Нова акція «Дня» стала випробуванням для журналістів. Зокрема для тих, хто працює у відділі ЗМІ та громадської думки. Інiцiатива карається — ідея належить спіробітниці нашого відділу телекритиковi Катерині Дядюн. Після того, як тут були систематизовані і розповсюджені по інших відділах запитання читачів-учасників акції «Про що б я хотів запитати журналістів «Дня», двері у наш кабінет не зачинялися. По-перше, всі хотіли дізнатись, хто саме ставив запитання (робіть висновок — і на майбутнє повідомляйте про себе більше). По-друге (і це було своєрідним шоком для нас), майже всі намагалися з’ясувати, чи не головний редактор часом є автором деяких особливо прискіпливих запитань. Ні, запевняли ми: це у нас такі читачі. Що ж, слід відзначити: нинішній «похід у народ» підтвердив паритет сил, який існує між журналістським колективом «Дня» та його аудиторією. Наші читачі не обмежились одним-двома запитаннями, наприклад, харків’янин Олександр Приймак надіслав їх «аж» 18. Питання майже не повторювались. А оскільки ми долучили до акції й наших експертів, то у підсумку журналістам «Дня» було поставлено понад сто різноманітних запитань, що, зізнаємося, дещо ускладнило наше завдання. З одного боку — для всіх відповідей не вистачило б навіть 32-х шпальт святкового номера. А з другого — ми намагалися вибрати з них найбільш цікаві. Як ви можете пересвідчитися, ми не ухилялися від «незручних» запитань. Більше того — декотрі з ваших запитань (особливо ті, котрі слід би було ставити не перед журналістами, а перед чиновниками) стануть приводом для нових матеріалів. Сама форма спілкування з читачем нам сподобалась, і тому від сьогодні рубрика «Запитання — «Дню» стане постійною на шпальті «Пошта «Дня». Напередодні шестиріччя першого виходу «Дня» ви у своїх листах і телефонних дзвінках привітали редакційний колектив з нашим спільним святом і побажали подальших творчих здобутків. Ми щиро вдячні нашим читачам і громадським експертам: Дмитру Карп’яку зі Львівщини, Сергію Бовкуну з Житомира, Сергію Мекеді та Тетяні Назарук з Київської області, Олегу Романіву з Тернопільщини, Олександру Приймаку з Харкова, Ларисі Дерипаско з Одеси, киянам Владиславу Комову, Тимуру Фідарову, Олександру Карпецю, Людмилі Бабенко і усім тим, хто надіслав нам теплі поздоровлення і цікаві, оригінальні запитання.
До Клари ГУДЗИК :
— Чи характеризує кількість храмів рівень віри в країні (Україні, наприклад, чи Росії)?
— Вельми актуальне запитання. Дійсно, спостерігаючи активне храмове будівництво в країні, можна подумати, що віруючим не вистачає існуючих храмів для нормальної практики церковного життя. Це, однак, далеко не так як в Україні, так і в Росії, хоча ситуації у цих двох країнах помітно відрізняються.
Читач наводить оцінку частки віруючих в Росії — 5%, хоча, за словами експертів, це оптимістичний (перебільшений) показник; у російській пресі можна зустріти й більш реальні дані — 1—2%. Якраз такий низький рівень віри служить стимулятором будівництва храмів — ієрархія надіється, що сам факт їх існування притягуватиме населення, буде «оцерковлювати» людей. До того ж храмове будівництво — то видима ознака могутності, впливу, всеприсутності церкви в країні.
В Україні маємо ту саму ситуацію, хоча кількість віруючих у нас дійсно сягає 5% — за рахунок, головним чином, Західної України, де церковне життя фактично не переривалося; до того українці історично були більш набожними, ніж росіяни. Лихоманку храмобудівництва у нас ще посилює розкол православ’я. Є чимало сіл, населення яких недостатньо, аби заповнити один невеликий храм. А там зведено три великi православнi храми — бо три православні церкви конкурують між собою. І стоять ті храми пусті й холодні; доводилося бачити чимало церков, у яких батюшки зберігають будматеріали тощо.
