Як зробити, щоб до колоній, так званих виправно-трудових установ, потрапляло менше дітей? Адже не секрет, що, як правило, там не «виправляються»: за даними судової статистики, добра третина українських підлітків після звільнення скоюють повторні злочини і їх знову засуджують. Коло замикається. В результаті такого «верховенства права» в Україні більше чоловіків «сидить», ніж служить у Збройних силах. За даними Державної судової адміністрації України, у 2006 році позбавили волі 2,7 тисячі неповнолітніх (п’ята частина від усіх засуджених), а на 1 грудня 2007 року у виховних колоніях утримувалося майже дві тисячі неповнолітніх, з яких більш як 100 — дівчата).
ПЕРЕД СУДОМ ... ПОМИРИТИСЯ
Вчинити проступок може кожен (не пам’ятаю, хто сказав, що кожна людина за своє життя щось вчинила, за що її можна «посадити»), а от навернутися — ні... Як от 15-річна Ксенія та 20-річна Ольга, які, заволодівши ключами від помешкання п’яного сусіда, винесли з квартири цінні речі, відеотехніку, комп’ютер, гроші й інші дрібні предмети. Під час слідства їм було пред’явлено обвинувачення за ст.185 ч.3 (крадіжка з проникненням) КК України, а потерпілою визнали власницю квартири Валентину Іванівну.
Якби дівчатам не пощастило і суддя б діяв за принципом «злодій повинен сидіти в тюрмі», вони могли б поповнити ряди дівочої Мелітопольської колонії, але їм запропонували примиритися з жертвою (погодилася Ольга). Тобто пройти таку ще непопулярну в нас, але вже 20 років як затребувану в Європі, США та Канаді програму відновного правосуддя: коли винуватці відшкодовують всі збитки, завдані жертві, при цьому потерпіла має змогу зустрітися з винуватицями і сказати все, що пережила, а ті... ще й попросити в неї вибачення. Саме за таким принципом Валентина Іванівна й Ольга уклали угоду про усунення спричиненої шкоди, і дівчина уникнула важчого покарання.
Цей спосіб пошуку справедливості приводить до того, що, приміром, у 2006 році в Уельсі (Велика Британія) обвинувальний вирок винесли аж 9,6 тисячі неповнолітніх, і лише 8% з них потрапили за грати. В Україні, якщо й звільняють від покарання з випробуванням, то часто без процедури примирення (медіації). А до чого це призводить — вже йшлося...
Як варіант вирішення судової справи, відновне правосуддя в Україні було давно (як для дорослих, так і для дітей), але лише останні кілька років на цю програму в нас стали більше звертати уваги. До речі, на конференції міністрів юстиції країн — членів Ради Європи ще у 2005 році відновне правосуддя визнали соціальною місією для реформи кримінальної юстиції.
ГІДНІСТЬ І СОРОМ — ОСНОВНІ «ЗАПОБІЖНИКИ» ЗЛОЧИНУ
— Чому в нас досі не є настільки поширеною ця практика? Тому що, хоч ми й декларуємо верховенство права, у нас поки що інший погляд на поняття справедливості, — вважає віце-президент Українського центру порозуміння Лада Каневська, фахівці якого уже шостий рік активно просувають у нас ідеї відновного правосуддя. — Ми можемо підходити до вирішення конфлікту з точки зору букви закону — яка стаття була порушена і на який термін потрібно за це посадити за грати людину, і — духу закону: тих поглядів на правопорушення, які були написані ще в Біблії й навіть раніше...
Як стверджують працівники Департаменту з питань виконання покарань, більшість дітей, які скоюють злочини, з неблагополучних сімей, соціальні сироти або сироти. Дехто скоює злочин, тому що немає що їсти, а що стосується вбивств чи згвалтувань — то нерідко це пов’язане з деякими відхиленнями в психічному розвитку внаслідок соціальних проблем.
— Нині існує термін «умовно благополучна сім’я». Це означає, що вона благополучна в матеріальному плані, але з точки зору виховання дитини як громадянина, відповідальної людини є проблеми, — розповів психіатр, медіатор Роман Коваль. — Матеріальне забезпечення — це лише певна частина всіх потреб. Бо коли дитина росте, вона повинна отримати систему загальнолюдських цінностей, уявлення про світ, уявлення про себе як людину і почуття гідності. У нас у Криму була справа, коли 15-річний правопорушник, який скоїв злочин, жив сам у будинку, в якому не було ні води, ні, світла, ні опалення.
Зрозуміло, що ні про яку гідність людини в такому випадку мова йти не може — ні власну, ні повагу до гідності іншої людини. І це дуже погано, тому що виникнення почуття сорому за проступок, як стверджують дослідники проблеми дитячої злочинності, — це той поворотний пункт, який може, як кажуть священики, «навернути» людину. Без цього — пиши пропало.
— «Злочин. Сором. Відновлення». Це — назва книжки Джона Брейвейта, австралійського дослідника проблеми дитячої злочинності. Він вважає, що програма відновного правосуддя ефективна саме тоді, коли підліток відчуває сором. Тому що внутрішній механізм, який утримує людину від скоєння злочину, — це почуття сорому за те, що я порушив норми і правила, прийняті в цьому суспільстві. Фахівці переконані, що правоохоронні органи і вся система правосуддя не здатна перевиховувати саме тому, що в тому середовищі правопорушники не відчувають сорому, — пояснив Роман Коваль.
