«Життя дається людині один раз, бо вдруге його вже не витримати». Істинність цієї фрази, якою починається один з іронічних детективів Дарії Донцової, котра теж пройшла всі кола онкологічного пекла, колишній ракетник, політпрацівник та військовий юрист Гліб Сергєєв сповна відчув на собі. Після того, як було поставлено вбивчий для більшості діагноз, медицина виділила йому на життя лише три місяці.
А минуло вже понад два роки, у які він боровся з рідкісним і важким захворюванням, здобував третю (!) вищу освіту... І займався справою, яка стала чи не головною: створенням «Асоціації онкохворих Волині», аби допомагати іншим.
«ЯКЩО ПАЦІЄНТ ХОЧЕ ЖИТИ, МЕДИЦИНА БЕЗСИЛА»
— Я відчув, що стало важко бігати — задихався. Спортсмен... Ніколи не палив... Ніколи не звертався до лікарів, тільки на профогляди...
Як кожна біда, так і його хвороба починалася наче випадково, несподівано. Обстеження у тубдиспансері, у військовому госпіталі у Києві та інших клініках, на жаль, не втішили.
— Лікар прийшов з результатами аналізів, і я все зрозумів. Запитав його: що, рачок?.. Наскільки серйозно?.. «Не так, щоб надто серйозно, але треба, аби приїхала ваша дружина». Їй сказали, що вже ніщо не допоможе. На той час я схуд. Зі 104 кілограмів — до 90. Ситуація ускладнювалася тим, що хвороба мене спіткала рідкісна і підступна. Це рак плеври. Якщо звичайну пухлину можна спробувати вирізати, опромінити, то тут ракові клітини — по всій плеврі... Хворе місце не відразу болить, а коли вже болить, то конкретно...
У спеціальній літературі зазначено, що дуже часто розвитку раку плеври сприяє робота з азбестом, він вражає навіть родичів (!) людей, котрі з ним працюють. Але доводилося читати, що одним з провокаторів цього захворювання є, крім паління, на яке всі джерела звертають увагу, і радон... Сам Сергєєв вважає, що «вхопив зайвої радіації» під час служби в армії.
З сильними болями, поганими аналізами Гліба привезли до Луцька у хоспіс. Йому постійно потрібні були медичний нагляд і киснева подушка.
— Я не знав, що мені лишалося жити дуже мало. Але жити хотів! Коли мене приймали, почув — особливо при мені не таїлися — розмову між лікарем і родичем іншого хворого. Чоловік запитав, коли можна привезти пацієнта, бо місця тут у дефіциті... Лікар глянув на мене і сказав: «Та тижнів через два і привозьте!»
Перший хоспіс як спеціальний лікарняний заклад для переважно безнадійних хворих, аби полегшити їхні останні дні, було у свій час створено американцем, дочка якого згасла від раку. За час, який Сергєєв провів у хоспісі, на його очах померло 14 чоловік. Він — жив. І боровся за себе.
— Дружина у пошуках порятунку об’їздила половину України...
На собі Гліб випробував немало методів і альтернативної медицини, до яких у безнадії і сподіванні на чудо вдається переважна кількість онкохворих. Пив за так званим методом Шевченка по схемі суміш горілки з нерафінованою олією... Пив у всезростаючій пропорції по краплях настій болиголова... За рецептами іншого цілителя споживав лише кислу їжу, «закислюючи» організм, бо рак, мовляв, такого середовища не любить. До кінця не зміг витримати жодної подібної наруги над організмом. Важко переніс і «хімії». Від ще однієї, експериментальної, в Інституті онкології у Києві відмовився.
— Пропонували зробити її з тими ж препаратами і абсолютно безплатно, але при цьому мали штучно підняти температуру мого тіла на кілька градусів. Я чув, що наука таким займається і є результати, але продовжувати далі не захотів.
Цілком випадково про його біду дізнався приятель, який мешкає в іншому куточку України. Він мав знайомого за океаном, котрий начебто вилікувався від раку. Засіб, який йому допоміг, призначений, як стверджує, для підняття імунітету хворого. І в Канаді він не продається як ліки, а лише як харчова добавка. Сергєєв теж отримав цей засіб, прийняв три курси, після них відчув себе «здоровішим, як був у молодості». А ще зрозумів, наскільки хворому потрібна підтримка людей, які самі пройшли через «раковий корпус»...