Авторитет церков зростав би, безсумнівно, значно більше, якби замість непотрібних зараз храмів вони будували приміщення для парафіяльних шкіл, для дитячих будинків чи старечих притулків, для монастирських шпиталів. А подивіться, у яких умовах навчаються студенти духовних семінарій!
— Що Ви цінуєте у своїй власній газеті — в газеті «День»?
— На мою думку, газета «День» може законно пишатися майже повною відсутністю обскурантизму на своїх сторінках, незалежно від тем чи проблем. Зокрема, вона зайняла чітку екуменічну позицію у висвітлення церковного життя, у ставленні до різних релігій та церков. Це є справа не смаку, а необхідності — ми живемо в державі, де офіційно зареєстровано майже 100 різних конфесій та деномінацій. Ми завжди пам’ятаємо, що церкви — то не тільки «іноземні місіонери», як полюбляють говорити декотрі наші колеги, а, насамперед, паства, яку складають громадяни України. І наш обов’язок — поважати їхній релігійний вибір. Перефразовуючи вираз одного демократа, можемо сказати: «Не всі церкви нам подобаються, але ми робимо все, аби всі вони могли вільно сповідувати свою віру!» А якщо хтось із них порушує українське законодавство, з тим нехай розбираються органи правопорядку.
— Які якості своїх колег Ви хотіли б перейняти?
Для мене це дуже просте запитання — я хотіла б мати більше впевненості у дійсній необхідності того, що пишу. А ще — щоб мені, подібно деяким моїм молодим колегам, подобалося те, що сама пишу.
До Віталія КНЯЖАНСЬКОГО :
— Яким є зовнішній борг України? Які відсотки вона має сплатити за позиками й у який термін?
— За даними Міністерства фінансів України, за 7 місяців 2002 року зовнішній державний борг України скоротився на $94,36 млн. і становив $7,88 млрд. На 2003 рік припадає пік виплат за зовнішніми зобов’язаннями України — $1,6 млрд. Найбільшим зовнішнім кредитором України залишається Світовий банк, борг якому становить $2,31 млрд. (29,2% у загальній структурі прямого зовнішнього боргу країни). Далі йде борг за облігаціями зовнішньої державної позики — $2,20 млрд. Крім того, борг Національного банку України Міжнародному валютному фонду, що враховується в рамках умовного держборгу, на 30 червня становив $1,92 млрд. У першому півріччі поточного року Україна скоротила борг перед МВФ на SDR76,5 млн., а до кінця року Фонду буде виплачено SDR86,6 млн., зокрема SDR22,4 млн. відсотків. Остання виплата за боргами перед МВФ відбудеться 2006 року.
— Чому держава не залучає в економіку гроші громадян України під гарантії, а влізає в кабалу до іноземних кредиторів?
— У тому, що Україна користується іноземними позиками, немає нічого ганебного: всі держави вдаються до цього джерела залежно від міжнародної кон’юнктури. Інша справа, що наша держава поки не в змозі залучити внутрішні ресурси, і гроші населення не знаходяться в обігу, що негативно відбивається на стані економіки. Основна причина цього в тому, що за останні десять років довіру громадян до держави було дуже сильно підірвано. Незважаючи на всі спроби держави, відновити довіру досі не вдалося.
— Які зараз світові ціни на зерно і чому ЗМІ України про них не повідомляють?
— Світові ціни на зерно не є секретом, а згадують про них нечасто тільки тому, що це становить інтерес в основному для вузького кола фахівців аграрного ринку. Як повідомив «Дню» голова комітету матеріально-технічного забезпечення Асоціації фермерів України Іван Самагальський, у цей час на європейському ринку ціни на продовольчу пшеницю коливаються у межах $115—120 за тонну, а ціна кормового зерна $90—100. За його словами, гарні перспективи для збуту зерна відкриваються на ринках Кіпру і Тунісу: з цими країнами підписано угоди на продаж 175 тис. тонн кормового ячменю за ціною $99,5—105 за тонну. Необхідно відзначити, що неврожай в основних країнах- зерновиробниках цього року створює сприятливі умови для експорту українського зерна, обсяги якого можуть досягнути 12 млн. тонн.
