Потрійне інтерв’ю «День» провів нещодавно з бійцем Олександром Мартиненком (позивний «Алекс»), сценаристом-режисером та в минулому журналістом Марією Старожицькою і психологом Катериною Фастовець. Усі вони причетні до незвичного волонтерського проекту — «По війні». На замовлення Асоціації народних волонтерів команда творчих людей спільно з бійцями відзняла соціальні ролики про адаптацію військових у мирне життя. Нині готовими до використання є два відеосюжети, тривалістю в середньому по півтори хвилини. Один з них розповідає про проблему пияцтва хлопців, яким складно повернутися в мирне русло, а проблеми воліють ховати у чарку. Інший — про жахливі сни, які не відпускають бійців у домашньому житті, змушують повертатись на війну і переживати ті жахіття знову і знову...
Героями обох роликів стали військові, з якими творча команда знайома давно. Приміром, дружба Марії та Алекса почалась ще з навчання чоловіка у військовій частині у Нових Петрівцях. Марія як волонтерка підтримувала бійців, збирала необхідні речі, бачила повернення Алекса додому, його реабілітацію після поранення під Попасною. Тому шукали героїв для соціальних роликів серед «своїх». Готові соціальні ролики вже взяла собі на опрацювання Нацгвардія.
ЧОМУ КАМУФЛЯЖ РОБИТЬ ЧУЖИМ
Зустрілись на вулиці Інститутській, тій частині що не перейменована на алею Героїв Небесної Сотні. Олександр у цивільному одязі, до речі, коли домовлялися про зустріч, чоловік уточнив, чи не важливою для нас є саме його військова форма. Уже під час розмови Марія пояснила, що для багатьох вояк, у тому числі й для Алекса, камуфляж створює відчуття інопланетянина на чужій планеті. Нам Олександр розповів, що був добровольцем у батальйоні «Донбас», до війни мав власну справу в Чернігові. За словами чоловіка, екс-президент Янукович допоміг розвалити його бізнес. Потім був Майдан. Став членом однієї з політичних партій. Зараз теж бачить себе в політичній кар’єрі.
«Закінчились вибори, і я пішов на фронт, у «Донбас», це був на той час єдиний батальйон на Київщині. Зараз я тут, у мене поранення, це було в Попасній наприкінці літа, ще до Іловайська. У мене ще залишились осколки в нозі, треба їх видаляти. Реабілітацію я вже пройшов, зараз думаю, що з цими осколками робити, бо заважають. Буду консультуватись, мабуть, у приватній клініці. Бо потрібен магніт спеціальний, щоб витягти мідні осколки», — розповідає Алекс.
«ХОЧ БИ ЩО Я РОБИВ, МЕНЕ ВЕСЬ ЧАС ТЯГНЕ НА ВІЙНУ»
Повернутись на фронт він готовий, до речі, незважаючи на поранення, чоловіка визнали придатним для служби. У мирному житті Алекс продовжує підтримувати побратимів. Шукає для них тепловізори, на час зустрічі розповідав, що, хоч як це дивно, гарячою потребою є форма для розвідників. На складах військових частин вона є, але чомусь хлопці ходять у волонтерській.
Олександр не сприймає своїх кінопроб як щось видатне, більше акцентує увагу на значимості цих роликів для суспільства. «Я не запитував бійців, як їх сприймають, вони радше для мирного населення, щоб усі розуміли, що існує багато проблем після демобілізації, щоб не говорити про це порожніми словами, то треба показати це на телебаченні чи в кіно перед сеансами. В армію ти втягуєшся дуже сильно, вийти з цього стану дуже важко. Хоч би що я робив, мене весь час тягне на війну. Бо ти почав добру справу, але не закінчив. Може, тому, що війна ще досі триває. Дуже багато демобілізованих хлопців повертається на війну знову, багато друзів та побратимів загинуло, за них треба далі боротись, мотивація дуже сильна», — аргументує боєць.
СІМ СЮЖЕТІВ IЗ ВІЙНИ
У задумі творчої команди ще сім роликів, сценарії до них Марія Старожицька готує разом із донькою, котра є режисером. Також у волонтерській кінематографічній команді оператор Вікентій Клаунінг, консультант Олег Чорний, режисери монтажу Андрій Коротаєвський та Рубен Петросов, продюсер Ксенія Юшкова. Якщо перші ролики знімали абсолютно безкоштовно, то для наступних, а в задумці їх має бути ще сім, треба кошти на оренду нового знімального майданчика та деякі технічні моменти.
«Найближчий ролик хочемо зняти про те, як родина сприймає того, хто повернувся, це проблема неприйняття дружинами чоловіків, неможливість їх повернутись у сім’ю, бути знову чоловіком та батьком, відділившись від війни. Із цією проблемою стикається багато сімей. Треба, щоб людина замислилась над тим, що її повернення — це і її справа, і в цьому є підтримка, дружина вміла чекати на відстані і зуміє почекати й зараз», — пояснює Марія.
Чому цей проект повинен був з’явитись, за словами сценаристки, підказала сама ситуація. Поки йшли Інститутською в бік урядового кварталу, Марія згадувала, що після повернення з війни хлопці були в якомусь дивному стані. Щоб краще зрозуміти причини й чим допомогти, жінка вивчала для себе матеріали про афганський та посттравматичний синдром. Тепер знає, що для воїнів Другої світової було морально легше все пережити, бо вони повернулися визволителями. Афганці ж, навпаки, не могли знайти виправдання своєї участі у несправедливій війні.
«Ці жахливі сни, флешбеки, коли бійці взагалі не сплять по кілька днів, доводять до того, що єдиний спосіб знімати це напруження — це випивка. Були знайомі, які давали обіцянки не пити, але чергова зустріч, черговий похорон побратима, і все починалося знову, — пояснює Марія тему проекту. — Немає розуміння в суспільстві, що ці люди могли віддати життя, віддали здоров’я, нерви заради того, щоб тут був мир».
ПОРЯТУНОК — В АКТИВНОМУ ЖИТТІ
Проект «По війні» має спрацювати на непросту мету — щоб життя стало таким, як раніше. Проте ця межа надто тонка, бо включається механізм психологічного захисту організму, який не дає її здолати швидко й безболісно, пояснила психолог Катерина Фастовець. Вона працює у громадській організації «Психологічна кризова служба», спілкується з бійцями на етапі підготовки до війни і безпосередньо на передовій. За словами Катерини, непростими є перші три місяці після повернення з війни. А хорошим виходом із ситуації є включення в активне життя, особливо тих добровольців, які мали для війни сильну мотивацію та громадську позицію.
«Складнощі викликає реакція на певні шуми в мирному житті, це не постріл чи вибух, але психіка реагує на них ще за інерцією. Труднощі виникають у тих бійців, які не пережили втрату товаришів. Так чи інакше, вони ставлять питання — чи так я вчинив, у декого є почуття провини. До завершення першого місяця більшість реакцій полишають людину, і вона може включитись в активну діяльність — просто певні навички, потрібні для війни, вщухають, а в кого були сильні емоційні переживання, тим складніше. Але не всі переживають посттравматичний синдром. До групи ризику належать ті, хто зловживає алкоголем одразу після повернення», — додає психолог.
За словами Марії Старожицької, відзняті ролики допомагають і психологам візуалізувати проблеми бійців. Але найбільше роботи лягає на плечі всього суспільства. «Раніше до людей у камуфляжі радо зверталися, щоб сказати їм добре слово, посміхнутись, подарувати квітку, зараз цього вже немає. Люди проходять повз бійців, наче не помічаючи», — каже Старожицька. Над цією проблемою треба працювати.
