Папа Іван Павло II належить до тієї малочисленої категорії історичних особистостей, яких люди всіх часів пристрасно потребують і майже ніколи не мають. Йдеться про людей, яких шанують усі — навіть їхні запеклі вороги. Наше покоління мало привілей не тільки жити водночас, хоча й у різних світах, саме з такою людиною — із поляком Каролем Войтилой, але й приймати його у своїй країні як почесного гостя. Що стало ще одним кроком України в сторону демократії, відкритості, толерантності — кроком за межі старих і нових забобонів.
Нещодавно вийшов у світ український переклад з італійської останньої книжки Римського папи Івана Павла II «Пам’ять та ідентичність. Бесіди на зламі століть» (Літопис, 2005 та Український католицький університет). За словами Верховного архієпископа Києво-Галицького Любомира Гузара, «маємо книжку, в якій можемо пізнати думки того Великого Папи у справах, які, безумовно, мають і релігійний аспект, але мають також дуже багато щоденного, світського, близького до потреб, турбот і зацікавлень пересічної людини, яка шукає свого місця в Європі, в сучасному світі». Професор Італійського інституту культури в Україні Нікола Франко Баллоні в передмові пише, що «Іван Павло II тут розмірковує над природою людського зла, що сягнуло свого апогею в минулому столітті, зокрема, в тоталітарних ідеологіях нацизму та комунізму». Книгу «Пам’ять та ідентичність», як і більшість творів автора, відзначає рідкісна риса поєднання глибокого філософського трактування складних проблем, які стоять сьогодні перед людством, і простоти мови та образів, що робить її доступною для всіх.
У своїй останній книзі Іван Павло II зупиняється, зокрема, на темі ідентичності, яка у часи, так би мовити, глобальної глобалізації стає у світі все більш актуальною. На разі йдеться про ідентичність суспільства, народу, особистості. Автор книги «Пам’ять та ідентичність» твердить, що «найкращим внеском країн у творення єдиної Європи є захист, збереження власної ідентичності». Він добре розуміє, що сьогодні багатьом країнам загрожує небезпека «затьмарення» й навіть втрати їхньої ідентичності і що боротьба за її збереження дуже часто є боротьбою за виживання народу як такого.
Особливо актуальними проблеми ідентичності є для тих країн, які досі остаточно не визначилися із власною тотожністю й коливаються між Сходом і Заходом, між минулим і майбутнім, між гіркою правдою сьогодення і солодкою брехнею вчорашнього. Україна належить до цих країн. Чимало наших гострих суспільних проблем пояснюються, вірніше сказати — генеруються саме тим, що різні прошарки населення, різні регіони і покоління неоднаково сприймають світ і по-різному відповідають на фатальні запитання: «Хто ми? Звідки ми є? Хто наші предки? Чим ми відрізняємося від інших? Що нас об’єднує? Чого ми хочемо? Що ми цінуємо навколо себе, кому наслідуємо?».
Іван Павло II пише, що ідентичність є підґрунтям, яке формує думки, прагненням, смаком народу, а її формування і підтримка залишаються завжди актуальними для держави, особливо в країнах Східної Європи. Якщо повернутися до України, то можна дійти песимістичного висновку, що до формування власної тотожності нам ще далеко — чимало людей досі ідентифікують себе то з московським підґрунтям, то з радянським, то з трипільською культурою. А така важлива категорія формування тотожності народу, як система цінностей, іноді не має нічого спільного з дійсно українським грунтом, з історичними реаліями, з нашою культурою («найважливішими цінностями» для значної частини українців все ще залишаються солдафонські порядки і демагогія радянських часів). Тоді як дійсна ідентичність може сформуватися тільки на тлі дійсних значущих цінностей людського життя — вітчизни, історії, верховенства закону, природи, ближніх, обов’язків громадянина та ін. Загалом — на тлі власної культури.
Згідно з Iваном Павлом II, пам’ять і забуття — дві важливі сили, протиставлені одна одній, які діють як в людині, так і в людських спільнотах. У нашому суспільстві пам’ять народу часто-густо стирається або спотворюється — щоби людям ні ким не можна було пишатися, ні з ким було себе ідентифікувати. Досі не переводяться «герострати», які готові спалити, знищити, принизити найбільші народні святині, позбавити людину її історичної спадщини. А забуття призводить до чого завгодно — маніпулювання інформацією та ЗМІ можуть сформувати «ідентичності» на тлі будь- яких фальшивих цінностей минулого й сучасного («затьмарити тотожність», як пише Іван Павло II).
Нижче наводимо кілька текстів з книжки Івана Павла II «Пам’ять та ідентичність».