— Чи є лічильник газу в Україні на трубопроводі з Росією? Були повідомлення, що його там немає, і ми цілком довіряємо російському «Газпрому».
— Це питання не зовсім коректне. Лічильник на «трубі» є, і він контролюється досить жорстко обома сторонами. Я був на кордоні і бачив ці лічильники: вони найсучасніші. Дублювання російських лічильників недоцільне, тому що воно призвело б до величезних витрат для України.
— Чи легко вам входити у високі кабінети?
— Багаторічний журналістський досвід дозволяє мені підбирати «ключі» до більшості цих кабінетів. Очевидно, допомагає ще й високий авторитет «Дня» серед VIP-контингенту. Однак є декілька неприступних для преси «фортець»: такими стали кабінети нинішніх міністра палива й енергетики і міністра транспорту.
До Миколи НЕСЕНЮКА :
— Що ви більше любите: політику чи футбол? Хто ваш ідеал у політиці і у футболі?
— Якщо я правильно зрозумів, запитання стосується того, про що мені приємніше писати в газету. Мені завжди здавалося, що слід писати про життя. А в яку рубрику потім написане поставлять — не суть важливо. Бо ж тільки про те, хто з ким зустрівся і хто про що заявив, або про те, хто на якій хвилині кому забив гол, не цікаво ані читати, ані писати. Цікаво лише тоді, коли крізь зовнішню форму проглядає життя. Немає жодного значення, чи то мистецтво, чи то бізнес, чи то спорт. Інша річ, що про політику і спорт писати легше, не треба занадто багато спеціальних фахових знань, без яких не написати про музику чи медицину. Відповідно, легше і читати — бо ж у футболі і політиці у нас розуміються всі. Тому ми досі відомо як граємо у футбол і відомо яку владу вибираємо. Здається, запитання про ідеал відпало саме, чи не так?
— Говорять, що політика — «брудна справа». Чи не ризикує при цьому журналіст, що пише про політику, «забруднитися»?
— Аби не мучитися питанням «забруднитися чи не забруднитися», я керуюся лише одним правилом — писати слід так, щоб не соромно було підписатися під кожним своїм словом через багато років. Можливо, вийде не так «гостро», однак переходити на переказування політичних пліток, замішаних на похабних анекдотах, навряд чи потрібно. Чим менше бруду буде в моїх словах, тим менше шансів у цьому бруді коли-небудь опинитися.
До Микити КАСЬЯНЕНКА, Сімферополь:
— Хто в Криму фінансує проросійські реакційні організації й заходи? Хто заважає відкриттю в Криму українських шкіл та ЗМІ?
— У Криму згідно iз переписами більшість населення (приблизно 65—70 відсотків) росіяни за національністю. Не будемо тут вдаватися в причини цього факту, багато аналітиків вважають, що він створений штучно, однак — це факт. Тому кримчани інших національностей поважають законні права кримських росіян на задоволення своїх культурних та національних потреб. Більшість з російських національно- культурних організацій є зареєстрованими за українськими законами та не є реакційними. Вони фінансуються з законних джерел, наприклад Російський культурний центр у Сімферополі — з фонду «Москва—Крим», філія Московського університету в Севастополі тощо.
Екстремістськими можна вважати лише ті організації, які заявляють, що певні права мають лише росіяни, що їх право на що-небудь у Криму більше, ніж права інших національностей. Для повної справедливості слід зазначити, що такі організації, як правило, малочисельні, не популярні, часто не зареєстровані, якщо і підтримуються кимсь, то переважно на побутовому рівні. Не вони визначають загальний клімат міжнаціональних відносин у республіці. Так, в Криму широко відоме твердження головного редактора газети «Кримська правда» Михайла Бахарєва про те, що нема українського народу, а є лише «южнорусская ветвь русского народа», нема української мови, а є лише «южнорусское наречие» тощо. Це є реакційний екстремізм. Реакційними за своєю суттю були намагання кримської православної парафії Московського патріархату оголосити Крим колискою православ’я та встановити на півострові тисячу поклонних хрестів. Це, по суті, заперечувало будь-які права на кримську землю представників інших конфесій, бо така маса хрестів густо покривала б весь півострів без залишку. Є реакційною і позиція деяких організацій у справі освіти: тих, які твердять, що лише російська освіта може бути повноцінною, заперечують потребу в існуванні шкіл з українською мовою навчання.
