Бомжами не народжуються, ними стають. «І все ж народжуються, — говорить мені бородатий бомж з-під Мелітополя, який дістався до підвалів Джанкоя і дякує долю за спокійне пересування електричками та вздовж холодної засніженої траси, — люди тепер оберігаються, з собою в машини не саджають, не за радянських часів, тоді я міг вважати себе людиною, знайти роботу і на якийсь час вирівнятися, а зараз не можу, побираюся, під жодну людську статтю не підпадаю.
Дивно, зате в церкві почали приймати, та й платять валютою. Але співтовариство заїдає, не дає спокою, все організується. Не по мені це. Знайти б підвал потепліше, завалитися на бік і заснути до весни, як ведмедеві! Ось це лафа. Уві сні тільки й живеш. Теплота!» Блаженно він відходить від дверей квартири і прощально змахує підсмаженим сухарем, який йому вдалося заполучити. Лісовик, що прямує до лісу, і лише вийшов на тракт стрельнути чогось попоїсти.
Я не зачиняю дверей. Вони відчинені. Я знаю, що скоро прийде ще один, потім ще. Іноді до шести чоловік за день. Усі звідти, з лісу, з підвалів, з-під труб, у яких сочиться з домашнім шумом те саме блаженне тепло, яке й є лафа. Цієї зими в них особливий перехід на південь. Економічні невдачі примусили цю кочову армію босяків зірватися з міст голодної провінційної Росії й вирушити до столиці або перетнути кордон благополучної, за шкалою їхніх понять, України, щоб осісти у великих і малих містах. Підвалів у країні вистачає!
На південь, до Криму вирушили найбільш настирливі та витривалі, наймолодші та найнетерплячіші. На жорстких привалах вони гордовито розповідають про купання в зимовому морі, про таємничі романтичні зустрічі з вдовами генералів (!), про лазні, в які можна залізти через зливні решітки й так само піти непоміченим. Сівши навколо привального вогнища, по черзі бродяги діляться враженнями про минуле літо та про плани на майбутній сезон. Буває, когось із них починає бити пропасниця, тоді його відносять від вогню, підкладають під голову джгут сухої трави впереміш зі снігом, і він так затихає, провалюючись у безпам’ятний сон. Епілептиків гидливо терплять, але намагаються позбутися їх за будь-якої зручної нагоди.
Найбільш горді вподобали підвали Ялти, Алушти, Севастополя. Своєрідна еліта бродячого племені. В цих може бути і приховане золото, і «зелень» на чорний день. Без стволів і обрізів також не обходяться.
Хто слабший, уже не має сил лікувати застарілий хронічний туберкульоз у комфортному кліматі ПБК без ризику для життя, осідає північніше, в Сімферополі, Джанкої, Красноперекопську. Цього року, як ніколи, забиті підвали тіснотою і неспокоєм нового бродячого покоління. За місце біля труби з теплою водою розгортаються сцени героїчних битв. Троглодитство стає другою натурою. А на людину з «товариства» дивляться просто, як на об’єкт для наживи, якщо день, і як на об’єкт для грабежу вночі, на крайній випадок, після перебору всіх варіантів «цивілізованого спектру», розглядають уже як їжу, уважно оцінюючи філейні частини.
У Джанкої нещодавно зник хлопчина, одягнутий «весь із себе», «крутив» грішми, зник. Знайшли в лісосмузі відпиляні ноги, з кісток обтесане ножем м’ясо. Ноги не впізнано, але є підозра, що з’їдено було людину.
Зима-бомжиха вступила у свої права. Зграї голодних собак злісно гавкають на нічних перехожих, пускаючи піну. Вечорами особи невизначеного віку пиляють дерева в міському парку і вже вранці, частинами, розвозять дрова на тачках, провозячи свіжі поліна через «центр», від чого створюють на сцені ранкового дійства густий колорит довоєнної вбогості, різкими огрубілими мазками чорно-коричневого підводячи останню межу буття.
Пофарбована зеленою олійною фарбою металева тумба під міську ялинку, що символізує спадкоємність часів, своєю недоречністю стирчить у бік пам’ятника вождеві, з постаменту якого обпали мармурові плити, і тепер бригада мулярів меланхолійно вовтузиться з розчином, ховаючи гандж під шаром цементної штукатурки, загладжуючи і маніжачи символічний вівтар революції, що спливає блідою піною безумства. За двома мовчазними мулярами стоїть і наглядає бригадир, втупившись у їхню роботу поглядом закляклого упиря. Картинка з минулого, що обігнало час теперішній і дожидається нас у майбутньому, потираючи ледь посинілі руки, руки інею. Чи бува не так невдовзі і нам запропонують схилятися під наглядом невідомого «слуги народу», який приміряє на себе кам’яне пальто вождя? Холодом з підвалу повіває на квадратному плацу, засніженому і вже обладнаному для страт. Що варто перетворити цю ніяку по-ідіотськи холодну картинку на гарячу червону машину жертвоприношення, що здригається і оживає? Ідол, що підняв свій оголений череп над напівмертвим горизонтом, який ворушиться уже, як годиться ідолу, жадає! Що варто його наситити? Один лише поворот гвинта!
P.S. Двері тихо відчиняються, входить черговий відвідувач і жалібним голосом, який аж ніяк не можна порівняти з очима, що палають шаленою ненавистю, просить чогось попоїсти. Не дивлячись на мішок, я дістаю черговий засмажений сухарик і даю йому в морозну рум’яну лапу, що горить пекельним вогнем, не забуваючи попросити зачинити зовнішні двері. Історія цього мішка з сухарями унікальна: знайомий сушив для себе, але, через непотрібність, віддав мені на зберігання. Отак ці припасені сухарі і розходяться серед людей, не вичерпуючись, і мішок не меншає. Намагаюся не вдаватися в подробиці доказу цього дива...
