доньку Лідію. У 1935 році в Сибіру народилася ще одна донька (шоста дитина) — Валентина. Від хвороби і голоду не зміг вижити Леонід, а сестри повернулися з батьками в Україну.
Як вдалося вижити Євгенії Маркіянівні в роки Голодомору, вона й сама не знає.
— Я пережила скільки голодовок, а в мене ж діти були, то я завжди старалася думати про те, що мені треба зробити, щоб їх нагодувати, — каже довгожителька. — Переживала лише, що буду робити, якщо діти помруть. Часто ходила з села в місто, щоб виміняти речі на якісь продукти.
А те, що Голодомор був геноцидом, знала ще тоді, задовго до відкриття правди у засобах масової інформації. Євгенія Маркіянівна розповідала онукам, що це все було штучно зроблено тодішньою владою. Вона бачила на власні очі, як примусово забирали зерно у господарів, вигрібаючи під чисту, а людей садили в тюрму за колосок (за так званою статтею «за три колоски»). Оповідала і те, як жінки йшли в поля красти зерно, щоб не загинули їхні діти, і їх відразу ж садили за грати. Такі докази очевидців, свідків тих страшних подій давно стали аргументом для свідомих людей, що Голодомор — це геноцид української нації. Прикро, що нинішня влада уникає з цього приводу прямих заяв.
Після Голодомору в історії родини Тебеньчуків був ще один нелегкий етап — роки війни. Як розповідає внук Георгій, на початку війни його дід відправив бабусю з дітьми в евакуацію, а сам пішов у військкомат, щоб записатися добровольцем на фронт.
— Спочатку він посадив їх на машину, але її, ясна річ, конфіскували, натомість дали воза. Ним родина доїхала до найближчої залізничної станції. І тут чоловік та жінка розлучилася, як виходить, назавжди. Іван подався у військкомат, а Євгенія дітьми поїхала поїздом у Казахстан, де прожила до 1944 року (у 1942 році під Смоленськом загинув чоловік), — додає внук.
ВЧИТЕЛЬСЬКА ДИНАСТІЯ НА П’ЯТЬ ПОКОЛІНЬ
Де б не доводилося жити Євгенії Маркіянівні, вона ніколи не полишала вчителювання. Не знаю, чи можна назвати рекордом, але загальний педагогічний стаж Євгенії Маркіянівни — 62 роки. Усі члени її родини, від батька до правнуків, педагоги. Така собі вчительська династія, історія якої починається ще в ХІХ столітті: зачинателем став батько Маркіян, який спочатку викладав у школі, а потім став священиком. Чоловік Іван теж був учителем.
Тепер долю і місію Євгенії Маркіянівни продовжують її донька та онуки. Валентина Іванівна 20 років пропрацювала вчителем, потім очолила одне з київський районних управлінь освіти, засновувала і була директором Київського педагогічного музею. Онук Георгій спочатку працював тренером, а потім перейшов працювати вчителем у школі. Онучка Ольга зараз викладає в Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка і завідує кафедрою іноземних мов. Один із онуків закінчив історичний факультет Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Можливо, справу Євгенії Маркіянівни колись продовжить і її маленький праправнук.
— У 30-і роки діда Івана з родиною надіслали до Сибіру, де він та бабуся працювали вчителями, — оповідає онук Георгій Борисович. — Після повернення в Україну бабуся працювала по селах вчителем початкових класів. Потім вона ще раз екстерном закінчила педагогічний інститут, отримала спеціальність вчителя російської мови та літератури. У роки війни жила в Казахстані, де одночасно була директором двох шкіл — російської та казахської. З 1944 року її відкликало з Казахстану Міністерство освіти України, вона приїхала в Київ і лишилася працювати тут. Спочатку в 91-ій школі, потім у 54-ій і 135-ій. Останній урок провела в ортопедичному інституті, над яким 135-а школа вела шефство. Бабуся викладала до 82 років життя, і продовжила б іще. Але вона розумна і мудра жінка, казала, що у неї вік серйозний, тому треба вступати дорогу молодим.
Так могла зробити лише вчителька від Бога. І як розповідають її рідні, по життю завжди відчувалося, що Євгенія Маркіянівна — талановитий педагог, вона ніколи не змушувала до якогось вчинку, а лише направляла, підказувала, як ябед ліпше.
РЕЦЕПТ ДОВГОЛІТТЯ — ДОБРОЗИЧЛИВІСТЬ
Зараз старенька живе спогадами про минуле, часто оповідає їхнім рідним, читає вірші та співає пісні. Серед споминів Євгенії Тебеньчук є й приємні та цікаві. Так, коли вона ще юною вчилася в Козятинській гімназії (до речі, на той час було лише дві жіночі гімназії в Україні — Козятинська та Київська), на власні очі бачила царя Миколу ІІ.
— Часто бабуся розказує, як бачила царя коли він їхав на фронт і по дорозі проїжджав станцію Козятин, — розповіла онука Ольга Леонідівна. — Цар їхав на фронт зі своєю сім’єю, щоб підбадьорити солдат, виходив на станції Козятин. Тодішня місцева влада запросила всіх гімназисток, щоб вони вийшли на перон і зустрічали царя. Бабуся часто розказує, як він виглядав, що був худеньким, у простій солдатській шинелі. Наслідник престолу теж був ним з портиком. Дружина красиво одягнена.
Пам’ятати до сьогодні події такої давнини — теж подвиг.
— Мама молодець, вона досі з ясною пам’яттю та розумом, знає, чого хоче від життя, — додає донька Валентина Іванівна. — Вона постійно стежить за подіями у світі та Україні (через поганий зір не читає і не дивиться телевізор, а слухає радіо). Іноді навіть вступає з нами у політичні спори та дискусії. Їй не подобається весь цей безлад, як каже мама, треба, щоб всі люди працювали кожен на своєму місці, тоді буде порядок.
Валентина Іванівна — найстарша в родині після Євгенії Маркіянівни, їй 75 років. Вона не ставить собі за мету прожити до маминого віку, адже кому скільки судилось жити — вирішувати не нам. Але в Євгенії Тебеньчук є свої поради для довголіття.
— Треба по-доброму ставитися до людей, не лише до рідних, а й до всіх, хто навколо. Мати терпіння, витривалість і любов до життя, — каже довгожителька. — Мені випало прожити нелегке століття, але все, що відбувалося, не могло не відбутись. Просто кожній людині треба не повторювати поганих справ і відповідати за те, що вона робить.
І до порад такої людини гріх не прислухатись.