Але реальні потреби сучасного життя перемагають: створено вже чимало українських шкіл та газет. Недавно прийшло повідомлення, що в кожному районі буде відкрито хоча б по одній школі з українською мовою навчання, а в Феодосії, наприклад, історія України буде викладатись українською мовою. Звичайно, цього катастрофічно мало, але з часом, будемо сподіватися, справедливість та здоровий глузд переможуть. Лише терпіння та розважливість можуть стати в пригоді на цьому досить делікатному шляху. Ми в Криму вважаємо, що екстремістські групи — це проблема перехідного періоду. Коли зміцніє економіка, коли зміняться умови життя, коли стануть очевидними переваги мирних способів вирішення всіх проблем — екстремізм стане лише винятком, бо не матиме бази для паразитування. Будемо сподіватися.
До Миколи ЛАЗАРЕНКА:
— Знімок, історія виникнення якого найбільше вам запам’яталася.
— Не помилюсь, якщо скажу, що кожен фотокор пам’ятає практично всі свої знімки і обставини, за яких ці знімки були зроблені. Звичайно — одні роботи подобаються більше, інші — менше, і, як наслідок, історії створення того чи іншого знімка запам’ятовуються по-різному. На жаль, умови, в яких працюють фотокори «Дня», не такі, як, скажімо, у колег з агентства «Рейтер» чи газети «Нью-Йорк Таймс». Географія творчих відряджень, теми зйомок відрізняються суттєво, і, скажімо, зйомок в екстремальних умовах десь в Афганістані або в Боснії, які запам’ятовуються на все життя, у мене особисто не було, тому щось яскраве зі своєї творчої біографії, на жаль, розповісти не можу. Що ж до тих робіт, які друкуються в газеті щодня, то це, мабуть, портрет академіка М. Амосова у нього вдома. Людина він з характером, і, побачивши мене з фотоапаратом на шиї в дверях своєї оселі, відрізав одразу: «Позувати не буду, навіть не проси, знімай, як зумієш, та й взагалі я цього не люблю». А після двогодинного інтерв’ю академік, проводжаючи нас із журналістом до дверей, раптом сказав: «А ну, будь ласка, сфотографуй мене на дивані під портретом». (Над диваном висів його портрет, виконаний в авангардній манері). Я на хвильку навіть розгубився, а потім швидко, поки він не передумав, зробив пару кадрів. Цей знімок був на фотовиставці «Дня» у 2000 році і отримав спеціальний приз від телеканалу «1+1».
До Мар’яни ОЛІЙНИК:
— Ваш улюблений політичний анекдот?
— У мене немає улюбленого анекдоту: в нашому політичному житті так часто виникають анекдотичні — на жаль, у гіршому значенні цього слова, — ситуації, що усна народна творчість за ним просто не встигає. А той, який подобається, швидше соціальний: «новий українець» стоїть на балконі свого особняка, під яким відбувається мітинг. З натовпу йому кричать: «Та ти ж... це все забабахав... на народні гроші!..» Він поблажливо знизує плечима: «Що ви, громадяни! Звідки у народу такі гроші?..»
— Чи важко вам ставити політикам «незручні» запитання?
— «Незручні» запитання ставити не дуже важко. Важко буває вимагати таких же гострих відповідей.
— Ви дуже часто берете інтерв’ю в політиків. Чи всі українські політики балакучі? Чи є серед них мовчазні?
— Мовчазний політик — вид, гідний занесення до Червоної книги. А якщо серйозно, то розговорити можна практично будь-якого вітчизняного політика, навіть найбільш стриманого, — за умови, зрозуміло, що йому взагалі є що сказати...