«ЯКЩО ЖИТТЯ ЗАКИДАЄ ВАС ЛИМОНАМИ, РОБІТЬ З НИХ ЛИМОНАД»
У Луцьку Гліб Сергєєв — з 1984 року. Закінчив Ризьке вище військове політичне училище, служив у ракетних військах. У Київському національному університеті здобув фах юриста. Армії віддав 22 роки, в запас пішов у чині полковника. Був одним iз засновників козацького руху на Волині, кавалер ордена Козацької слави третього ступеня. Один час його активна натура спонукала до занять політикою: саме Гліб Сергєєв очолював на Волині місцеве представництво партії «Яблуко».
Тепер з властивою йому наполегливістю впроваджує у маси ідею про створення «Асоціації онкохворих Волині». Написав її статут. Написав зо два десятки листів до знайомих у Росію, Білорусь і Польщу. Радий буде кожній ідеї і пропозиції, як організувати роботу асоціації, щоб допомогти хворим.
— Пережити таку хворобу самому і не замкнутися — дуже важко!
Онкохворі — люди, як каже Гліб, специфічні. Рак — хвороба до кінця все ж не вивчена. Люди, почувши діагноз, часто метаються у безнадії.
— Бояться болю. Не знають, чиїх порад слухати. Бояться перед операцією і бояться після неї... Психологічна підтримка потрібна не лише хворому, а й членам його сім’ї, близьким людям. А фінансова проблема, з якою обов’язково стикається кожен онкохворий?!
Гліб Анатолійович хотів би, аби в асоціації були створені мобільні групи з психологів, лікарів та людей, які самі пережили цю біду або пережили її з рідними. Ці групи мали б оперативно реагувати на кожну проблему. «Колегам по нещастю» він би радив найперше не замикатися у собі. Переконався, що основа основ будь-якої хвороби — це її попередження і вірна діагностика. Асоціація могла б надавати і соціальну, і юридичну допомогу.
Його ідея, звичайно, не нова. В Україні вже є громадські організації з числа самих онкохворих або близьких їм людей, які гуртуються у боротьбі з раком, з хворобою, яка не щадить нікого... 95 відсотків людей, які перенесли цю хворобу, вважають за необхідне повернутися до щорічних профоглядів усіх категорій населення. Але нам таки далеко навіть до сусідньої Польщі, у якій суспільство бере значно більшу участь у підтримці онкохворих, ніж в Україні. Знайомий лікар, побувавши за Бугом, був приємно вражений не тільки технічним оснащенням лікарень, в яких магнітно- ядерний резонанс не є чимось надзвичайним. Навіть не тим, на якому рівні тут здійснюють трансплантації органів, зокрема і серця (і поляки вже прийняли закон, за яким згоди родичів донора при зафіксованій смерті його мозку не потрібно). Кажуть, що полякам дуже допоміг у свій час Папа Іван Павло II. Сприяв вступу у Євросоюз, приваблював інвесторів... Як би там не було, але вони добре розпорядилися своїми грошима.
Проте волинського лікаря у сусідній державі найперше вразила велика кількість реабілітологів, які допомагають важкохворим. Поляки хворіють на рак так само, як і українці. Операції їм роблять такі ж, схеми лікування і стандарти так само європейські у них і в нас. Проте дуже поширений волонтерський рух, у якому свідомо беруть участь найперше майбутні медики. Велику допомогу хворим, зокрема і онкохворим, надає католицька церква. А ще щодня по телебаченню йде десятихвилинний документальний фільм, як жінка, наприклад, запідозрила у себе рак, як пройшов її візит до лікаря, як вона збирається на операцію, як сприймає її хворобу родина... Люди бачать, що їх чекає і що робити на випадок біди. На вулицях польських міст роздають календарики з написами, що кожна п’ята полька помирає від раку матки чи шийки матки і т. п. Громадян весь час спонукають до обстеження, візиту до лікаря, переконують, що рак на ранніх стадіях — виліковний. А про матеріальний бік лікування поляки дбають, сплачуючи щомісяця страховий внесок (гривень 80 при зарплаті у тисячу).
Та при всіх умовах потрібен і конкретний приклад такого мужнього чоловіка, як Гліб Сергєєв.