ЗА ЩО НЕ СОРОМНО?
За даними Державної кримінально-виконавчої служби, торік із двох тисяч позбавлених волі дітей 43% скоїли крадіжки, майже кожен третій — розбій або пограбування, 12% — навмисне вбивство або тяжкі тілесні ушкодження. І хоча в службі стверджують, що «в цих установах створені умови для особистісного розвитку та корисного дозвілля, психологічної та соціальної підтримки підлітків», про якість роботи з ними можна судити по тому, що майже 60% з цих підлітків вже є рецидивістами.
Ще одна «офіційна» цифра, яка ставиться під сумнів, — те, що рівень підліткової злочинності в Україні йде на спад. Насправді все не так просто.
— Думаю, що насправді ситуація дуже ускладнилася, оскільки в Україні з деяких пір крадіжки перестали бути кримінальним злочином (приміром, мобільних телефонів). Ще один момент, про який ніхто не говорить: в Україні значно зменшується кількість підлітків — щорічно на 300—500 тисяч. Тому, якщо дивитися на абсолютний показник злочинності серед неповнолітніх, він зменшується; якщо ж його брати до загальної кількості, тенденції невтішні, — пояснила Лада Каневська.
Змінювати методи — ось що потрібно, аби дитину із добрим стажем в тюрмі по мірі можливого повернути до нормального життя. У такому випадку однієї медіації замало, потрібні інші інструменти, які б розбудили в дитині сором і гідність. Як стверджують фахівці, більш ефективними є програми, які ставлять за мету залучити до долі цієї заблукавшої душі якомога більшу кількість людей (навіть при байдужості батьків): ось є двір, в якому росла дитина і де її знають сусіди; є школа, вчителі, які вчили дитину; спортивний тренер — будь-хто, хто не махне на дитину рукою, а спробує допомогти пережити те, що сталося; допоможе компенсувати завдані збитки і, можливо, повернути дитині почуття власної гідності й повагу людей. Це саме ті люди, які покладали на дитину надію, перед ким їй може бути соромно. Підтримка людей — це те, що так багато вартує в цій ситуації...
ПРОЕКТ ВАРТІСТЮ $6 МИІЛЬЙОНІВ НА П’ЯТЬ РОКІВ
Саме на таких принципах базуються програми відновного правосуддя, які за підтримки канадського уряду з початку 2008 року отримали нове дихання в Україні. Їхнім упровадженням у судову практику в 11 регіонах займається Український центр порозуміння, який входить в Міжнародну організацію «Пошук згоди», спільно з МВС України, Мін’юстом, Верховним Судом України, Департаментом з питань виконання покарань, загальноосвітніми школами тощо. В зону уваги потрапили Київ, АР Крим, Львів, Луганськ, Харків, Одеса й деякі малі містечка.
Про результативність і значення програми примирення можуть говорити як сухі цифри минулих років — у близько 2/3 справ сторони примирювалися, 90% завершувалися угодою про відшкодування збитків, 85% порушників вважали домовленості справедливими, — так і досвід роботи в цій програмі окремих суддів. Чому б не прислухатися до слів судді із Красногвардійська Марини Кірюхіної:
— Коли у нас з’явилася можливість направляти учасників кримінальної ситуації на програми примирення, я стала спати спокійно, бо знаю, що мої рішення приведуть до того, що сторони примиряться, що завдяки медіації будуть вітатися на вулиці й через 10 років; коли вийдуть з тюрми, не дадуть мені по голові в темному провулку.
КОМЕНТАР
Юрій ПОКАЛЬЧУК, письменник:
— Я відвідую хлопців у двох колоніях — Прилуцькій (вже багато років, де веду літературний гурток), тепер їжджу в Кременчуцьку. Бачу в колоніях декілька проблем. Найперше — суд. Судді дуже часто байдужі до людини. Я маю приклади, коли підлітки утримуються в СІЗО по 1—1,5 року. Це — неприпустимо, бо якщо людина виходить з СІЗО після кількамісячного перебування, її можна виховувати, якщо ж після 1,5 року — вихованню не підлягає. Друге. Колонія — це момент виховання підлітка. Там вони постійно зайняті, але проблема в тому, що коли підліток виходить на волю, ніхто його не хоче брати на роботу. Суспільство до них байдуже. Недавно спілкувався з хлопцем-сиротою, який після виходу з колонії по допомогу звернувся в соціальну службу. Його направили в інтернат, але там його не хотіли взяти тому, що він сидів у колонії. Куди йому йти? Вихід, дуже простий: при колоніях, де дітям дають спеціальність, мають давати цільові направлення. На місцях є дуже багато соціальних служб, роботу яких потрібно активізувати. І ще важливий момент. Торік указом Януковича зняли пільги військовим і тим, хто працював у пенітенціарній системі, — пільги «за непрестижність професії». Нині люди вже не хочуть працювати в колоніях, хто ж займатиметься хлопцями? Треба негайно повернути пільги, щоб зацікавити людей в роботі. Бо вони — єдині, які можуть вплинути на підлітків. Що стосується відновного правосуддя, то я не стикався з таким. Переконаний лише, що взяття на поруки — це абсурд, тому що таким чином підліток не бере відповідальностi за скоєне.