До Віктора ЗАМ’ЯТІНА:
— Яка політика України стосовно східної діаспори? Росія приймає і залучає до своєї економіки діаспору переважно iз Середньої Азії. Навіть Казахстан повернув 300 тис. казахів із Китаю. А про Україну, населення якої тільки в першому півріччі 2002 року скоротилося на 214 тис., не чути, щоб якось повертала на батьківщину свою діаспору навіть із мусульманських країн СНД.
— На офіційному рівні Україна демонструє турботу про етнічних українців, які залишилися в країнах колишнього Радянського Союзу, але на практичному рівні варто було б зазначити, що державна політика з цього питання майже відсутня, і навіть існуючі програми підтримки українців не виконуються. Приклад тому — постійні проблеми з підручниками для українських шкіл у Росії та Молдові, неймовірно складна процедура отримання українського громадянства. Як така відсутня державна програма максимально тісної співпраці з українською діаспорою, хоч розмови про це постійно ведуться. У Києва, в принципі, немає бажання повертати українців на Батьківщину, хоч у них, можливо, є і бажання, і досвід, який був би корисний тут.
— Якби у вас була можливість вибору, в якому місті світу ви хотіли б жити?
— У Києві.
— Хто з відомих світових політиків міг би бути зразком наслідування для наших вітчизняних політиків?
— Аденауер, Тетчер, де Голль, Черчилль, Рузвельт.
До Костянтина РИЛЬОВА:
— Скільки місяців тривала ваша поїздка до Європи?
— Вона ще не закінчилася.
— Коли ваш «диван» стане м’якшим?
— Упевнений, що мій «диван» ніколи не буде настільки м’яким, щоб на ньому заснути.
— Хотілося б покласти квіти на могилку пана Хвостіва. Де знаходиться меморіал?
— Приємно, що ви вважаєте, що він гідний меморіалу. Та поспішаю вас обрадувати, що пан Хвостів живий-здоровий. Він відійшов від політики і знову повернувся до жінок. Жодна з них не порівняється з політикою в невірності. лекозорістю (в значенні не прозорливістю, а «покращеного» бачення з висоти пташиного польоту). Практика показує: симптом досить поширений. Хоч у моїй журналістській практиці були приклади і того, що стрімка кар’єра абсолютно не впливала на доступність для спілкування того чи іншого чиновника. Яскравий приклад — міністр екології Сергій Курикін. На відміну від своїх колег по портфелю, в тому, щоб зайвий раз обговорити ту або іншу екологічну проблему iз представником ЗМІ, він не бачить для себе нічого ганебного. Не змінилися й з отриманням нового статусу багато членів комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства. Щоправда, в процесі журналістської роботи в нас уже встиг виробитися своєрідний «чорний список» міністерств і відомств, необхідність спілкування з якими вже напередодні провокує болісне зітхання. Насамперед, це стосується Держкомстату. Будь-яка, абсолютно будь-яка статистика, за твердженнями «місцевих» чиновників, — таємниця за сімома печатями, відкрити які не дозволяють і «четвертій владі». Досить не просторікувато тут люблять натякнути і на те, що за будь-яку інформацію треба платити, а
— Які дівчата вам подобаються?
— Всі. Одні — дуже, інші — ще дужче.
— Чи може творча особистість реалізувати себе в журналістиці?
— Спіноза, шліфуючи скло, відкрив у собі філософа, Чехов, займаючись медициною, — письменника. Творча особистість може реалізувати себе у будь-якій сфері, оскільки головна її мета — відкрити себе. А себе зазвичай багато.