«Україна — межа та двері між Сходом і Заходом… Вона є перехрестям різноманітних культур, місцем зустрічі духовного багатства Сходу і Заходу…
Бог дав нацизмові 12 років, а потім ця система впала. То була міра, яку Боже провидіння визначило цьому божевіллю. Те, що діялось в роки фашизму та комунізму, — це жахливі речі. Одною із ознак того зла було те, що воно було приховане від людського ока. Дійсний вимір зла, яке лютувало в Європі, відчули не всі навіть серед тих, хто перебував в епіцентрі того виру. Бо і нацисти під час війни і згодом комуністи в Східній Європі намагалися приховати від світової думки те, що вони робили. Тривалий час Захід не хотів повірити у винищення євреїв. Навіть у Польщі не знали всього того, що було заподіяне полякам нацистами, ані того, що совіти заподіяли польським офіцерам у Катину. А трагічні події депортації офіцерів і сьогодні відомі лише почасти …
Після перемоги над нацистами у Другій світовій війні комуністи відчули піднесення і нахабно налаштувалися заволодіти світом чи принаймні Європою… Вони діяли насамперед ідеологічним вторгненням і політичною пропагандою не лише в Європі, а й в інших частинах світу. Комунізм урешті-решт зазнав краху з причини соціально-економічної недостатності свого устрою. Але це не означає, що його було справді відкинуто як ідеологію та філософію. У деяких колах Заходу його занепад досі вважають втратою і вболівають за його зникненням…
Спосіб, яким на здоровому ґрунті добра росте і розвивається зло, залишається тайною. Тайною залишається й та частина добра, якої зло не змогло знищити і яка поширюється і зростає на тому самому терені, де панує зло. Іншими словами, не тільки зло існує поряд із добром, але й добро здатне зростати поряд з ним — на тому грунті, яким є людська природа…
У деяких конкретних ситуаціях зло буває навіть корисне, бо створює нагоду чинити добро. Апостол Павло сказав: «Перемагай зло добром». Йдеться про моральне зло, про гріх — закорінений у людині нахил радше до зла, ніж добра. Тому все життя людей як і одиничне, так і громадське являє собою наче постійну боротьбу, повну драматичності, між злом і добром, між світлом і темрявою. До кінця часів триватиме боротьба між гріхом, який людство успадкувало від прабатьків, і спасенною благодаттю, принесеною Христом…
Коли після падіння тоталітарних режимів спільноти почулися вільними, негайно виникла ще одна засадна проблема — проблема використання свободи. Проблема ця має як індивідуальний, так і колективний вимір, і в певному сенсі вона все ще очікує системного розв’язання. Специфічна концепція свободи, яка має широкий відгук у громадській думці, відвертає увагу людини від етичної відповідальності. Бо наголос робиться на самій свободі. Нам твердять: «Важливо, щоб ми були вільні, цілком позбавлені гальм і зобов’язань, щоби ми могли вільно діяти відповідно до власних суджень». Однак, інколи ці судження — тільки примхи, а подібний лібералізм — примітивний і потенційно нищівний… Ще з часів Просвітництва мислителі визнавали потребу в критерії, який регулював би використання свободи. Людина, вільна у своїх вчинках, повинна нести за них відповідальність, а також — за власний вибір. Творець дає свободу людині як дар і водночас як завдання …
Категоричний імператив Еммануїла Канта: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе… Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети і ніколи — лише як до засобу». Кант також говорив, аналізуючи людську діяльність, що небезпечно ставити насолоду на перше місце — це загрожує самій сутності моралі…
У деякі періоди спостерігалося (у Польщі) послаблення готовності до жертв на вівтар вітчизни. Такими були моменти, коли на перешкоді ставали особисті вигода і традиційний польський індивідуалізм. Але навіть тоді, коли поляків було позбавлено території, а націю спустошено, їм не бракувало відчуття духовної спадщини, культури, одержаної від предків. Більше того, ці почуття динамічно розвивалися. Відомо, що ХIХ ст. (Польща входила тоді до складу царської Росії) було в деякому сенсі вершиною польської культури. У жоден інший період польська нація не дала стільки геніальних письменників, композиторів, художників, акторів. Цей період культурної зрілості ХIХ ст. підготував поляків до того великого зусилля, яке привело нас до відновлення незалежності країни. Хоча царська Росія прагнула не лише знищення Речі Посполитої, а й тих вартостей, які вона виражала.
Кожна нація живе витворами своєї культури — нація існує «через» культуру і «завдяки» культурі, яка є її ідентичністю. Культура — це засіб, за допомогою якого людина стає ще більше людиною. Вона виховує у людей поняття спільноти. Польський народ зберіг свою тотожність і — попри поділи та чужоземне загарбання — зберіг свою національну суверенність, спираючись на культуру. Ця культура мала більшу потугу, ніж інші сили…
Світ змінюється, сильнішає імпульс до створення наднаціональних структур. Проте схоже, що, родина, а також нація і батьківщина залишаються речами, які ніщо не може замінити».
Закінчимо такими прекрасними словами Івана Павла II: «Патріотизм означає любов до всього, що творить батьківщину: до її історії, традицій, до її мови, навіть до її краєвидів. Ця любов поширюється також на твори співвітчизників і плоди їхнього генія. Будь-яка небезпека стає нагодою для перевірки цієї любові. Батьківщина — це добро, спільне для всіх громадян; воно є великим обов’язком».