До Оксани ОМЕЛЬЧЕНКО :
— Як часто вам у процесі підготовки матеріалу доводиться наштовхуватися на стіну чиновницької байдужості? Ваші рецепти їхнього «зламування»? — Мені здається, що класифікація людей — «чиновники — прості смертні» — не завжди може бути виправдана. Генетично запрограмовані чи прищеплені соціумом базові якості переважно залишаються без змін. Єдиний нюанс — більш престижна посада здатна спровокувати так званий синдром клерка з властивою йому датим більше за таку цінну, як статистика. До речі, подібні розмови частенько, але, щоправда, без натяків на гроші відбуваються і з чиновниками міської мерії. Тоді у нас використовується техніка «нападу». Дуже допомагає в боротьбі насиченість власного монологу юридичною інформацією, переважно цитатами із закону про ЗМІ та про інформацію. Звичайно, чиновника це примушує замислитися. Тривалість вербальної атаки залежить від стійкості чиновника. Зазвичай п’ятихвилинного монологу цілком вистачає. Зате з силовими структурами проблем практично ніколи не виникає. Тут усе точно, по-військовому, нервові клітини всі на місці. Те ж саме можна сказати і про Міністерство охорони здоров’я, і про департамент у справах сім’ї і молоді. Зате трапляються малоприємні інциденти під час спілкування з експертами. Одного разу, звернувшись за коментарем до психолога, я зазнала повного фіаско. Всі козирі виявилися миттєво недієвими. Законами не налякаєш, вмовляння також не діють. Цього разу я прослухала десятихвилинну лекцію про те, що він дуже поважаючий себе фахівець і тому «з пресою працює виключно за матеріальну винагороду». Відкрию таємницю: коментар «поважаючий себе фахівець» оцінив у 10 доларів. Ось вам і поділ на чиновників і простих смертних.
— Чи не родичка ви київському меру?
— Ні.
До Сергія МАХУНА :
— Хто, де й коли Русь вперше назвав «Київською»? Хто, де і коли слов’янські племена Русi назвав «східними слов’янами»? Які племена до них зараховувались? — Запитання якоюсь мірою мають провокативну суть. Бо ж скільки писано-переписано на цю тему, й дуже важко однозначно відповісти хоча б на перше питання. Термін «Київська Русь» впроваджений істориками для наукового обігу орієнтовно на початку ХХ ст. У Соловйова, Ключевського або Грушевського (він наполягав — Русь-Україна!) термін «Київська Русь» відсутні. Вже у Грекова, Рибакова і Лихачова — бачимо саме Київська Русь.
Східні слов’яни — це, мабуть, також термін у широкому значенні. Східнослов’янські племена. Будь ласка, їх перелік — поляни, древляни, уличі, тиверці, білі хорвати, дуліби, волиняни, сіверяни, дреговичі, полочани, радимичі, кривичі, словени, в’ятичі. Але «східними слов’янами», як їх іменували, вони не називалися, а були такими в реальному житті приблизно VI—XI ст.ст. Між ними й тоді мало було спільного. «Південні» (крім хорватів і словенців), як і «східні» слов’яни, прийняли хрещення за східним обрядом, а от західні — (польські племена — ляхи, мазовше; чехи, морави, словаки), даруйте — за західним обрядом. Читайте уважно наші сторінки «Україна Incognita», «Історія та «Я».
До Варвари ЖЛУКТЕНКО :
— Який газетний жанр вам найближчий?
— Із журналістських жанрів, з якими мені доводиться працювати, найбільше люблю репортаж та інтерв’ю. Насамперед вони дають мені змогу підтримувати динамізм власного письма, «схоплювати життя», без чого неможлива професійна робота з інформацією. Ці два жанри вимагають спілкування з людьми — а очі співрозмовника не порівняти з екраном монітора. Зокрема, хоча б тому, що перед співрозмовником не приховаєш власної некомпетентності. Терплячий комп’ютер чекатиме, поки ви відкопаєте необхідну інформацію. А під час інтерв’ю потрібно все знати заздалегідь. Гарне інтерв’ю — це випробування, а значить — адреналін, який додає енергії вашому життю. Репортаж — також тест на те, наскільки гармонійно працюють ваші очі, вуха, мозок і ваш настрій. Звісно, як журналіст- міжнародник я понад усе ціную не можливість почитати стрічку Рейтерса, а нагоду поспілкуватися з Казимерою Прунскене чи подивитися на грецьку і турецьку частини Нікосії по різні боки «зеленої лінії» розділеного Кіпру. Хоча й західні колеги чимало часу проводять, працюючи з інформагентствами, — не потрібно думати, що там усі журналісти-міжнародники тільки те й роблять, що роз’їжджають по відрядженнях. Однак інтерв’ю та репортаж (і не обов’язково на міжнародні теми, справжня біла ворона також заслуговує на гарний матеріал) — це біт, який додає роботі смаку.
— Яких тварин ви найбільше любите?
— Років десять тому, коли я не сумнівалася, що буду біологом, вважала, що у світі немає цікавішої тварини за тенрека Добсона (це такий представник малагасійської фауни, дуже схожий на пацюка). Рідні не піддалися моїм вмовлянням поїхати на пташиний ринок подивитися, чи не продають там, бува, тенреків, і на тому моя кар’єра дослідника загадкових тварин з Мадагаскару безславно завершилась.
Будь-яка жива істота — індивідуальність, тому я не можу говорити, що мені подобаються собаки і не подобаються кури. Тварини — це не м’які іграшки і не меблі, їх не варто класифікувати за розміром, кольором і пухнастістю, порівнюючи непорівнюване. Звісно, я завжди захоплювалася собаками і, напевно, ще довго мріятиму про власного пса, однак зараз більше за все спілкуюся з котами та кіньми. Між цими тваринами дуже багато спільного, скажімо, вміння втнути що-небудь капосне саме тоді, коли ви цього зовсім не чекаєте. Зрозуміло, котячі «вибрики» безпечніші за конячі. Якось довелося спілкуватися з байкером, який зізнався: «Їздив раніше верхи, але покинув це і пересів на байк після того, як зрозумів, що кінь розумніший за мене». Я не надто вправна вершниця, однак люблю коней за те, що вони дають людині можливість отримати задоволення від самовдосконалення. Ми часто скаржимось на обставини, на партнерів, врешті-решт, на шефа, однак коли сидите в сідлі, все залежить тільки від вас. Упали? Без цього не буває, якщо робити помилки. Хочете поскаржитись на коня? Так, кінь може бути не ідеальний, однак скаржитись на нього смішно. Вершник — ви. А значить, потрібно багато чого знати і багато чого вміти. Ви можете не мити посуд і не прати власні сорочки, однак почистити коня — будьте ласкаві. Кінь умить розкусить ваші слабкі сторони — ваші нетреновані м’язи чи ваш страх. Він не дозволить вам відкласти виправлення цих слабкостей «на потім». Впали? Негайно знову сідайте в сідло, і — вперед.
До Тетяни ПОЛІЩУК :
— Хто з зірок сучасної естради найбільш комунікабельний?
— Мені доводилося спілкуватися з багатьма майстрами не тільки вітчизняної сцени, але й метрами з близького і далекого зарубіжжя. В українській естраді — це співачки Таїсія Повалій і Руслана Лижичко. Ми знаємо одна одну дуже давно. Наприклад, з Таєю ми познайомилися, коли її ще не називали «золотим голосом» і вона не була світською дамою, а тільки шукала свій сценічний імідж. Спілкуватися з нею завжди приємно, а найголовніше — вона без «зіркових вибриків». З Русланою ми знайомі з 1996 року, коли вона завоювала Гран-прі на Міжнародному естрадному конкурсі на «Слов’янському базарі» у Вітебську, отримавши у суддів вищий бал — усі поставили десять. До речі, відтоді більше ніхто з вокалістів її рекорд не повторив. Уже в першому своєму інтерв’ю співачка виявилася цікавим співрозмовником. Її подальші проекти з використанням симфонічного оркестру, рок-групи, хору, мелодії, що синтезують фолк і сучасні ритми, показують, що Лижичко вибрала свою, абсолютно не второвану в нашій країні дорогу. У Руслани є композиторський дар, вона робить цікаві аранжування, володіє організаторськими здібностями, але при цьому залишається пустотливим дівчам. Ось тільки робити інтерв’ю з Лижичко і Повалій мені стає все важче: здається, про все знаю, а повторюватися не хочеться.
З російських зірок чудові співрозмовники, зустрічі з якими пам’ятні, — два Валерії: Леонтьєв і Меладзе. Вони зовсім різні і в творчості, і поза сценою. Валерій Якович спочатку важко йде на контакт. Він немов придивляється, чи варто розкриватися, але якщо тема його зачепить, то виходить досить захоплююча розмова. Розумний, інтелігентний, коректний і завжди трохи сумний у житті, а на сцені — людина-динаміт. Валерій Меладзе мене приголомшує своєю пунктуальністю. З ним можна говорити на найрізноманітніші теми, і, по-моєму, він знає відповіді на всі запитання. Він романтик на естраді і Чоловік з великої букви поза нею: прекрасний сім’янин, батько, незабаром стане вчетверте татом (подружжя Меладзе чекає двійню).
Із зарубіжних виконавців запам’яталася приголомшуюча французька співачка Мірей Матьє, над якою абсолютно не владний час. Вона дійсно мегазірка, але така тендітна і приваблива. Я шкодувала лише про те, що не знаю французької мови і довелося користуватися послугами перекладача. А польська співачка Мариля Родович досі отака пустотлива хіпі. По секрету призналася, що боїться у житті тільки одного — швидкої їзди (співачка кілька разів потрапляла у серйозні аварії), тому перед гастролями у різних країнах насамперед вивчає як говорити «давайте їхати повільніше».
— Про що був ваш перший опублікований матеріал?
— Це питання читачів мене трохи спантеличило — давненько це було. Найпершу свою замітку я, на жаль, не пам’ятаю, оскільки вирізки з різних газет, з якими співробітничала, не робила і в рамочку не повісила. Писала повідомлення про виставки, про телепередачі, концерти, різні подійнi факти про культуру. А ось перший великий (на цілу шпальту) матеріал був у «Всеукраинских ведомостях» про теплу дружбу київської школярки Маші Потьомкіної і 65-літнього француза з м. Монтаржі Раймонда Шарпіа. Після чорнобильської аварії у дівчинки з’явився букет хвороб. Через організацію «Співдружність» за кордон на Різдвяні канікули запросили кілька українських дітей. Серед них була і Маша, яка гостювала у сім’ї Шарпіа. Вони люди середнього достатку, мають своїх дорослих дітей, онуків, але прикипіли душею до дівчинки-горобчика. На літні канікули французька пара знову запросила дівчинку до себе, оточивши її турботою і увагою. За два мiсяцi Маша завдяки методиці викладання Раймонда стала говорити і розуміти по-французьки. Потім вони стали листуватися, а двічі на рік, на канікули, «українська внучка» стала приїжджати до Монтаржі. Разом з Раймондом об’їздила всю країну, її консультували кращі лікарі, і дівчинка видужала. Вона вивчила досконало французьку мову, а подружжя Шарпіа навіть пропонувало Маші частково сплатити її навчання у Парижі... На цій трикрапці матеріал закінчувався. Навесні цього року я випадково зустріла маму Маші. Дівчинка виросла, закінчила економічний інститут, нині працює в одному з київських банків. Її «французький дідусь» — живий-здоровий, кілька років тому приїжджав в Україну, з «онучкою» продовжує листуватися, телефонувати, кличе в гості — ось така життєва історія.
А в «Дні» мій перший матеріал був про групу «ВВ». Тоді хлопці щойно повернулися з Франції, де працювали кілька років. Помітно нервували, адже про них в Україні вже стали забувати. Виявилися непростими співрозмовниками. У своїй замітці я нагадала читачам про музикантів і розповіла про їхні плани щодо відродження популярної групи. Рада, що мій прогноз про найближчий зліт «ВВ» виявився пророчим.
Це далеко не всі цікаві відповіді. Ви ще дізнаєтесь багато несподіваних речей про наших авторів — адже серед запитань були і досить особисті... Далі буде.
P.S. Наш діалог продовжується. Пишiть, телефонуйте, заходьте. Наша адреса: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, т. 414-91-26, ф. 414-44-26, e-mail: [email protected] («Запитання — «Дню»).
